Госпітальєрка з Великої Березовиці Іванна Чобанюк отримала орден “Народний герой України”
Іванка з позивним …. ’’Іванка’’. Після майже року служби у складі медичного батальйону УДА ’’Госпітальєри’’ Іванна Чобанюк так і не отримала позивний. ’’ А для чого, – говорили,- в тебе й так рідкісне ім’я’’. А й справді, ім’я, яке означає ’’дана Богом’’ і яке дали їй батьки, вберегло її від куль.
– Все почалося у 2014 році, – починає розповідь Іванка, – коли анексували Крим. У медичному університеті Тернополя, де я навчалася, створили групу, яка почала глибше вивчати тактичну медицину. У березні ми вже поїхали до Києва проводити вишкіл для бійців, які мали вирушати на фронт.
Невдовзі Іванка й сама попросилася на передову. База, куди дівчина приїхала, розташовувалася поблизу села Піски, що на Донеччині. Спочатку проводила для бійців інструктажі з надання першої медичної допомоги, згодом їздила у складі бригади медиків рятувати поранених.
– Звичайно, батьки були проти моєї служби,- веде далі дівчина, – але я вдячна їм за розуміння. Старалася казати, що в мене все гаразд, що я лікую, що не потрапляю у такі ситуації, що напряму загрожують життю. Проте більше вони дізнавалися з телебачення.
З жовтня 2014 – го по квітень 2015–го Іванка Чобанюк була у складі медичного батальйону УДА. Два- три тижні на передовій, тиждень вдома. Бо й університетські справи треба було владнати. Шостий курс. Викладачі з розумінням також ставилися до її переривчастого навчання. Та й раніше такого ніколи не було, щоб студенти стільки пропускали занять. Та крім Іванки, у виші булий інші студенти – медики, які допомагали на передовій рятувати життя бійців. Тоді у 2014- му, згадує дівчина, вони були практично єдині серед добровольців, у яких була медична освіта. Хоч і незакінчена)))А з дівчатами також було негусто. Була Яна Зінкевич і ще одна дівчина – медсестра. Та вже на самій передовій, там вже взагалі не було прекрасної статі. Тому відчувала й підвищену увагу до себе. І залицятися пробували.
– Я старалася цього не помічати цього. Я не для того їхала і мені не потрібно лишня увага. Я у вільний час багато читала.
Її тягнуло на передову. Вона навчилася все робити швидко, адже там час іноді йшов на секунди.
– Практично деколи ми спали в одязі, – згадує Іванка, – коли було ще гарячіше, спали в берцах, у бронежилетах. Послухали по рації, що викликають медиків, і у найкоротший термін заскочили в машину і поїхали. Обстріл триває, ми приїхали, забрали поранених, ми не чекали поки стихне, бо воно не замовкало .У багатьох випадках й допомогу надавали у машині.
У групі, яка виїжджала на передову до поранених, було четверо чоловік: Іванка – медик, парамедик, водій і боєць – стрілець. Хоча кожен був взаємозамінний. Дівчину вчили і машину водити, і стріляти, вона ж навчала інших надавати медичну допомогу.
– Я б могла себе захистити, – каже дівчина, – але, Слава Богу, цього не знадобилося. Дуже допомагали молитви батьків, друзів. Є Бог, який за нами дивився і захищав. Бо було стільки різних ситуацій, що потім аналізували: ’’А як ми звідти виїхали, як з нами нічого не сталося ?!’’
Ця тендітна дівчина бачила всі види поранень: і кульові, і мінно-вибухові, і зі снарядів різних калібрів. Траплялося, що хлопці відмовлялися від госпіталізації.
– Бачимо, – ділиться Іванка, – що маленький осколок застряг у ребрі бійця, але легені не пошкоджено. Він проситься, щоб не везти його нікуди. В нас була операційна в машині і був хірург. Тому на місці його прооперували і відвезли назад на позицію. Також і із зламаною кистю відвозили назад чи зі зламаними пальцями. Наклали гіпс і до хлопців на передову.
Та без втрат також не обходилося. Дівчина каже, що у неї це були поодинокі випадки.
– Сталося так, що одного пораненого ми дуже довго шукали. Він відійшов далеко від позицій і отримав тяжкі поранення, бо і на розтяжку потрапив, і по ньому відкрили вогонь. Його шукали більше 8 годин. Він тримався, ми довезли його до госпіталю і там залишили. Але вранці нам повідомили, що від великої втрати крові помер. А ситуацію з іншим бійцем можу назвати справжнім дивом. Його поранили на день народження, але осколок застряг у кістці і великої школи не заподіяв.
В основному дівчина їздила у районі Донецького аеропорту, коли там було найгарячіше – Водяне, Опитне, Піски, Тоненьке. Поміж службу Іванка встигла закінчити медунівеситет. А влітку 2015 працювала вже в напрямку Дебальцево. Тоді надавала медичну допомогу місцевому населенню, обстежувала дітей та дорослих.
– Я повернулася до мирного життя, – дівчина ще живе спогадами, – але довший час у мене були проблеми зі сном. Пов’язано це було з тим, що коли я була керівником групи на виїзді, я брала найвідповідальніші чергування з третьої ночі, з п’ятої ранку. Тому досить тривалий час, коли приїхала додому, прокидалася саме у ці години.
Зараз Іванка Чобанюк навчається на інтернатурі, працює за направленням у Запоріжжі. Але, незважаючи на те, що дівчина повернулася до мирного життя, події річної давнини її не відпускають. 22 квітня вона отримала високу нагороду – орден ’’Народний герой України’’.
– Мені приємно отримати цю нагороду, – на завершення додає Іванка, – бо це є визнання нашої праці, є подяка і пам’ять про ці дні. Ще присвячую її своїм рідним за їхні терпіння. Проте я ніяк не шкодую, що там була.
П.С. Орден «Народний Герой України» — українська недержавна нагорода, запроваджена у 2015 році за ініціативою колекціонера антикваріату та волонтера Андрія Боєчка та ювеліра Дмитра Щербакова. Нагорода виконана у двох модифікаціях: червоно-чорна стрічка на колодці — для воїнів, які зі зброєю в руках захищали українську землю; жовто-блакитна стрічка на колодці — для волонтерів та медиків. Орден виготовлений зі срібла 925 проби, кожна нагорода має індивідуальний номер та елементи захисту. Срібло на виготовлення ордену може здати будь-хто. (За матеріалами Вікіпедії)
Коментарі вимкнені.