«Моє» місто – має душу

Сьогоднішній «Тернопільський погляд» належить  прекрасній жінці, чудовій матусі і просто хорошій людині.  Багато хто знає тернополянку Ірину Жигунову як уособлення саме цих якостей. Та для широкого загалу вона стала відомомю, відколи зайнялась благодійністю, зокрема, зініціювала створення «Вікна життя» у Тернополі.

«У мене є чоловік та троє дітей. За фахом я  художник по металу. Ця робота приносить  мені задоволення і наповнює сімейний бюджет, з нею мені дуже пощастило. А благочинна діяльність –  це  поклик душі. Мало хто може залишитись  байдужим і не прийти на допомогу тим, хто сам себе не здатен захистити. Я не замахуюсь на глобальні  проекти і не маю на меті допомогти всім на світі. Це мені не під силу. Те, що я можу, я роблю для Тернополя і для людей, які тут живуть. Може це трішки егоїстично звучить : «для Тернополя», але це – моє місто. Відчуття: «моє місто» не виникло просто так , само по собі. Моя cім’я переїхала в Тернопіль, коли мені виповнився  один рік. Я тут  росла, ходила в садочок, школу, інститут, закохувалась…  Більш ніякого міста, крім Тернополя, я не мала. І поняття «мого міста» благополучно замінялось «моєю вулицею», «моїм під’їздом», «моїм двором». Для того, щоб відчути «своє місто» потрібно подивитись на нього зі сторони, поїхати кудись, хоча б не надовго, і повернутись.  Після однієї з таких поїздок я повернулась вже в «своє місто». Виявилось, що це не вулиці і будинки, і  навіть  не люди , які тут живуть. Я  просто прогулювалась і  …відчувала себе абсолютно самодостатньою: мені  достатньо було мене і «мого міста».

Не знаю хто вирішив, що Тернопіль – це Замок над озером, Краєзнавчий музей і Театральний майдан. Для мене Тернопіль – це каток , залитий на стадіоні 11 школи, магазин з акваріумними рибками і смачнючі млинці в «Затишку» поряд . Дуже зручне вікно для втікання з уроків  на першому поверсі  в кабінеті  біології, будинок «з сонечком» на Бамі, що був межею забудови Тернополя… Звук забивання сваїв під новобудови і вигляд з вікна на Комсомольський парк…

Мені  трішки жаль, що місто  постійно змінюється: змінюється його зовнішній вигляд,  змінюються люди…  Але, все-таки , Тернопіль залишається «моїм» містом. Як, наприклад, людина  змінюється ззовні, і  незмінним залишається її внутрішній світ, душа. Чи означає це , що у «мого» міста є душа? Чи «моє» місто всього лиш образ, що живе в мені з дитинства і через це не змінюється?

Я знаю, що багато людей, які приїхали до Тернополя  з інших міст, полюбили його так, як я. І живуть тепер у «своєму місті»- місті, яке має душу.

-1 thoughts on “«Моє» місто – має душу

  • 03:49 | 1.02.2011 о 03:49
    Permalink

    Дуже приємно було прочитати цю статтю, особливо після інших агресивно-нервових. Я теж дуже люблю Тернопіль і за кожним Вашим словом уявляла і ковзанку, і будинок, і рибок в акваріумі. І теж ми бігли через вікно першого поверху після пар до зупинки, бо здалеку бачили роги тролейбуса. Дякую за те, що створили гарний настрій.

Коментарі вимкнені.