«Мені б іще ноги від термінатора», – історія про неймовірну людину із нескінченною силою духу та незламним характером

До війни Василь мав цілком мирну професію – 12 років пропрацював майстром лісу. Обожнював природу, посадив і виростив власний сад. У нього чудова сім’я: кохана дружина Оксана, діти – восьмирічний Володя й дев’ятирічна Оля. 

Здавалося б, чого ще хотіти? Живи на рідній землі, радій і дякуй Богу. Та в країну прийшло небачене горе. Дикий звір увірвався зі сходу і почав нищити святу українську землю. Василь примкнув до місцевого добровольчого формування територіальної громади, яке створили у Борщеві. Згодом на роботі повідомили, що потрібно пройти ВЛК. Отримавши повістку, вирушив на службу. Після навчання став кулеметником 14-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії «Червона калина». Через свою професію у мирному житті отримав позивний «Лісник». Та згодом, коли з’ясувалося, що Василь найстарший серед бійців, почали його звати «Батя».   

 
Василь розповідає, що спершу його підрозділ стояв на оборонних рубежах столиці. А згодом відправились у саме пекло – на запорізький напрямок, де почався контрнаступ. Дійшли до Роботиного. Там вдалося вибити ворога з позицій. 

«Двічі ми відбили ворожі штурми. Дві години перепочинку і нас почали крити всім, що у них тільки було. В окоп прилетів снаряд, впало перекриття. Двоє побратимів загинули. Третій заплющив очі на моїх руках, – на цих словах військовий замовк, та взявши себе в руки, мовив далі. – Ми передали по рації, що в нас приліт, потрібно винести поранених. Отримали команду відходити після того, як відправимо поранених із групою. Відправив. Передихнув. І тут прилетів ворожий «дрон-камікадзе». Праву ногу зразу відірвало, ліва була пошкоджена. Ворогу здалося цього мало, тож з іншого дрона ще скинули на мене гранату, якою відірвало два пальці на правій руці…». 

Військовий каже, тоді вже сам прощався з життям. Не відчував болю, лише думав, як сумуватимуть його рідні, як плакатимуть дружина і діти. Набрав пригорщу запорізької землі, уявив: привезуть його додому, а в кулаку земля, яку від відвойовував, за яку й поклав життя. Тоді ж пригадав як пообіцяв рідним повернутися живим, висипав землю і вирішив будь-що вибратися з того пекла.  

За якийсь час таки прийшла допомога, побратими наклали йому турнікет. До точки евакуації було шість кілометрів, які вони здолали за чотири години. Потім пораненого вивезли машиною, а на Маріупольській трасі перенесли у «швидку».   

Згодом військовий лікар говорив Василю, що поки його евакуйовували, бійці кілька разів говорили, що він уже 200-й, прощалися з «Батею»…  
У запорізькій лікарні Василю повідомили, що у нього розвинувся «турнікетний» синдром. Якщо не прооперувати, відмовлять нирки й зупиниться серце. Отямившись після операції, боєць побачив забинтовану руку, повністю ампутовану праву ногу, а ліву – вище коліна.  

Зрештою Василь переніс 13 операцій. Проходить реабілітацію, займається у тренажерному залі, вчиться плавати. А ще недавно взяв участь у національному відборі змагань серед поранених військовослужбовців і ветеранів «Ігри нескорених». Воїн впевнений, неодмінно здобуде медаль, яку присвятить своїм рятівникам.  

«У житті я звик ставити собі важкі завдання і намагаюся їх виконувати. Обрав веслування, яке демонструє витривалість та силу, – розповів чоловік. – Гадаю, виступив гідно. Це буде мій основний вид спорту, а потім ще піду на жим штанг і стрільбу з лука». 

І це ще не все. Василь Курилович часто спілкується з бійцями, які, як і він, отримали важкі поранення в бою, втратили кінцівки. Хлопці перебувають у вкрай пригніченому стані, не бачать подальшого майбутнього. Після розмов із Василем їм стає легше, відчувається прогрес у лікуванні, зацікавленість до життя. Тож чоловік вирішив не зупинятися на розмовах, а здобути професію психолога і надавати фахову медичну допомогу тим, хто потребує.

   
«Мені б іще ноги від Термінатора, тоді, відчуваю, що гори зможу перевернути», – каже Василь, сподіваючись на якнайшвидше протезування. 

Зоряна ДЕРКАЧ, Господар