Влодко Пискатий: про меншини

Вай, людоньки, шо то в країні робиться. Ми з кумом через то ледь єден другому писки не потовкли. Прибігає якось і з порогу волає: «Прийняли закон про Дискримі націю». А я му спокійно так, культурно і відповідаю: «Шо то ви, куме, верзете? Нема такої нації Дискримі. Українська нація є, польська є, ше багато всяких є. Москалі є, але то не нація, а якась біда для всього світу білого. А Дискримі – таки нема». А він далі своє гне: «На вобидва вока чув, як приймили». Я собі тогди замислив сі – кум він часом і збреше, але так жиби все, то таки нє.

А мені шо? Прийняли, то й прийняли. Мені тая нація до одного місця. Я туво глянув, як хто кнопки тиснув. Виджу: єден наш місцевий хлопока «за» сказав. Файний такий хлопака, з вусами. То він ше за три дні до того «за» – казав, жи він «за» ніколи і нігде. Писав ото у всяких гінтернетах, на телевізії писок свій світив. Де яке перехрестя му трапилося, то ставав на нім, бив себе п’ятком в груди і кричав: «Та жиби я за теє паскудство, та не буде такого, бо мене ж тогди до святого причастя не пустят». Молодець хлопака. Бо хлопака він як? Хлопака сказав – хлопака зробив. І он той наш з вусами казав, жи не буде голосувати і – проголосував. Ото я розумію, ото я поважаю. В мене ото на хаті флюгер є, то чисто як той хлопака – в який бік вітер дмухне, в той він і повертається. Тіко мій флюгер теє мовчки робить. Не ганьбиться, так би мовити, на все село вобіцянками, які потім не виконує.

Вай, людоньки, шо то в країні робиться. Приїхала ото до нас якась Могеріні. З тої Гіталії де половина бабів з нашого села тєжко гарує за файну зарплату. То вони ото надумали нам замість наших бабів тую Могеріні на троха віддати. І ото не встигла ше тая пануньця вобидві ноги на землю українську поставити, як прем’єр наш міністр – вже туткай. І такво її за талію вобійняв. А вона всі тридцять два вставних зуба на верха. Думала, жи він її до гопака запросить. А він їй: «А мо б ви нашим чиновникам зарплату платили, а то у нас корупція пахне, як ваша п’єта шанелька. Могеріні вже хтіла була зразу назад до літака і тікати. Та яке там. Арсеній, якшо здобич почув, то вже не попустит. Тоді тая пануньця йому повідає, що у них, як хочут кому троха більше грошей платити, то роблять якісь реформи чи там економіку троха догори тєгнут. Ото певно був перший раз в життю, коли Петровичу мову відняло. Ну а нє – нашо то робити якісь реформи, якшо в світі купа грошей і тре їх тіко попросити. А тая Могеріні, якщо і бита колись чоловіком, хоч у них, кажуть, теє не прийнято, то таки не в тім’ячко. « А ще, – каже нашому, – у нас теє, як корупціонера злапали, то го в тюрму садять, а не на волю пускають». У Арсенія вока стали більші за вокуляри: «Ото вже смішна. Та в нас якшо не відпускати, то треба буде під тюрми і школи, і садочки, і половину житлового фонду віддати». Бо якби тая Могеріні повиділа на яких машинах наші збідовані чиновники їздять, а їй такі і не снилися, а ше якби хоч водним воком глянула, в яких палацах вони живут, а вона про такі навіть мріяти не сміє, то вже давно не світ би нам гроші давав, а ми йому.

Але я тут ваш ше так скажу: «То є дуже жаль, жи тую Могеріні першим Яценюк спіймав. Бо якби я, то попросив, жиби пенсії нашим пенсіонерам краще європейці платили». Але ніц вам тут не поможу – бо хто перший Могеріні наздогнав, той її і танцює.
Влодко Пискатий, тіко для «Погляду»