Чоловік не витерпів і наклав на себе руки, – протоколи допитів, які зберігаються в тернопільському СБУ

 

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

Будзан Марія Пилипівна, справа №9154 П.

“ Я все своє життя прожила у селі Вищі Любянки. Народилася у дуже бідній селянській сімї. Коли мені було 17 років, то вийшла заміж. Перша дитина, яка народилась у мене, була Гануся, а через пітора року народився синочок, якого назвали Михайликом. Такі гарненькі, як квіточки, швидко почали щебетати, завжди були веселими, так щиро усміхалися, а коли почали підростати, то нам так багато стали помагати. Гануся народилася у 1926 році, а Михайлик у 1928 році. Коли мій синочок, Михайлик вже підріс, то ніяк не міг зрозуміти, що ми українці, і поляки нами керують. Він бачив як у 1939 році прийшли на наші землі совіти, а потім німці. Коли йому  виповнилося 18 років, то він мені сказав що хоче жити на Україні і не хоче щоб на нашій землі нами керували чужинці. Так саме і сказала мені моя донечка Гануся. Тоді, коли у нас в 1943 році почали створювати УПА, то вони відразу пішли двоє в повстанську армію. Спочатку вони збирали одежу, продукти харчування, розклеювали листівки, їздили по селах проводячи  агітаційні виступи серед місцевих людей. Коли до нас прийшли совіти напочатку березня 1944 року, то вони пішли в підпілля. Я добре памятаю, як одного вечора вони прийшли до нас і сказали що змушені йти з повстанцями на Захід. Син Михайдо заявив, що  в радянську армію він не піде, бо не хоче воювати за совітів. Він заявив що буде воювати за незалежну Україну. А Ганя заявила що буде помагати пораненим, адже треба лікувати, доглядати, годувати хворих бійців УПА. Так вже весною 1945 року вони пішли у військовий рейд, спочатку на Схід України, потім десь на Волинь, потім в Карпати. Ми втратили з ними звязок ще пізньою осінню 1945 року. Минали роки. Я кожного дня молилася за них і надія не покидала мене. Ми з чоловіком довгими вечорами сиділи і все перебирали в памяті їхні дитячі роки. А вони мені і чоловікові часто снилися, але часто бачила їх в снах з зброєю в руках. Вони воювали. Ще в осінь 1946 році до нас в хату приходили  Збаразькі енкаведисти, все перевіряли з обшуком і в хаті, і в стодолі, лазили в льох, розпитували де син і дочка. А я    з чоловіком сказали, як пішли наші діти весною 1945 року так і не знаємо де вони і вісточки нам ніякої не давали за цей час. Потім ще раз навесні навідалися до нас у 1947 році. А місцеві сексоти часто роздивлялися наш двір і по можливості заводили розмову, як там Ганя, чи Михайло, а що на Схід на роботу поїхали? Все так хотіли вивідати про наших дітей. А я справді нічого не знала і кожної ночі, як спати лягала все думала і думала, як кожна мама про своїх дітей. А мій чоловік, батько свох дітей, плакав і говорив, що так хоче їх побачити, почути   ті ніжні  дитячі голоси, голоси свох дітей і картав себе, чому він тоді відпустив їх у той страшний світ війни. Ми тихцем багатьох розпитували, може хтось бачив, може хтось чув. Але ніхто нам нічого не міг сказати. Одні говорили, що може таємно перейшли кордон і там за границею, другі говорили, що може десь заарештовані і відправленні у Сибір на страшні каторжні роботи, треті говорили, що може енкаведисти зробили облаву і вони, бідні попали туди і загинули. А в нашому селі думали що ми десь на полях чи у лісі переховуємо їх у криївці. Так минали роки за роками. Наступили жнива 1949 року. Вже більше чотирьох років, як ми не бачили і ні чого не чули про своїх дітей. Але в перших днях серпня, коли вже добре стемніло, а спати ми не лягали, хтось тихо постукав нам у вікно. Мій чоловік вийшов на двір і відразу швидко схвильований повернувся з двома невідомими мені людьми. Вони сказали, що коло села в кущах сидять Михайло і Гання, а їх вони послали щоб певірити чи в хаті немає чужинців. І ще сказали, щоб ми за ними не йшли, а вони самі прийдуть серед ночі,. А ми щоб їх чекали їх в хаті і дверей не закривали. Ці невідомі хлопці сказали нам все і пішли. Минуло десь коло трьох годин. Ми з великим нетерпінням чекали своїх дітей. Як вони виглядають, як їхнє здоровячко. А час чомусь йшов дуже повільно і раптом ми почули тихі звуки хотьби. Ми ще раніше погасили лампу, щоб не виникло ніякої підозри у сусідів. Двері тихо відкрились і в хату зайшло двоє. Першим зайшов чоловік, худорлявий, замучений, небритий, трішки підкульгував. Я не змогла впізнати свого рідного сина. А за ним в чоловічій одежі зайшла жінка і я відразу побачила густе волосся. У неї раніше була дуже гарна коса, як у моєї мами. Тому я відразу впізнала свою донечку,  Ганнусю. Також замучена, така худа, сильно втомлена. Але саме головне, ми почули перші слова: “Тату, мамо”.   Як це радісно, діти повернулись живими, наші діти. І ще вони сказали: “ Прийміть нас і сховайте від нелюдів.” Ми з чоловіком кинулись їх обнімати, А вони почали плакати, пригортатися до нас, як маленькі діточки. Це так тяжко передати цю зустріч з своїми дітьми, яких ми не бачили чотири роки і не знали чи живі вони. Вони помилися, переодягнулися, син побрився а я заплела Ганнусі косу. Ми тихо, тихо шепотом говорили між собою. Вони нам розповіли про свої блукання по світі, про свою боротьбу з ворогами за Україну і сказали що їхні всі побратими погинули, а лишилось їх дуже мало, то вирішили розійтися. Першу ніч та наступний день перебули на горі у хаті, а на наступну ніч чоловік в стодолі за день обладнав місце їм у стодолі. Там ще за німців ми викопали велику яму, в якій переховували зерно. Адже німці як і совіти все забирали собі. В кутку стодоли  у нас була велика яма довжиною десь до трьох метрі і два шириною та до метра висоною оббита досками. Зверху добре прикрита  щільно досками і мала люк. Там ми і вирішили преховувати своїх дітей на випадок енкаведиської облави. А так в день вони були на горі у стодолі де було багато пахучого сіна та соломи. З стодоли було добре видно все навкруги десь на метрів 200. Коли хтось наближався, то вони швидко опускалися в яму і вхід закривали. Я варила їсти, а чоловік носив.  Підозри не могло виникнути, бо у хліві були кури, качки і свиня та корова. Він коло хліва рубав дрова і заготовляв на зиму паливо як кожен чоловік в цей час у себе на дворі.  Так пройшло декілька днів і у ночі до нас прийшла Яворська Марія, яка попросилася, щоб переховуватися від совітів. Ми прийняли її як свою. Так минуло три неділі. У пізній вечір вони часто приходили до хати, щоб помитися, переодягнутися, поїсти. Ганя швидко поправилася, освіжіла, а Михайло так швидко не міг відійти. Він раніше був два рази поранений, останій раз у ногу і ранна на нозі погано заживала. Коли ми були разом, то вони нам розказували про  свої військові трагічні події боротьби за Україну. І про своїх побратимів, які стікали кровю боручись до останього. Розказували, як терпіли страшні муки, бувши пораненими, як у дорозі приходилось голодувати, мокнути під холодними дощами, мерзнути, простудженими, тижнями не виспаними. А саме страшніше це зрада. Одного разу їх запросили цілу бригаду повстанців в одному селі на півночі Хмельниччини поїсти. І дали випити сирого молока. Та тільки з вісімнадцяти, їх четверо не пили. Ці, хто випив відразу зморені заснули крепко, крепко, і тут налетіли як ястреби, енкаведисти. Сонних вязали, а їм швидко вбалося втекти, бо енкаведисти не стріляли. А була ніч і брат з сестрою та ще двох через вікно і в темряві кинулись тікати. А близько був ліс і їм вдалося втекти. Ох, як тяжко було це все слухати. Я ніяк не могла зрозуміти, чому так люди поступають, чому йдуть на зраду. Зраджуючи приносять цим самим смерть другим, таким молодим, ще юним українцям. Син і дочка одного разу запитали нас, чи не засуджуємо ми їх за те, що вони борються за своє життя, за життя майбутьніх поколінь, за нашу Україну. А ми відповіли, що ви наші діти. Раз ви вибрали такий шлях, то не від ворога, а від своїх, рідних батьків. І ми не можемо вас засуджувати, бо це правильний шлях. Так вони прожили в нас три тижні.

А з першого  вересня на друге хтось постукав у вікно. Я вийшла і побачив три повстанці, замучених, мокрих від дощу. Це були Чепіль Микола, мій даоюрідний брат, Ренік Ярема, Слободян Федір. Вони так просилися переховатися, хоч на день, обсохнути, погрітися, наїстися, віддихнути. Я їх пустила до стодоли, нагодувала, переодягнули в старий одях, а той перепрала. Вони заснули на соломі. Та сексоти з села Великі Лубянки  не спали, а вірно служили комуністичній системі. А в ранці  у Збаразьке РВ МДБ поступила інформація про те, що на господарстві Будзиган М. переховуються повстанці УПА. На основі цих повідомлень від секретного агента, 2 вересня 1944 року військова група енкаведистів Збаража, виїхали в село і провели операцію по виявленню невідомих людей. Військові енкаведе спочатку сказали щоб вони здалися, але повстанці відмовилися, тоді були вкинуто багато гранат. Всі протягом хвилини були вбиті. А переховувалися всі у ямі для зерна, що була у стодолі переобладнана чоловіком під криївку. Наші діти загинули у нас на очах. Мій чоловік, коли побачив, що енкаведист хоче кидати гранати, став на коліна і просив їх помилувати, а потім сказав, що сам піде до них і попросить щоб здалися. Та енкаведисти навіть не захотіли слухатись. Вони хотіли вбити їх і кинули гранати. Один з них кричав що нет времені і пусть гібнут еті врагі. А мій чоловік після того як почув вибухи гранат і крики там наших дітей, відразу зомлів. Я також нічого не памятаю тоді.”

Цісецький Мойсей Демянович 1908 року народження, українець, безпартійний, не судимий, освіта 4 -ти класи. Житель села Вищі Лубянки.

“Я у вересні 1949 року о 8 годині вечора був присутній при вскритті спеціально-обладнаного схрону для членів УПА на господарстві Будзан Івана. Я був черговим у сільській раді в цей день і до мене прийшов уповноважений капітан Коннов і сказав мені бути присутнім і відкрити схрон та опізнати вбитих. Я там зайшов у стодолу і сам відкрив схрон. Я тоді побачив шестеро мертвих молодих людей, дві дівчини і чотири хлопці. Їхні тіла були сильно понівеччині. Я ще чекав поки складуть віповідні документи і підписав їх”.

Будзан Марія Пилипівна.

“ Коли я прийшла до тями, то мої мертві діти вже лежали на дворі. Кругом ходили енкаведисти й щось один з них писав. Другі ходили з обшуком. Мій чоловік гірко плакав припадаючи то до сина, то до донечки. А я була як не своя. Не памятаю майже нічого. Потім мені сказали що мертвих погрузили на машину і вивезли кудись у Збараж. Нас енкаведисти не чіпали. Мій чоловік не витерпів і у ночі наложив на себе руки, я мені, за те що я годувала свох дітей, радянська влада 14 грудня 1949 року військовим трибуналом військ МВС по Тернопільській області по ст. 54-1 “а” УК СРСР засудили на 25 років”.

БУДЗАН  (ЧЕПІЛЬ) МАРІЯ ПИЛИПІВНА 1906 року народження, село Вищі Любянки. Заарештована 09 листопада 1949 року Збаразьким РВ МДБ. Засуджена  14 грудня 1949 року військовим трибуналом військ МВС по Тернопільській області по ст. 54-1 “а” УК СРСР  на 25 років.

БУДЗАН ІВАН САФРОНОВИЧ  1903 року народження, село Вищі Любянки. Раптово помер 2 вереаня 1949 року.

 БУДЗАН  ГАННА ІВАНІВНА псевдо “Квітка”, 1926 року народження, село Вищі Любянки. Член Юнацтва ОУН від 1943. В УПА з 1944 року. З 1945 року по вересень 1949 року у підпіллі. Загинула 02.09 1949 року.

БУДЗАН  МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ псевдо “Хмара”, 1928 року народження, село Вищі Любянки. Член Юнацтва ОУН від 1943. В УПА з 1944 року. З 1945 року по вересень 1949 року у підпіллі. Загинув 02.09 1949 року.

ЧЕПІЛЬ МИХАЙЛО АНДРІЙОВИЧ, псевдо “Переможець” 1908 року народження, село Вищі Любянки. Член ОУН від 1943. В УПА з 1944 року. З 1945 року по вересень 1949 року у підпіллі. Загинув 02.09 1949 року.

ЯВОРСЬКА МАРІЯ МИХАЙЛІВНА  псевдо “Мак”, 1927 року народження, село Вищі Любянки. Член Юнацтва ОУН від 1943. Звязкова УПА. В УПА з 1944 року. З 1945 року по вересень 1949 року у підпіллі. Загинула 02.09 1949 року.

 РЕЗНІК ЯРЕМА ГРИГОРОВИЧ  псевдо “Ясен ”, 1916 року народження, село Вищі Любянки. Член ОУН від 1943. В УПА з 1944 року. З 1945 року по вересень 1949 року у підпіллі. Загинув 02.09 1949 року.

СЛОБОДЯН ТЕОДОР ГРИГОРОВИЧ  псевдо “Вир”, 1924 року народження, село Вищі Любянки. Член Юнацтва ОУН від 1943. В УПА з 1944 року. З 1945 року по вересень 1949 року у підпіллі. Загинула 02.09 1949 року.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ