Як Почаївську лавру захопила московська хунта, — Леся Романчук

От уже понад 20 років українська святиня – Успенська Почаївська Лавра перебуває в руках загарбника – Московського патріархату.

Як це сталося?

Спитаємо у всевідаючої Вікіпедії. Там цю подію подають у вигляді «канонічєському», степенно і блаженно, ще б пак – московські попи навчені «канонічно» брехати ще із часів Візантійщини. Читаєш – аж сльози навертаються від зворушення..  От як чинно і благоліпно все відбувалося: «При розколі в Українській православній церкві 1992 року лаврська монашеська братія воліла залишитися у складі Російської православної церкви, йдучи на конфлікт з єпископом Яковом (Панчуком) — тодішнім намісником, що дотримувався протилежної думки: «На протяжении нескольких месяцев Иаков вел закулисную работу по обработке братии, абсолютное большинство которых были украинцами, взывал их к националистическим чувствам (мы, мол, живем ни в Риме, ни в России, будем петь и читать по-украински)… Вскоре Панчук был лишен сана и затем попал под анафему. Новым наместником Лавры был избран иероманах Федор»^[11].  (Св. В. Зелинский. Обьятия Отча…: Очерки по истории Почаевской лавры. — Св.-Успенская Почаевская лавра, 2000. — С. 220.) В результаті братія попросила Якова залишити монастир, а на його місце обрала ієромонаха Феодора (Гаюна) (з1992 року єпископ). В 1996 році його змінив на посаді намісника архімандрит Володимир (Мороз)»

Отак наша Почаївська Лавра повернулася в «об’ятья отча”– принаймні так описує св. В Зелінський (Маю надію, що «св.» означає священик, а не «святий». Втім, від «канонічєських» всього можна чекати). Злочин єпископа Іакова очевидний – подумати лише, він «взивав» до націоналістічєскіх почуттів монасів, які у більшості своїй були українцями, закликав їх «пєть  і чітать»  українською мовою! Звісно, такий злочин підпадає під анафему! В «отчих об’ятьях» українською правити Службу Божу неприпустимо! В результаті «братія попросила Якова залишити монастир».. Знову душать сльози умілєнія – які ж вони делікатні, монасі,  як вони ніжно просили..

А як було насправді?

Цю історію розповіла мені ще у 1992-му, по гарячих слідах подій, корінна мешканка Почаєва.. Я жила тоді в Кременці, зовсім неподалік.. Інтернету не було, та новини розносилися швидко – маленьке містечко, нічого не сховаєш, а новина шокувала всіх..

«Ви чули? Скинули єпископа Якова! Вночі вдерлися в келію і вигнали! Не дали із собою узяти нічого, навіть старого Євангелія, з яким не розлучався з юних літ!»

Як можна? Хто міг увірватися в келію навіть не простого монаха, а настоятеля монастиря, куди вхід заборонений? Клявзура – місце, закрите для всіх.

Ганебний ґвалт вчинили.. жінки! Серед них – матері тодішніх семінаристів.. Кількадесят скандальних бабів увірвалися до монашої келії і силоміць, в брутальний спосіб вигнали єпископа. Використовувати скандальних бабів для досягнення мети – стандартний спосіб КДБ – це у них називається «голос народу». Бабам віддячили хлібними парафіями для синочків-семінаристів. Згадаймо недавні події на Сході – чи не той самий почерк?

Сталося нечуване.  Нині це називається рейдерським захопленням. Силоміць вдертися, вигнати, проголосити анафему, звести людину зі світу.

В чому ж полягала вина єпископа Якова?

У справах церковних неприпустимо помилитися, тому знову запитую у Вікіпедії:

«Митрополи́т Я́ків (в миру Іва́н Дми́трович Панчу́к) (*5 жовтня 1931, Лосятин — †16 березня 2004, Луцьк) — український православний архієрей. Митрополит Луцький і Волинський УПЦ КП. 23 січня 1992 тимчасово доручено керувати Тернопільською єпархією, де йшов активний процес виходу парафій із Російської православної церкви.

Після Харківського собору, який розколов УПЦ, владика Яків, який був єпископом Почаївським і намісником Успенської Почаївської лаври, підтримав предстоятеля УПЦ владику Філарета. 10 червня 1992 перепризначений керуючим Тернопільською єпархією УПЦ КП, затверджений намісником Почаївської лаври. Отримав сан архієпископа. Але насельники монастиря не підкорилися владиці, позбавили його намісництва, і оголосили розкольником, згодом переїхав до Вінниці, де 30 грудня 1993 тимчасово призначений керуючим Вінницькою єпархією.

Теж отак тихо, скромно: «насельники монастиря не підкорилися владиці».. Де таке чувано, де бачено – монахи не коряться настоятелю? А обітниця послуху?

Які ж сили насправді керували “насельниками монастиря”?

У ті буремні часи на зорі Незалежності Митрополит Яків підтримав Філарета. Почаївська лавра тікала з рук Москви. Тому всі засоби, до яких вдавався КДБ, були канонічними. І рейдерське захоплення української святині теж.

Я пригадую Почаївську лавру початку 1980-тих.. Тиха молитва, Господня благодать, люди, що прийшли служити Богу попри комуністичний терор.. монахів десь близько десяти – серед них і сиві старці, і юнаки.. Мені,  молодому викладачу Кременецького медучилища, дивним здавалося – чому ці чоловіки обрали шлях монашества, коли все прогресивне людство бореться за мир і космічні кораблі борознять простори Всесвіту? Чому не співають веселих комсомольських пісень, а проводять своє життя в пості та молитві?

У ті часи ми з друзями не раз їздили на джерело святої Анни – ще тоді зовсім дике, джерело, крихітне озерце, дуже холодна вода, ліс навколо, жодних слідів цивілізації.. іноді зустрічали там монахів, що прийшли омити тіло у святій воді. Розмовляли.. слухали.. Чому нас так тягнуло туди? Бо справді відчувалася святість місця.

Цікаво, що серед монахів 80-тих не було жодного, хто постом і молитвою нажив собі таке пузо, яке не сховає жодна ряса..

Що маємо нині? Спотворений лик архітектурного комплексу – понабудовували невідь-чого, хороми, аж до апартаментів Януковича включно!

Найняті московські козачки – охорона, функції якої не обмежуються дотриманням порядку на території, а є надто широкими – вивихнути руку жінці, довжина спідниці якої не відповідає їхнім канонічєським нормам – звичайна щоденна справа. Фельдшери швидкої допомоги, що неподалік, віртуозно навчилися ці вивихи вправляти.

Вони виселили з лаври Господа. Чудотворна ікона Божої Матері плаче від горя. Джерело св. Анни пересохло – воду привозять вночі цистернами і торгують нею як святою.. Бізнес.. Торговці у храмі..

Довіку не забуду слів батька мого доброго друга – чоловіка, що народився під стінами Почаївської лаври, у молодості відсидів у сталінських таборах, все життя служив Україні і жив одним життям зі святинею: «Відколи Лавру захопили чужинці, я став на грань атеїзму. Як Господь це допустив?»

Господь покинув це місце. Хто там править? Заслані козачки, бізнес, шалені гроші.. Та останнім часом, у роки війни українського народу з російськими загарбниками, Почаївська лавра стала оплотом проросійських сил на Заході України і базою матеріальних та людських ресурсів для просування  ідеології Кремля на землі, які досі Господь оберігав від цього сатанинського впливу.

Це вже справа не внутрішньоцерковна, це – справа державної безпеки.

Повернути Почаївську лавру в лоно української церкви – нагальне завдання сьогодення.

Нелегко? Але для Бога немає неможливого.

Що люди поруйнували – Господь поправить і поєднає.. Саме зараз правильний крок у напрямі утвердження Української Помісної церкви зробила Верховна Рада.

Напередодні Великого Собору, який так довго готувався і який так підступно прагнула зірвати Москва, просимо у Господа мудрості отцям-предстоятелям 10 церков, що зібралися уперше за 1000 років..

Нехай мудрість і ласка Господня пребудуть з ними у свідченні Божої правди та християнської єдності!

 

Віримо, що Українська церква отримає нарешті автокефалію, а московська чума буде виметена з нашої церкви та нашої землі. Почаївська лавра має знову стати українською!

Леся Романчук