Зачистка України від вільних людей набирає обертів, – Олег Герман

Згадаймо сутність слова «зачистка». Восени усі господарі прибирають свої обійстя, згрібають та вивозять сміття, готують землю під весняну посадку та засів. Настає своєрідне очищення природи. Останнім часом, завдяки військовим «запрошенням до миру» в наших східних сусідів, це слово набрало дещо іншого трактування. Зачистка території перетворилася у руйнацію будівель та відстріл населення, а весняну посадку замінило небо в клітинку. Путін В.В. назвав ці спецоперації коротко – «мочить в сортире» (даруйте, що цитую його вульгаризм). Люблять дивитися та мавпувати такі справи наші доморощені силовики. Правда, навзамін осінній зачистці до нас прийшла зимова. Для мене останнім часом стає складно писати термін «правозахисні органи» – несумісність поєднання отих слів бачу щоднини. А ви? Вірю, що все стане на свої місця, але поки що…
Який же то переполох викликала снігова кулька, якою вцілили юнаки у регіональну депутатку. «Замах на вбивство» – моментально відгукнулося Міністерство внутрішніх справ. Дивлюся на фото скривавленого та покаліченого обличчя журналістки Тані Чорновол і читаю, що цей вандалізм правовірні захисники нашого спокою назвали «хуліганством» та й ще застерегли, «а, може, й опозиційна провокація?». Словом, сама себе непокірна бунтарка знівечила та вкотре турбує «чесну владу». Зачистка нині переростає у вищу форму – очищення наших мізків та підміну одвічних значень. «Веселі, брате, часи настали» – не перестає нагадувати нам надривним голосом Святослав Вакарчук. Ой, веселі…
Маю за честь спілкуватися з вами на сторінках «Свободи», бо у цій назві вбачаю сенс людського буття. Без неї людина перетворюється в раба або ув’язненого. Зачистка України від вільних людей набирає обертів. Ніби готується якийсь феєричний подарунок з нагоди Нового року чи до свят Різдва Христового. Справжнісінький вертепний каламбур. Хто стане наступним для «умиротворення»: я, ви, побратими?
Воронки перефарбували з чорного у сірий колір, а до ремінних курток долучили нічні шоломи. Колір пекла викликає появу різної нечисті. Виявляється, о четвертій годині ночі золотоглавий Київ нищив не лише Гітлер… Веселий спів під шпилем Незалежності мав перетворитися у тужливе відспівування. Ідеалісти та романтики стояли супроти прагматиків й циніків. Хоча зараз це протистояння поширилося вже по усій Вкраїні. Господи, де я? В якому живу столітті?
Криміналітет і поліцейська машина зрослися у єдиного монстра. З телеекрану ненав’язливо звучить реклама: «То ми йдемо до вас!» Свавілля чиниться на кожному кроці, але ти цього не повинен помічати, а тим паче –противитися. Вас «запрошують» часткою власної зарплати замінити борги із державної скарбниці, вам роблять делікатні нагадування, що всі ми смертні. Забудьте, що хтось десь в когось скількись-то там позичив, бо віддавати все одно доведеться вам. Звикайте до подібних новацій і безперервно дякуйте за таке наростаюче «покращення».
Сусід переповів випадок. Його приятеля з Києва побили серед ночі невідомі п’яниці. «Випадково» перестріли, коли той повертався із Майдану, та ледь не проломили череп. Чоловік гукав на допомогу як лише міг, але міліціянти появилися, коли «хулігани» виконали свою роботу та подались геть. «П’яний?» – суворо перепитав поважний офіцер. Молодші за званням скрутили бідоласі руки та почали «витрушувати зізнання». Опісля кинули на узбіччя й почвалали пильнувати порядок.
На волання знесиленого чоловіка приступили хлопці в чорних шоломах. Довели справу до кінця, кинули непритомного у машину та доставили у КПЗ. З поламаною рукою та перебитим носом чоловік благав про правосуддя та доказував свою невинуватість. Суд засідав цієї ж ночі. Визначили два місяці запобіжного захисту в камері. Кажуть – світить не менше трьох років. Не знаю, чи той випадок був наяву, чи це лише фантазія сусіда, але, споглядаючи, що відбувається довкола, починаю вірити у реальність тієї історії. Хто буде наступним перехожим? Може, ви?
А з репродуктора продовжує звучати пісня Вакарчука. І серце резонує кожному її слову:

«Веселі, брате, часи настали… Нове майбутнє дарує день.
Чому ж на небі так мало сонця стало?
Чому я далі пишу сумних пісень?
Веселі, брате, часи настали… Ми наближаємось до мети.
Чому ж тоді я шукаю іншу стежку?
Чому я далі з «ними» не хочу йти?
Веселі, брате, часи настали… На грудях світить нам слави знак.
Нам очі ніжно закрили, губи медом змастили,
душу кинули просто так.
Душа прокинулась та й питає сама у себе, чому одна?
Немає в кого спитати – золото замість тата,
замість мами глуха стіна.
І тихо-тихо навколо стало – кудись поділися голоси…
Часи веселі настали, нас лишилось так мало.
Ну їх, брате, такі часи!
А нам з тобою своє робити – відкрити очі і далі йти.
І зуби сильно стиснувши, маму ніжно любити.
Хто ж тоді, як не ми, брати?!
Хто ж тоді,
як не ми,
брати…»

Олег Герман – заслужений діяч мистецтв України, поет

Comments are closed.