Українці оголосили державі війну

Корупційні кошти, які акумулює влада, витрачаються на підтримку розкішного життя чиновників. Це суцільний імпорт і як підсумок – збільшення негативного торгівельного балансу. Так влада пожирає сама себе, і завдання свідомих громадян – допомогти їй у цьому, перекривши всі можливі легальні бюджетні надходження.

Як українське суспільство може впливати на владу, незалежно від політичного забарвлення? Заміна у 2004 році одних гравців іншими довела вульгарну вуличну банальність: “всі вони однакові”.

Підприємницький майдан трохи налякав можновладців і дозволив отримати певний результат, але сказати, що виграла вся країна, не можна.

Українське суспільство через громадські інститути на владу не впливає, все політичне життя не виходить за межі політичних телестудій.

Однак шалений супротив владі громадяни таки створюють. Мільйони українців у цю хвилину ведуть запеклі бої. Не на Майдані, не на Банковій, а вдома, на робочому місці і навіть на відпочинку. Влада відчуває поразку, але вперто тримає захист і навіть контратакує.

Українська держава як інститут і система ворожа для своїх громадян. Для одних вона ворожа за фактом свого існування, для інших – через те, що не виправдала очікуваних сподівань після 1991 року та 2004 року.

Держава не виконує жодних функцій, притаманних державі. Вона не захищає ні громадянина, ні його власність, не справляє справедливе судочинство. Не захистить вона й від зовнішнього ворога, бо не має боєздатної армії. Держава виконує лише одну функцію: репресивно-фіскальну, тобто спрямовану проти людини.

Усі податки та платежі, які отримує будь-яка державна структура, працюють на збереження злоякісної системи.

Бюджетні кошти розкрадаються, списуються і привласнюються. Відтак, розумні економічно активні люди або залишають цю державу, або створюють альтернативне середовище – тіньову економіку, яка стратегічно працює проти системи, хоча і підтримує її тактично, дозволяючи людям вижити.

Чим швидше система рухне, тим швидше в Україні почнуться справжні реформи, подібні до грузинських. За свої реформи грузини заплатили 20 відсотками території і війною. Україна ж втрачає території без війни: шельф – 2009 року, Севастополь – 2010 року, Керченську протоку і Азовську акваторію, ймовірно, восени 2011 року.

Влада майже вичерпала ресурс міцності, закладений радянською економікою і дешевим російським газом. Проте привабливі активи ще є: державні промислові та енергетичні підприємства і земля.

Ці ресурси дозволили б протриматися системі, як мінімум, ще один президентський строк за умови реалізації активів за ринковою ціною. Оскільки ці активи будуть елементарно вкрадені, то шанси влади на довге життя стрімко скорочуються.

Ніхто із власної кишені “затикати” дірки бюджету та Пенсійного фонду з українських олігархів не стане. Простіше покинути країну чи оптимізувати кількість населення.

Фронт перший – комунальний

Головна наступальна зброя влади проти народу – комунальні тарифи, формула яких нікому невідома і зберігається ретельніше, ніж золоті резерви НБУ.

Народ діє асиметрично. З одного боку, він встановлює лічильники і думає про енергозбереження, а з іншого – не платить і користується вадами системи, кредитуючись у комунальників за безцінь. Достатньо порівняти це з відсотками за споживчий кредит у банку та пенею за затримку платежу.

Не слід забувати і про трирічний термін позовної давності на таку заборгованість. Звичайно, влада не дурна і вже прийняла запобіжний закон, але він поки не діє.

Умільці користуються безліччю способів боротьби з лічильниками електрики, води, використовують прогалини законодавства та неповороткість системи.

Незабаром влада збирається завдати нищівного удару і прийняти Житловий кодекс, або, як мінімум, перекласти свої обов’язки на ОСББ окремим законом.

Загалом ОСББ – дієвий механізм реформування ЖКГ, але слід робити поправку на країну. Навіть палкі прихильники ОСББ змушені оголошувати голодування. Поки на комунальному фронті влада атакує громадян більш вдало і цинічно.

Фронт другий – податковий

На податковому фронті успіхи громадян вагоміші, про що свідчать 40% тіньового сектора економіки. “Білі” податки держава переважно сплачує сама собі – бюджетна сфера, держпідприємства та іноземні бізнесмени. Всі інші уникають оподаткування. І справді: за що їх платити? За паркани Межигір’я? За безкоштовні освіту і медицину?

Корупційні кошти, які акумулює влада, не витрачаються на соціальні, комунальні та інфраструктурні проекти. Ці кошти йдуть на підтримку розкішного життя.

Це, в свою чергу, суцільний імпорт і як підсумок – збільшення негативного торгівельного балансу. Так влада пожирає сама себе, і завдання свідомих громадян – допомогти їй у цьому, перекривши всі можливі легальні бюджетні надходження.

Протидія породжує податковий і адміністративний тиск, адже керувати економікою влада звикла тільки з позиції сили. Як свідчить досвід Білорусі, це не спрацює.

Люди розуміють, що пенсійні виплати, які сплачуються в межах солідарної системи, не вплинуть на майбутній розмір пенсії переважної частини громадян, і вірити в казки про те, що “біла” зарплата забезпечить достойну пенсію, може лише фанат УТ-1.

Намагання влади замість дієвих економічних реформ проводити примусову детінізацію економіки приречене на провал.

Фронт третій – судовий

На цьому фронті б’ються найактивніші і свідомі українці. Вони успішно створюють негативний імідж владі у світі та знекровлюють державний бюджет. Особливих успіхів досягли українці у відстоюванні власних прав у Європейському суді.

За словами урядового уповноваженого із справ Європейського суду з прав людини Валерії Лутковської, Україна заборгувала своїм громадянам за рішеннями національних судів 130 мільярдів гривень.

Уряд пручається. Він приготував запобіжний законопроект №7562, який ще не встиг потрапити на перше читання, і голосувати за який будуть лише політичні самогубці.

Судитися з державою – це в Україні марна справа, проте позови проти держави чудово тримають владу у тонусі і дискредитують її з усіх боків. У свою чергу, свідомі громадяни здобувають досвід юридичної боротьби і часто досягають успіху. Саме так і проростають пагони громадянського суспільства.

“Партизанський” рух

“Партизанський” рух охоплює дрібні економічні трансакції, у яких громадяни ухиляються від оплати державних послуг.

Наприклад, навіщо платити за проїзд у громадському транспорті, якщо якість транспортних засобів та дисципліна руху не витримують жодної критики?

Комунальники і міські чиновники купують автобуси і тролейбуси за ціною космічних “Шатлів”. Гроші не доходять до транспортників, а на їх шиї – армія пільговиків, половина з яких може безболісно придбати квиток. Для решти – зростаючі тарифи. За що платити? От і збирає народ колекцію талончиків або їздить “зайцем”.

Коли автобуси-тролейбуси розваляться остаточно, а водії перестануть отримувати зарплату і не вийдуть на роботу, от тоді і почнуться справжні реформи галузі.

Навіщо платити у бюджет, коли дешевше домовитися з інспектором, пожежником, митником? Корупція? Так, але вона, передусім, б’є по державі як інституту, знекровлюючи бюджет. Дрібна корупція – це подушка безпеки, яка дозволяє громадянам хоч якось вписатися у сучасну економічну реальність.

Народ тямить, як збільшити соціальне навантаження на бюджет. З кожним роком зростає кількість чорнобильців, учасників бойових дій, дітей війни, інвалідів різних груп. За різними підрахунками, пільговиків в Україні – 20-28 мільйонів осіб. Витрати на них теж поволі тягнуть на дно нинішню олігархічну владу.

Як тут не пригадати долю Речі Посполити з її пільговиками – шляхтою, яка охоплювала 20-30% населення?

Піррова перемога?

Окреме “дякую” варто сказати і Володимиру Путіну, газова терапія якого перевершила найсміливіші очікування. Зрозуміло, що російський прем’єр переслідує дещо інші завдання, далекі від реформування української економіки, але в цьому випадку він відіграє роль хірурга. Буде боляче, але Україна виживе і одужає.

Звичайно, у структурі тіньового сектора економіки переважають не приватні підприємці чи громадяни з конвертними зарплатами, а великі олігархічні клани. Вони теж ведуть війну з державою, а фактично – самі із собою, адже чим більш нестабільна та хитка українська економіка, тим менша вартість їхніх активів.

Хоча олігархів це не турбує: нащадкам і так вистачить батьківських статків.

Чи може закінчитися війна з державою її розпадом? Може, але за існуючих правил гри вона вже руйнується, і чим повільніше це відбувається, тим менше шансів на успішні реформи у майбутньому. Отже, головне завдання – пришвидшити ці події.

Пенсійна реформа, нові трудовий та житловий кодекси, які скоро розглядатимуться, не консервують, а прискорюють руйнацію системи і наближають країну до точки неповернення, за якою усіх чекає нове життя.

Юрій Шпак, економіст,  ЕП