Отруєння Дністра в 1983-ому році. Спогади очевидців

14 вересня 1983 року відбувся прорив ґрунтової дамби Стебницького хвостосховища. Величезна маса висококонцентрованої ропи та твердих відходів, крізь річку Солоницю, ринула в річку Тисменицю й далі в Дністер. Це був селевий потік з потужним гідравлічним напором, з сумарною масою викиду понад 5 млн тонн (з Вікіпедії). 

Володимир Пахульський:

«Я працював на Тернопільщині, в Бучацькому районі на березі Дністра. Чотири села:  Костільники, Миколаївка, Губин і Сокілець. Був там головою колгоспу 13 років з 83-ого по 96-ий. Взагалі, в ті часи вода в Дністрі чиста була така, що міг плавати під водою з відкритими очима, бачив за 4-5 метрів рибу.  

Якраз в березні мене призначили, а в вересні 83-ого по Дністрі почала плисти загибла риба. Вода йшла трохи каламутна, але не настільки, як в повінь. Від води нічого не було чути, ні смороду, ні кольору, ні запаху!

Але риба щось таки чула, бо почала втікати в річку Стрипу, десь на півтора кілометри. Люди накинулися, просто руками ловили, без всякої снасті  – вилами брали, ті що на буряки, прямо на фіру.  

А потім  по ріці пішло таке – я   ніколи не міг повірити, що в Дністрі стільки риби! Біле було, як крига йде весною. Текло десь два з половиною, до трьох днів, суцільна біла смуга.

Вода була трохи піднята, за тим почала спадати. По берегах лишалося риби – море!

Тоді ж мобільних зв’язків не було ніяких, ніхто нічого не знав. Спочатку казали, що десь якусь дамбу, став прорвало людям. Але я дивлюся, що то пливе марена, підуст, то ж не ставкова риба тече! Люди брали, носили, свиням кидали, маринували, в’ялили, тушонки робили повним ходом. Чого люди брали рибу? Бо щоб  був якийсь запах від води, смак – ні! Смаку, запаху ніякого не мала, рибу жарили  – рибою чути! Люди носили мішками, кошиками, навіть в Чортків возили на базар!

Нас викликали, давали команду екскаваторами, бульдозерами скидати назад, аби текло з Дністром, бо воно почало смердіти на березі,  через пару днів.

А один момент мені запам’ятався – чоловіки сома взяли, погрузили на фіру. Голова була під ногами, а хвіст стирчав. Завезли на тік зважити – 82 кілограми сом важив! То я навіть не вірив,  шо в Дністрі такі соми є. І коропи були такі по 8-10 кілограми! То страшне було.

Дністрове каміння, яке звично з намулом, з мохом,  стало таке, наче вимите зубною щіткою. В заплавах, де зелені такі водорості-“коси” були (на діалекті – “жаберні”), все згинуло. Все живе вигоріло, згинуло, і рачки, і водорості, і тисячі тонн риби.  

Пару років взагалі ніякої риби не було – де-не-де, якийсь мальок з приток десь попадав.  Порівняти, що було до того скиду – менше в 100 разів! Ні раків. Нічого.

А потім почали зарибнювати з вертольотів – ті, що поля обробляли гербіцидами, з загону вертолітного з Тернополя. Возили рибу прямо в бідонах таких квадратних. Летіли, двері відкривали, прямо з дверей на низькій висоті засипали.

І вже почало через років 5-6 щось чути по рибі.

От тоді і чечуга, не знаю звідки, з’явилася. До 1983-ого десь по переказах, чув, що були одиничні екземпляри. Одиничні. То це якомусь рибакові раз на 10 років пощастило. Такий був в Сновидові директор, споконвічний, вроджений рибак –  тато, дід. Він ловив таку по 8-10 кілограм, але він казав на неї не «чечуга», якось інакше її називав по-польськи. Він не раз те розповідав,  я не цікавився деталями; пам’ятаю, він казав, що ота не така була, як «чечуга»  – «морду під носом має не таку».

Не знаю, чому, але порівняно з 10 років тому, зараз риби менше. Я якось дивлюся,  в мене біля берега,  біля старого моста, берег оцими перлицями – море було! А тепер рідко де знайдеш, навіть черепків нема, немає  живої перлиці. Раніше раків  – через рибу рак, через рибу рак, а тепер рідкість рака в Дністрі зловити, а це індикатор чистої води».

Очевидці з Заліщиків та околиць:

Володимир Макаревич (Заліщики):

«У вересні 1983-ого ми пішли до школи, коли хтось на перерві приносить відро з ще живою рибою. До того  я знав звичну для мене дністрову рибу – марену, клена, а у тому відрі була невідома мені риба, навіть трохи страшнувата. А вже після занять, вдома разом з батьками, всі, хто жив понад берег, за вказівкою влади, йшли збирати всю мертву рибу і закопували на глибину десь 1 м. Риба не смерділа, але коли розрізати, то печінка була чорна. У нас тоді говорили, що скидали в річку нейтралізатори калійної ропи.

Ось тоді я і звернув увагу, що та невідома «страшнувата» риба була різна на вигляд. Одна з довшою головою  – чи то радше носом, друга з коротшим. І задерті доверху  носи були по-різному. Мабуть, я не знав би про два види, якби не бачив їх поряд. Одна дрібніша і мала темніші боки і коротше рильце, інша –  рильце довше і  світліші боки. 

Риба кидалася сама на берег. Метушилась. Соми були величезні, але мене то не дуже дивувало – я знав, що на ямах водяться екземпляри по 2-2,5 м довжиною. В нас був навіть випадок, коли сом втопив рибалку, який намотав  на руку жилку, і  сом потягнув його за собою. Отак і втопив. Через те  на мене справила враження власне осетрова риба – вона придонна і живиться рачками маленькими, тому і виловлюють її рідко. Тай мало її залишилось. Новодністровська ГЕС зробила свою чорну справу. І браконьєри вносять свою лепту. Вже в 90-их мені  показали 2 висловлених зимою екземпляри, за розміром більше метра і з довгим носом».

Петро Площанський (Кострижівка):

“Спочатку, 23 вересня, по Дністру почала спливати мертва риба з верхів’я, а місцева прибивалась до берега в пошуках прісної води і поступово на очах гинула.  Я плавав на човні поміж риби і спостерігав. По центру Дністра проходила річка мертвої риби шириною 10-20 м. Найбільше спливало мертвої марени, більше половини. До 1983 року це була основна риба у Дністрі, тепер в Червоній книзі. Пізніше, компенсуючи втрати риби на Дністрі. держава запустила багато коропа, карася, толстолоба.

Багато риби витягували люди на берег. “Совок”, як завше, почав масово попереджати, що рибу їсти не можна, що отруйна, але хто не боявся, набирав сотнями кілограм і нічого, всі живі, ніхто не захворів і живуть навіть сьогодні”.

Ростислав Романишин (Розвадів):

«Я ще малий був, але пам’ятаю, що виглядало дуже страшно. Вся рослинність вздовж берегів всохла. Трава, велетенські верби – все повністю. Риби не було взагалі. Десь через рік з’явилася верховодка, що нас дуже тішило».

Олександр Похивка (Городок):

«Риба пливла животами доверху декілька днів і так густо, що ніби пір’я з подушок повитрісали. У Городку соми, завдовжки як човни,  рятувались в Серет, а марени з вирозубами були,  ніби метрових дров, наскладав хтось у воді. Все тікало в чисту воду, набивались, як могли. Сморід тільки відчувався від мертвої риби. Після того не тільки риба  пропала – жаб не було».

На місці катастрофи працювали провінційні і “центральні” журналісти. Репортаж на телебаченні крутили навіть кілька разів. Але, як  і всі подібні історії в совку, за кілька років її “напровсєке” затягнули плівкою “таємниці”. 

У 1988 році, з метою підняти довкола вплив Стебницької катастрофи на річку Дністер певний резонанс, Дністром почала ходити (і ходить до сьогодні!) “Експедиція Дністер, від львівського Товариства Лева. Зокрема, в 1995 році були проведені ряд наукових досліджень Верхнього Дністра та Дністровського водосховища, в рамках яких фахівцями встановлено, що основна частина калійних солей покоїться на дні водосховища і краще їх там не тривожити. Застерігаю, бо в наш час існують фантастичні плани по добуванні “високоврожайної намули” з дна Дністровського водосховище. (Добродію, перестань!). А хто з науковців хоче ознайомитися із цілою низкою висновків “Експедиції” (но них свого часу навіть дисертацію написали),

шукайте в мережі. 

*     

Технологія, по якій добували калійну сіль в радянські часи, була вкрай неефективна – до  85 відсотків сировини залишалося   – і залишається до сьогодні – в “хвостосховищах”.

У Верхньому Дністрі є два небезпечних об’єкти калійного виробництва, в Стебнику і Калуші, з одним спільним знаменником – російським капіталом. Фактично, якщо хтось спробує розібратися, хто кінцевий бенефіціар – усієї – хімічної галузі України, через формальних власників на манеже снова те же. При першій же нагоді, Україну-конкурента з ринку прибрали (кажуть, в нас була найякісніша в Європі калійна сіль). Виробництва були знищені: реорганізації, банкрутства, якісь стрьомні перехідні власники. Ситуація навмисно зрежисерована так, щоб при спробі знайти кінці – згубити розум в господарських судах. Фактично, під екологієї Дністра закладена міна сповільненої дії. В будь-який момент, після сильних дощів чи з N-причин, калійна ропа може знову поплисти Дністром. 

Ліпити нову дамбу “за всі гроші” – варіант щоб списати кошти, все одно прорве. 

Раціональна, державницька позиція, як вийти із ситуації, є: почати переробляти солі з хвостосховищ на комерційну продукцію; технології і спеціалісти закордон втекли ще не всі. Можна, в прямому сенсі, вичерпати проблему, конвертувати депресивні території на економічний розвиток і екологічну безпеку.

Проте, слони йдуть на північ. Слони причаїлися, коли ж нарешті прорве, бо ж на ліквідацію наслідків будуть виділені шалені кошти. Можна буде радісно долати результати катастрофи. Тому в будь-який момент історія з катастрофою може повторитися знову.

і, поки йдуть фінальні титри і грає музика:

В річці Солониці не могли вбити нічого живого, бо все живе вбито в тій річці ще задовго до того. Солониця є, по суті, каналізаційною канавою Стебника і Трускавця. Пам’ятаю, що після тієї катастрофи вздовж шляху, де витекла ропа, створився слід з темно-зеленої трави. Так виглядало, що їй ця ропа пішла навіть на користь.

Справа не в рясних дощах, а в порушенні під час будівництва дамби. Той найвищий  насип  весь  час доволі  вологий. На  тому  відрізку, де дамбу  прорвало, доволі мокро,  рясно ростуть печериці. Дамбу  звісно пересипали на туж  висоту  як і була. Там досі  чути роботу  насосів, щось  кудись  качають. І там  постійно хтось працює.

Одне, найбільш солоне, хвостосховище зараз практично пусте. є програма по закачуванню соленої води в шахти.

Раніше, до дамби, в  цій  місцевості  було багато потоків, тут було болото в  якому  викопували бивні  мамонтів.

Мамонти йдуть на північ!

p.s. дописати “до кінця” цей текст неможливо – тому що в кожному місті, селі люди бачили одне лихо, але мають свої особисті враження та ін. Найбільше питань викликає, що саме, якого числа сталося в Стебнику, звідки стався прорив; в окремих свідків розходиться навіть рік. Логічне рішення – з того вийде окремий текст. 

Фото Петра Площанського

Андрій Мельничук