Свідомість нашої боротьби, протест та зерно волі, це те, що ніколи не пропаде, – вояка УПА Юхим Левенець з Вишнівеччини

Світлина від Iryna Iurko.

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

КРИМІНАЛЬНА СПРАВА №948017

Продовження статті: Мій шлях до перемоги – Євдокія Буднік з Вишнівеччини.

Світлина від Iryna Iurko.

Всюди по селах на наших рідних українських землях вешталися чужинці, окупанти – більшовики. Було нам, молодим і не тільки молодим, а всім жителям  неможливо вийти з хати, але і сидіти неможливо,  бо нас всюди чекали голодні ті, що зовсім не могли вийти зі схову. Тому, ми дівчата мусили якось всюди все залагоджувати. Криївки на Вишнівеччині були в лісі, в полі, під межами чи під корчами, розміщалися так, щоб не було видно, щоб ворог не міг нічого запідозрити. цей схрон міг здати тільки сексот. Там нашим хлопцям треба було якійсь час пересидіти. А до них треба було навідатися з їжею, з медичною допомогою, з новинами, з одежею. Було в криївках багато поранених, були з простудами, з великими температурами, з втратами свідомості. Вони нас так виглядали, так чекали. А нам треба було бути дуже обережними, постійно озиратися і дивитися чи не висліджує нас ворог. А в  цей час більшовицька окупаційна влада чим більше затягували петлю на шиях наших людей, чимраз то кріпше зашморгували ті кляті окупанти. Усі добре бачили, до чого воно навкруги все йде. Вони хотіли наші рідні землі не лише поневолити до решти, вони хотіли злити її з Московською в одну, хотіли перегорати останні межі, щоб був один великий радянський лан, а на ньому щоб царювали  більшовики , щоб мова була одна –російська, а ми українці стали рабами і гнули спини та стояли перед ними на колінах та годували їх своєю пшеницею. Комуністи – це символ нової загарбницької країни, яка зі своїх Сибірських боліт і снігів  наступила на широкі і багаті європейські землі, щоб на ній побудувати великодержавну більшовицьку імперію. І всі наші землі хочуть захопити і на наших трупах побудувати нашими руками собі рай. Це наша українська земля, ми чужої землі не загарбуємо, навіть найменшого клаптика, ми боримось за свою землю.

Це було перед жнивами 1944 року. Я  зустрілася в полі з своєю подругою «КВІТКОЮ», обидві ми були дуже голодні. В полі знайшли зелений горох стручками і почали підкріплюватися. Ми довго йшли до села Башуки. Там у селі було повно фронтовиків, і в хаті «КВІТКИ» теж був постій. Офіцер запитав у її матері хто ми такі, і та відповіла що це її дочки, але гірко всміхнулася та сказала нам що вони дуже добрі господари та вже з’їли в нас всіх курей, ще одна лишилася і я її вам приготую. У вечорі ми ситно поїли і пішли спати до хліва, бо в хаті не було місця, всі місця зайняли більшовики. Вранці я з «КВІТКОЮ» зайшла в кухню і побачила в хаті поміж кагебіськими офіцерами їхню військову жінку, в одній сорочці з глибоким вирізом. Вона без стиду викручувалася перед ними. Нас то дуже шокувало – як же вона їх не соромиця?

Великий піст, неділя 1945 року. Раненько прийшла до підпільної аптеки по ліки для пораненого в село Очеретно. Несподівано в село прибули енкаведисти з Почаєва. Облава. Не роздумуючись , я пішла з людьми до церкви. Стояла до кінця Служби Божої, молилась щоб не прийшли до церкви енкаведисти. відправа закінчилась і всі люди повиходили з храму, останньою вийшла я. Всі розійшлися по своїх домівках, а я? Куди мені йти? Стала під високим дерев’яним парканом і дивилася з гори на село. Всюди по дорозі та по дворах бігали і щось шукали солдати. Тісніше притулилася до паркану  і думаю, щоб сюди не прибігли. Аж ось хтось взяв мене за руку; «Ходи в хату, чого стоїш, чекаєш щоб тебе взяли більшовики?» То жінка церковного сторожа побачила мене з хати через вікно і забрала мене до себе. Там було затишно, господарі щирі і гостинні, з ними я пообідала і сиділа в хаті поки з села не забралися екаведисти.

Ще одні мої спогади. Я йшла полями, які належали до села Болязуби. Йшли до Чорного Лісу. Ще були заморозки. Весна 1945 року. Під ногами тріщав лід, а потрібно було йти тихенько між Чорним Лісом і селом Колодно. Час від часу до дорозі Тернопіль – Вишнівець пересувалися більшовицькі війська фарами освітлюючи дорогу і все навкруги. Небезпечне місце. Старалася як найшвидше б перейти це місце. На плечі в руці несла тяжкі речі. І раптом мене освітило. Я наче по чиїсь команді миттю лягла на землю. А неподалік одна за одною їхали військові машини. пролежала поки проїхали всі машини і пішла дальше. А на другий день я вже була у селі Бабії., сиділа в хаті і чекала на вечірнє завдання. Господарів в хаті не було. Я закрилась з середини. Чую як хтось пошарпав за двері і я в мить забилася у куток.  А в селі окупанти гонили місцевих людей копати окопи. Двері трохи поскрипіли і стало тихо, а моє серце ще довго тремтяче билося.

Страшна трагедія дев’ятого листопада 1944 року. В бою з більшовиками загинув мій брат ДАНИЛО. Ще недавно я бачилася на хуторі Чеснівського Раківця. Проходила я тоді по завданню неподалік тих хуторів і забігла до хати де був відділ «СОКОЛА». В кухні ледве жевріло світло і мало що видно було в кімнаті. На підлозі спали повстанці. Я нахилилася шукаючи свого брата, але спершу побачила свого троюрідного брата ПИЛИПА БУДНІК. З ним я поговорила і він сказав де лежить мій брат. Я присіла коло свого брата і довго на нього дивилася, наче хотіла надивитися, запам’ятати його таким, яким він був. Він пробудився  і ми вийшли на двір. Це була наша остання розмова. А через тиждень його не стало, загинув у бою з більшовицькими варварами.

Війна з Німеччиною закінчилась і більшовики вже спрямували всі свої сили на наше винищення. Кожен день облави на Вишнівецьких землях. Під ногами горіла земля. Постійні облави по селах.  Під час облав в селі всіх людей згонили в один гурт і детально перевіряли. А ворогам постійно допомагали місцеві сексоти і срибки. Ох як тяжко було в цей час врятуватися повстанцю. Постійно ворогам допомагали місцеві сексоти. За німців тієї зрадницької погані не було стільки в нас на Вишнівеччині. А може нам тільки це здавалось? Вони напевне запроданцями були і тоді, але не знали німецької мови і тому не могли масово продавати своїх односельців. А тепер лізла та сарана до енкведе і доносила і за зраду ховала тридцять гривеників з радістю в свою кишеню. З окупантами запроданці швидко знайшли спільну мову. І окупанти цим місцевим негідникам пообіцяли багато, приймали в стрибки, потім приймали на відповідні посади, навіть те щ і подбають за цінну  зраду дітям сексотів престижні навчальні заклади і потім роботи. Тому і продавали свої людей, не задумуючись, що вони загинуть. Більшовики так сильно засмітили Вишнівеччину тими поганцями, що немає ради їх позбутися. Хіба тоді, коли вони виздихають самі. Нашому народові завжди було важко жити, не маючи своєї держави. але в цей час мабуть найважче.

Я одного разу мала довгу розмову з «КОБЦЕМ». ЛЕВЕНЕЦЮ ЮХИМ –надрайоновий провідник Вишнівеччини . Я добре запам’ятала його слова. Це було осінню 1944 року у жовтні місяці в Раковецькому лісі. Я тоді йшла в село Старий Олексенець по завданню ОУН і зайшла переночувати в один із Раковецьких хуторів. Там  зустріла «КОБЦЯ». Він мене не знав, але ми швидко знайшли спільну мову. тоді він був не сам, а з п’ятьма молодими озброєними хлопцями. Вони всі вечеряли у великій кімнаті. На дворі вже було холодно і падав дрібний дощ. Я дуже по дорозі замерзла і тому зайшла в хату, щоб погрітися, обсушитися та переночувати. Господар хати, тоді спитав у «КОБЦЯ» що буде якщо переможуть у цій боротьбі більшовики. На ці слова, Юхим не довго думаючи, відповів: « Так, тоді останеться у людей Вишнівеччини спомин тяжкої боротьби з більшовиками. Але свідомість нашої боротьби, протесту проти свавілля більшовизму, зерно волі – це те все що ніколи не пропаде у пам’яті наших людей. Боротися, визволятися перемагати. Найгірше – безмовне терпіння , згода на зло, безтямна біготня на одному місці. Спочатку бігали до московського царя, потім до поляків, до совітів у 1939-1941 роках, до німців, потім знову до совітів і так весь час під свист і удару нагайки. Привикли за довгі роки до кнута, до рабства. Але це рабство не для нас українців, прийде час і знову наступить спалах боротьби. Чи переможемо ми тепер, не знаю. Але переможемо в тому, що лишимо зерно волі, яке виросте і дасть свіжі та сильні плоди волі на українській землі». Я запам’ятала ці слова на довгі роки і як не було тяжко, все одно вірила що як не ми, то наші діти чи внуки доб’ються волі.

На початку квітня 1945 року я була в селі Бодаки і добре запам’ятала тоді як з Вишнівця прибула велика група агітаторів та енкаведистів. В селі робили облави, ловили молодих хлопців щоб забрати  в армію. А потім у вечері позганяли сіх людей коло церкви і проводили виступи. Один мені запам’ятався  працівник Вишневецького райкому партії похваляв окупаційну владу.

«Бандерівцям все одно кінець. Совітська влада міцно вже стоїть на ногах. У нас, комуністів більше десяти способів щоб вкоротити до кінця націоналістичний дух українців. Спочатку треба позбутися тих, хто не хоче покорятися нам. Їм тут не місце на цій землі. А для них у найкращому вигляді це Сибір. Їм тут не місце. А на місце місцевих ворогів ми поселимо робочих людей з Росії. Це працьовиті, порядні, чесні патріотичні, свідомі, а саме основне ненавидять бандерівців. Їм місце на землі Вишнівеччини. А ці місцеві люди, які усвідомлюють і поважають комуністичну владу, повинні йти у винищувальні батальйони і починати боротися проти бандерівської наволочі. Так ми зможем досягти поставлені комуністичною  партією і радянським урядом важливі завдання. А вам, хто добровільно сьогодні погодиться вступити і винищувальні батальйони, гарантуємо життя, а що саме дорожче від нього в наш час для місцевих жителів? А якщо ви добре будете справлятися і співпрацювати з нами то і добру потім будете мати роботу та спокійно жити».

Ось таку агітаційну роботу проводили більшовики на Вишнівеччин.

(Продовження буде)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *