Австралієць Степан Ткачук подолав 15000 кілометрів, аби в Тернополі навчитись бою фрі-файт і розвивати його за океаном
Австралієць Степан Ткачук подолав близько 15000 кілометрів, аби в Тернополі у СК «Характерник» навчитися сучасного українського мистецтва бою фрі-файт і розвивати його за океаном. Степан, нащадок роду українських націоналістів, що емігрували через політичні утиски, продовжує справу своїх батьків на іншому континенті.
Пам’ятати своє коріння
В історії родини Ткачуків чи не кожне покоління мало своїх нескорених героїв — усусів, оунівців, націоналістів, доля декотрих губиться в радянських тюрмах і таборах Сибіру.
Дідусь Степана Дмитро Ткачук, родом з Івано-Франківщини, належав до Української військової організації (УВО). Талановитого правника і мовознавця — а він опанував 13 мов! — примусово забрали до польської армії. Невдовзі Дмитрові Ткачуку вдалося врятувати не одне життя: молодий офіцер став ад’ютантом польського генерала й знав, хто з українців і на кого із членів УВО пише доноси військовому керівництву. І негайно сповіщав побратимам про небезпеку.
1943 року Дмитро потрапив до радянського військового концтабору. Попри пережиті жахіття, чоловік не занепав духом, а всіляко намагався підтримувати своїх побратимів. Згодом доля змилостивилася над родиною — Дмитрові вдалось утекти, і разом із дружиною Александрою вирушили до Німеччини. Там він працював у представництві ООН: допомагав облаштовуватися біженцям-українцям. У Німеччині народився їхній первісток — батько Степана Мар’ян Ткачук. А за кілька років родина перебралася до Австралії.
Там українські націоналісти гуртувалися здебільшого навколо двох організацій — «Пласту» і Спілки української молоді (СУМ). Активними членами останньої стали Ткачуки. Пан Мар’ян уже в 25 років очолював сіднейський осередок. А на Світовому конгресі в Японії потоваришував із славетним Ярославом Стецьком. І ще не раз спільна українська справа зводила їх разом у різних куточках світу.
Степана Ткачука, народженого у Сіднеї, ще чотирирічним віддали на гурток українських народних танців і до церковного хору. Згодом щосуботи він прямував до української школи, а щопонеділка відвідував заняття у просвітницькому центрі спілки, де вивчав історію, географію, культуру України, дізнавався про те, як бути українцем. Та чи не найпереконливіше про це розповідав дідусь Дмитро. «Дідусь був націоналістом, і серце його було в Україні, — каже Степан Ткачук. — Він багато читав з нами, розповідав українські казки, співав…» Навчався австралієць і вдома. «Не сваргоч мені тут по-англійськи. Говори нормально — по-українському», — з усмішкою згадує Степан настанови спочатку діда, а потім і батька. На сумівському літньому таборі зустрів свою майбутню дружину Соню. Обоє працюють педагогами. Окрім того, Степан — наставник осередку СУМу в м. Джилонг. Сьогодні подружжя виховує трьох дітей.
Чому фрі-файт?
Цьогоріч Степан Ткачук приїхав в Україну вдруге, під час першої поїздки 1998-го репрезентував діаспору на молодіжній греко-католицькій конференції в Києві. Сьогодні ж головною спонукою є опанування сучасного українського бойового мистецтва фрі-файт.
До слова, це не вперше Ткачуки везуть за океан українські спортивні традиції. Старший брат Степана Марко уже кілька років успішно навчає молоду діаспору рукопаш-гопака. Тоді, під час свого навчального візиту в Україну, Марко Ткачук потоваришував із відомим тернополянином, очільником Всеукраїнської федерації фрі-файту, головним тренером СК «Характерник» Валерієм Чоботарем. Ця дружба стала міцним містком між Тернополем і Джилонгом. «Якось мені пощастило побувати на святкуванні Різдва у цій родині. За столом сиділо п’ять поколінь. Це вражає. Як і міцний зв’язок між ними, де особистий приклад, життєві історії, зрештою певні цінності є справді важливими для нащадків», — розповідає Валерій Георгійович.
Тепер Ткачуки прагнуть ознайомити молодь із сучасним українським мистецтвом бою. «Чому фрі-файт? Тому що справжній, правдивий. Тут насправді дуже великий вибір можливостей, і, з одного боку, це дає певні свободи, а з другого — розвиває відповідальність за свої дії. Загальнолюдські цінності будуть цікаві не лише а Австралії, а будь-де, де є люди, для яких вони чогось вартують», — зауважує В. Чоботар.
Тренер клубу «Характерник» Анатолій Стеліга розповідає, що неповний місяць навчав Степана основ фрі-файту: «Попри те, що за такий короткий термін неможливо опанувати мистецтво вільного бою, неймовірний запал і чітка мотивація Степана уже дають результати. До того ж у нього чималий спортивний і педагогічний досвід».
Фрі-файт — український вид бойових мистецтв. Він поєднує досвід багатьох бойових традицій світу в єдину систему, використовуючи найефективніші прийоми ведення поєдинку. Не менш важливою є ідеологічна складова — це виховання не тільки спортсмена, а й відповідального громадянина. Фрі-файт сповідує три цінності: Батьки, Батьківщина, Учитель. «І ось тут будується міцний фундамент, адже наші вчинки багато в чому залежать від нашого світогляду і цінностей, — зауважує Степан Мар’янович і додає. — Дуже важливо, щоб наша молодь знайомилася із сучасною Україною. Тому прагнемо закріпити рукопаш-гопак і впроваджувати фрі-файт».
Родина Ткачуків ревно оберігає українські традиції, про які Степан Мар’янович залюбки розповідає, а тоді наспівує: «Подай, дівчино, руку на прощання… Я сьогодні від вас від’їжджаю…» І від’їжджає австралієць із тим, щоб там, у себе, ознайомлювати молодь зі спортом сучасних козаків.
Вікторія ОСІПОВА.
На фото авторки (зліва направо): Валерій ЧОБОТАР, Степан ТКАЧУК, Анатолій СТЕЛІГА.
Коментарі вимкнені.