«Треба щось робити, бо ця війна може перерости в партизансько-громадянську», – чоловік зі Слов’янська

Із паном Сергієм зі Слов’янська ми зустрілися в затишній столичній кав’ярні на Прорізній. Ще півроку тому він 11 днів прожив на Майдані — роздавав газети «Голос Майдану», допомагав, чим міг. Удома він тримав 9 кіз, продавав щодня до 30 літрів козячого молока, як жартує, «мав свій маленький бізнес». Зараз він «благословив» своє козяче стадо в сусіднє село («на деякий час їм вистачить і м’яса, і молока»), а сам вирушив на Буковину шукати кращої долі. Бо в рідному місті жити стало небезпечно. І не лише через те, що вибухають снаряди.

Ми бесідуємо і намагаємося зрозуміти: що ж це сталося з людьми, звідки стільки ненависті і брехні, яка суперечить здоровому глузду? І як усе виправити?

Місцеві як вогню бояться бандерівців і «Правого сектору»

— Пане Сергію. Що змусило вас покинути рідні місця і податися «до бандер»?

— (Сміється). Це для них вони — «бандери», а для мене — брати, які запросили мене до себе, прихистили. А що змусило? Мабуть, утомився. Більше місяця ми прожили без світла, без інтернету, з перервами телефонного зв’язку, майже постійним підслуховуванням мого телефону.

— Зараз багато суперечливої інформації про те, хто ж ці сепаратисти, які роздмухують вогонь протистояння? Що ними керує: страх, гроші чи бажання «поцарювати»?

— На жаль, я не можу сказати, що там лише заїжджі найманці. Переважна більшість — це місцеве населення. Задурене, зашорене — але це місцеві. Вони як вогню бояться бандерівців і «Правого сектору». Їх ніхто не бачив, але люди готові лягати під танки тільки для того, щоб «у мій дім не зайшла чума жовто-блакитного фашизму». Це у них таке гасло. І переконувати у зворотному — марно, настільки воно уже в глибині свідомості.

— Але чому?

— Такий тут, як кажуть, менталітет, особливо у Слов’янську. Він себе називає «древний купеческий город» — воно так і є, але від того духу справжнього купецтва вже майже нічого не залишилося. Цей менталітет сформувався ще в роки Голодомору, коли люди в селах поступово вимирали, і єдиний спосіб урятуватися був у містах. А там урбанізація була проти України. Міське населення — це переважно пролетарії, а вони завжди були такими безалаберними. Вони називають себе безбашенними, у них є таке гасло: «А нам все одно!». На початку 90-х там був сплеск демократії, але потім усе повернулося на круги своя, і навіть гiрше стало — владу захопили місцеві бандюки, які поділили з міліцією сфери впливу. І політика, як підстилка, стала їм служити. У них такі правила, що нам гарно і так, нас усе влаштовує: краще дати хабар, ніж жити чесно, краще мати «кришу», ніж боротися. І вибори це постійно показували. Для них головне, щоб був свій. Кого пропонують від Донбасу — це святе діло, хоч воно і погано пахне, але наше, рідне. Коли Кучму вибирали і перший, і другий раз — Слов’янськ стояв за нього.

— А як у Слов’янську ставляться до Нелі Штепи з її тягою до шику і прагненням усіх «строїти»? Нормальні люди сприймають це як непорозуміння.

— А яке непорозуміння? Вона своя. Вона людина того середовища. От що казати, якщо вона у грудні заявила: «Я хазяйка цієї землі і владичиця цього міста», а жодна людина не запротестувала, не сказала їй «цить». Це говорить саме за себе.

— А де вона зараз?

— Ходять чутки, що Штепа зараз сидить на третьому поверсі у виконкомі. Пономарьов — на другому, а вона — на третьому. Але незрозуміло — чи то під захистом, чи то під арештом.

«Я двічі на день перетинав лінію фронту»

— А яка нині ситуація в самому місті. Мародери є?

— Зараз я не знаю, скільки у Слов’янську лишилося населення. Багато хто втік після бомбардувань і вуличних боїв. Особливо південна частина міста, повернена до Карачуна. Я не знаю, звідки у них з’явився легкий танк «Нона», який ховається на подвір’ї 6-ї школи, за будинками. Висунеться з-за будинку, бабахне і сховається. А військові — у відповідь. А російське телебачення потім усім розказує, що солдати стріляють по школі. Через це багато хто виїхав. Я раніше щодня по 30 літрів молока продавав, а останнім часом — не більше трьох літрів.

Відсотків 50 лишилося, а то й менше, в основній масі — старшого покоління. Молодші, з дітьми, ще в кінці квітня — на початку травня почали евакуюватися. А старше більш прив’язане: «Ми це наживали роками, як його кинути?».

— А куди виїхали?

— От що цікаво: бояться України, бояться бандерівців, бояться «Правого сектору». А я жодного чоловіка не чув, хто б утік у Росію. Один збирався, та й той — через Харківську область. Усі тікають у Харківську область, Дніпропетровську. Але чомусь потім опиняються або в Києві, або на Західній Україні.

— Чи змінилося ставлення людей до ситуації після початку серйозних боїв? Як сприймають там українських військових?

— Бояться. Пропаганда ж там пресом котилася, особливо з Росії. Лякали, що прийдуть бандерівці. А тепер будь-які втрати чи стрілянину списують на адресу Національної гвардії та українських військових.

— А до «ополченців» ставлення змінилося?

— Самі «ополченці» змінилися. Попервах більшість було місцевих, так званий «контингент». Одна знайома розповіла, що до сусіда з кримінальним минулим прийшла міліція і заявила, що або він піде в ополчення, або вони на нього піднімуть усі його справи. Він, звичайно, їх послав, але багато хто й пішов. У мене в день референдуму зайшла розмова з одним із місцевих «колорадо», він каже, що вся міліція на їхньому боці. І я сам бачив кілька патрулів — і піших, і на машині, — вони працюють, як ні в чому не бувало.

Я двічі на день перетинав лінію фронту — возив туди молоко і назад на пости. Я бачив, як поступово міняється контингент, стає більш цивілізований і в розмові, і в поведінці. І серед людей у Слов’янську все більше і більше поваги до них. Місцеве населення називає їх не інакше, як «наші хлопці».

— А кадировців серед них багато?

— Не багато, але є. У мене був один випадок, коли я проходив через блок-пост. У мене взяли паспорт, а там адреса: Андріївка, вул. Першого травня. І тут хтось кидає: «Вулиця Першого травня. Гарна назва». А другий у відповідь: «Не переживай, прийдуть бандерівці, буде вулиця Бандери чи Шухевича». Зашкребло мене. Кажу: «Хлопці, ми всі під Богом ходимо, ситуація важка. Як казав письменник, «чтобы не было мучительно больно за безцельно прожитые годы». До Бога треба повертатися, а не поклонятися: хто Бандері, хто Януковичу». Вони: «А до чого тут Янукович?». Кажу: «Так ви ж його мені повернути хочете. А він мені не подобається. Мені більше подобається Ісус Христос». Загорілася дискусія, і тут ззаду раптом чую, як невеличкий щупленький руденький чоловічок із виразним кавказьким акцентом каже: «Это ваш Бог виноват». І все. І всі раптом потухли і розійшлися по своїх місцях. Він один був на тому посту. Але його всі слухалися.

— А хлопці з батальйону «Донбас» — хто вони, звідки?

— Ті хлопці, кого я знаю особисто, — вони місцеві, донецькі. Міста не називаю, але вони звідси. Знаю їх по Майдану. А хто вони були в реальному житті — не знаю. Та й, якби знав, не сказав би. Мало чого…

«Люди ж не знають історії! А починаєш з ними дискутувати — замислюються»

— А самі ви як на Майдан потрапили?

— Про події 1 грудня дізнався від брата, який живе у Києві. Я намагався зв’язатися з кимось із місцевих, сказати, що треба щось робити, але безуспішно. 3 грудня ввечері вирішив вийти на площу. Там зібралося біля двох десятків дітвори. Коли підійшла міліція і запитала, чи будемо подавати заяву на проведення мітингу, з’ясувалося, що нікому з них немає вiсiмнадцяти. Заявку подав я, ми все оформили, почали виступати. А потім прийшла чи то директор школи, чи завiдуюча райво, запитала в них, чи вивчили вони уроки — і хлопці почали розходитися. Ото і все. А я подумав, що так не має бути. Зібрався і поїхав. Грошей не було, то порадився з жінкою і продав одну козу. Хоча було шкода — вони ж усі, як рідні, годувальниці.

— Як сусіди поставилися до вашої поїздки?

— Так (крутить пальцем біля скроні). Сказали: або дурень, або ідейний. А я розумію, що з цим треба щось робити, бо ця війна може перерости в партизансько-громадянську, якщо не оголосити пропагандистську війну.

— Але чи сприйматимуть цю інформацію, якщо вона буде абсолютно протилежною картинці російського 1-го каналу?

— Але це треба робити. Це жах, який треба ламати. Вони все роблять грамотно — першим ділом вони захопили телевежу на Карачуні, «вирубили» телебачення, інтернет. Вони не допускають того, щоб бодай один канал пробився на цей регіон.

Треба повернути нормальне телебачення, інтернет. У нас дуже популярні «Русское радио», «Шансон» — туди можна і треба вставляти потихеньку якісь темки: історія, культура, коментарі, інтерв’ю з цікавими людьми. Люди ж не знають історії! А починаєш з ними дискутувати — замислюються.

Потрібні листівки, газети, канали розповсюдження. Шукати однодумців і об’єднувати їх — це треба. І обов’язково — зворотний зв’язок. Дати кілька сторінок у мережі «Інтернет», контактні телефони (бажано МТС), і ми матимемо тих, хто не байдужий, щоб розколихувати байдужих.

— Я розмовляла з Олесем Донієм, у нього був цей проект — випускати газети на кшталт «Настоящий Крым», «Настоящий Донбасс». Він сказав, що проект існує досі. Але є проблема з поширенням, бо це нині реально небезпечно.

— Але можна робити це у формі листівок і розкидати з вертольотів. Хочу сказати, що Пономарьов за листівки, які закликали людей ховатися в разі початку обстрілу, погрожував розстрілом. Значить, вони цього бояться. І, значить, це діє.

Просто без інформаційної війни ми таку війну не виграємо. Західній Україні це важко зрозуміти і Центральній теж. Вони хоч якусь інформацію мають. Я здивувався, коли на Західній Україні мені сказали, що там більше 80% жителів побували за кордоном, побачили і подихали волею. А в нас уся воля полягає в тому, що я зумів заховатися в погребі і тихцем з’їсти банку варення. Про волю як таку там не хочуть чути і зараз. І українське там не люблять і бояться. Коли перемогла Помаранчева революція, там дуже сумували. А коли повернувся Янукович — дуже раділи. Там не потрібна підтасовка виборів — там і справді багато людей проти України. Це треба міняти.

КРИК ДУШІ

«Нові кордони завжди пишуться кров’ю»

— Поставлю, можливо, провокативне запитання, але час від часу в суспільстві виникає думка: «А може, ну його! Насильно милим не будеш. Якщо люди так щиро не люблять Україну, навіщо їх тримати?».

— Горбачов якось сказав: «Як би нам цього не хотілося, але нові кордони завжди пишуться кров’ю». Якщо переписувати зараз кордони — буде багато крові. Сказати, що ця земля нам не потрібна? Так, вона нам — як чемодан без ручки: і важко нести, і шкода викинути. Але це наша земля. Хоч я й тікаю з цієї землі, але я тікаю з таким болем… Так, вона піддалася пропаганді, впливу Росії, але ж вона не сама піддалася.

Кинути цей край Україні набагато легше. Але якось ця тема зайшла на Майдані, і один дядько лише похитав головою: «Е-е-е, якщо ми так будемо говорити, то ми і за Чопом не спинимося!». Я не знаю, звідкіля той дядько — десь із Західної України. Але є в його словах правда.

— Донбас весь час кричав, щоб їх почули. Але чи почують вони зараз нас?

— Треба говорити з ними, щоб почули. Я і на Майдані казав, і весь час кажу одне й те ж: якщо ми відкинемо їх і залишимо сам на сам із Росією — вони будуть мститися нам. Вони зараз нас вважають зрадниками. З одним якось почав розмовляти, запитав: «Навіщо тобі Росія, тобі ж і так добре живеться»? А він у відповідь: «Це ви, гади, продалися американцям». А я сміюся — якщо я комусь і продався, то своїм козам. А більше мене ніхто не хоче купувати. Але там дуже поширена нав’язана думка, що вся Україна продалася Європі й Америці.

Але, якщо починаєш говорити з ними по-доброму, починаєш ставити запитання — задумуються люди. Потрібно більше говорити з ними, поширювати правду через прикордонні райони — Харківщину, Дніпропетровщину. Люди ж їздять, спілкуються. Їм треба доносити правду — тоді в них повертаються мізки на місце, вони починають мислити. Без цього нічого не буде. У цій війні переможе не стільки зброя, скільки слово, бо війна йде за душі людей.

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО, Україна Молода