Драгоманов галичан сварив за москвофільство, а наддніпрянців – за москвофобію

Якби ім’я Михайла Драгоманова з’явилось під молитвою “Отче наш” або гімном “Боже, царя храни”, казав Іван Франко, то й їх би негайно заборонили. Росіяни вважали його мазепинцем, а свої навпаки – обрусителем. Був небажаний ані в Російській імперії, ані в Австро­Угорській. Драгоманов – один із найпотужніших наших інтелектуалів – не ужився й із тодішніми європейськими соціалістами, хоч і вважали його серед них чільною постаттю, – пише Gazeta.ua.

Сам казав: “Добре це чи ні, але до українства я прийшов від європеїзму”. І уточнював: “Мій ідеал – соціалізм західноєвропейської школи, а не російський нігілізм із його антикультурністю і націоналістичним самозасліпленням”. Не терпів цього й серед ­своїх: ­галичан сварив за дурне москвофільство, а наддніпрянців – за нерозумну москвофобію.

Письменник Борис Грінченко в 1892–1893 роках виступив у пресі з “Листами з Наддніпрянської України”. У них вину за “обмосковлення” України поклав на всіх росіян, а також на школу й літературу. Назвав москалізаторами й письменників – Котляревського, Квітку, Куліша, Костомарова, які писали іноді російською. Грінченко вважав: “У кого мова московська, у того й думки московські”, а кожен рядок, написаний по­російськи, – крок до зради. Драгоманов відповів циклом “Листів на Наддніпрянську Україну” 1893–1894­го. І дорікнув Грінченкові, що той не має точного наукового методу, а керується “глазоміром” етнографічного патріотизму.

Драгоманов говорив, що російський уряд, мовляв, лихо робить не лише нам, а й своїм. Але ж є уряд, а є російські ліберали. А ідеї європейського лібералізму вперше в нас з’явилися не в українській, а саме в російській одежі. Українці, продовжував, знайшли самі себе, лиш коли пройшли європейську школу, в чому нам найбільше помогла російська література. Бо за браком своїх шкіл саме в “школах московських” прилучалися до світової культури і Микола Костомаров, і Тарас Шевченко.

Він без пієтету ставився до класиків – навіть до Шевченка. Протиставляв націоналізм – і російський, і український – космополітизмові. Мовляв, ми не повинні визнавати ніяких обов’язкових історично­національних святощів. Казав, що слабина українського руху в тім, що він романтично­емоційний. Треба передусім розвивати українство як науку, а політична діяльність за умов нерозвиненої національної свідомості – передчасна й шкідлива.

Сам себе називав практичним політиком­еволюціоністом, який твердо пам’ятає: “попереду іюля мусить іти март – значить, і працювати треба на те, щоб март наступив, а потім і про іюль поговоримо”. Драгоманов уважав, що політичну свободу в Росії українська нація може одержати шляхом не сепаратизму, а федералізації. У цьому розходився із багатьма співвітчизниками. Ті говорили, що легко так думати за кордоном. Київський українофіл Павло Житецький писав йому: “Ви на це дивитеся згори, а ми – знизу”.

Інший киянин, фольклорист Олександр Лоначевський, на прізвисько Ломака, 1876 року писав Драгоманову так: “Я ще зроду не бачив москаля не обрусителя. Серденько, загляньте собі в душу: на чім покладаєте ви віру в москаля? Покажіть мені хоч одного москаля, що не дивився б на Слов’янщину як на базар для своїх товарів, такий базар, де вони самі й ціну назначають!”

Драгоманов відповідав: “Бачите, серденько, перше моє правило – через факти не перескакувати. Я б сам бажав, щоб уся земля була Україною, але що ж я буду робити, коли вона тільки по річку Случ? А я за Случчю, та ще й у ненародній сфері, українцем буть не можу, бо там не Україна. Чим був би Шевченко, якби йому прийшлось буть на моєму місці – не знаю, діло тільки в тому, що Шевченко не був на моїм місці”.

Він називав себе “панмалорусистом” і своєрідно трактував це. Мовляв, коли українство стане працьовитим і сильним, тоді й заслужимо право зватись Україною, а не Малоросією.

У всякому ділі любив довершеність. Вважав, якщо примітки до книжки не всебічні, то краще не треба ніяких. “Я в Парижі любувався на сусіда, що робе ящики для товарів – як він забиває цвяхи, Рубінштейн та й ­годі!” А коли київська “Громада” запропонувала йому писати на історичні теми, “имея в виду русскую цензуру”, відповів, що час уже складати історію України, “имея в виду” тільки наукову правду, а не “русскую цензуру”. А все, що наші історики писали з кінця XVII ст., нікуди не годиться, бо нав’язує публіці фальшиву думку: мовляв, українці тільки на те й живуть, щоб Польщу розвалити, а потім “благоденствовать” під московськими царями.

У 1878–1881 роках Драгоманов випускав за кордоном часопис “Громада” – перше в історії української преси безцензурне видання. Київська “Стара Громада” створила спеціальний фонд, і Драгоманов на ці кошти організував друкарню, де виходило також чимало брошур і книжок. Писав до Москви видавцеві Суворіну: “Мои корабли сожжены и пока в России не будет конституции, я в нее не вернусь. Здесь же я не затем, чтобы молчать и прятаться”.

1876 року Російська імперія взялася “визволяти братні народи Балкан”, передусім болгар, від турецького ярма. Драгоманов відгукнувся статтею “Чистое дело требует чистых рук” у журналі “Молва”. Нагадав, що того ж таки 1876 року цар своїм указом заборонив українське друковане слово. То ж яку свободу Росія несе народам Балкан, якщо поневолює свої народи?

Згодом окремою брошурою вийшла стаття “Турки внутренние и внешние”. Мовляв, не можуть визволяти слов’ян від турків ті, хто сам поневолений “турками внутрішніми”. Ця стаття стала відома в усій Європі, Драгоманова почали називати Новим Герценом. У статті “Внутрішнє рабство й війна за визволення” він проголосив необхідність визволення самої Росії. Доки є болото, будуть і чорти”, – писав Драгоманов, і головним завданням вважав знищення болота. Тобто самодержавства.

Він був авторитетом навіть у супротивників, не кажучи про прихильників. Свій переклад “Фауста” присвятив йому Іван Франко. Казав: “Драгоманов для нас є чимось більшим, як заслуженим чоловіком. Ми в ньому шануємо друга, вчителя, провідника. Голос його для нас був голосом сумління”.

В останні роки Михайло Петрович жив у Софії. ­Болгари охоче надали б йому громадянство, але він не хотів, бо вважав, що це перешкодить повернутися додому, хоча б по смерті. В одному з останніх листів написав незвичні для себе слова: “Невже помру, не побачивши українського неба, журливих верб над водою?”

Слова, що вважаються його заповітом: “Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу й Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбиває­ться, і таким лишень звичайно й помагають”. Надрукував це 1895­го – в рік смерті – у журналі “Народ”.

Драгоманов казав, що його дітям, народженим за кордоном, “ні Дніпро, ні Псьол нічого не говорить і не говоритиме, і сього не поправиш!” Одначе всі троє його дітей –

Ліда, Аріадна та Світозар – таки повернулися в Україну