Віктор ПАВЛІК: «Для земляків — з любов’ю»

Попри розмови про кризу й нарікання на тотальне зубожіння, люди таки знаходять можливості, аби зігріти душу улюбленими піснями, живим спілкуванням з артистами. От і Віктор Павлік готується нині до зустрічі із земляками: 6 березня на головній концертній сцені Тернополя, в «Березолі», артист освідчуватиметься в любові до пісні і не тільки.

— Чим особливий буде цей концерт? — запитала у винуватця майбутнього пісенного свята. Спілкувалися ми з ним телефоном. Віктор Франкович якраз перебував у Трускавці і, даючи інтерв’ю «ВЖ+», попутно встигав залагодити ще купу справ.

— Насамперед вітаю читачів вашої газети — моїх земляків. Щороку я стараюся відзвітувати перед тернополянами на своєму сольному концерті. Хоча, звичайно, виступаю на Тернопіллі значно частіше, беру участь у найрізноманітніших благодійних концертах, конкурсах, інших заходах. Усе ж таки 1986 року я прийшов працювати до Тернопільської обласної філармонії. А нині на календарі — 2011-й…

— Ой, то це кругла дата виходить: чверть віку на професійній сцені? Вітаю! А чому це не зазначено на афішах?

— Дякую, Вірочко! Нема цього на афішах? О, то, виходить, ще один сюрприз для тих, хто прийде 6 березня на мій концерт!

— Скажи, а за ті роки чого було більше: радостей чи невдач?

— Було багато чорних смуг раніше. Трапляються і тепер. Без цього життя, і творче зокрема, не буває. Та й не цікаво, коли все однакове — показово солодке.

— Можеш назвати найпам’ятніші моменти своєї творчої біографії?

— Це, напевно, все-таки перехід групи «Еверест», і мій у тому числі, з Микулинців до обласної філармонії на запрошення нині народного артиста України, а тоді — соліста філармонії Іво Бобула. Групу перейменували на «Віватон». Думаю, цей момент незабутній не тільки для мене, а й для Василя Кулака, Андрія Жмурка, Олега Мацієвського, Віктора Рурака, Толика Суховерського. Пригадую, як приймав тоді у нас програму Назарій Яремчук, як ми самі стругали колонки, бігали на обід у кафе «Космос», як Іво з нами сварився, вимагаючи грати те, що треба, а не «свій» джаз-рок, наші репетиції-сейшени, від яких ми отримували купу задоволення…

— А була ще ж і «Анна-Марія».

— Власне, в Тернопільській філармонії почалося моє професійне зростання, бо був у «Віватоні» не тільки гітаристом, а й бек-вокалістом. А коли Іво переїхав до столиці, а Мацієвський і Жмурко емігрували до Канади і в наш колектив влилися Рома Тодорук, Коля Шамлі та Олег Рига, тоді й народився гурт «Анна-Марія». А пам’ятаєш, як ми виступали в Трускавці в 1992 році?

— Звичайно. Це був перший фестиваль «Марія» — дебют «Анни-Марії». Ви стали дипломантами, а у «Вільному житті» з’явилася перша стаття про новий тернопільський гурт.

— До речі, нещодавно я мав концерт на тій самій сцені, де відбувався фестиваль. Незабутні враження, приємні спогади… А що ми тоді співали, пригадуєш?

— Аякже! «Смуток», «Щасливий день» і «Ніч чомусь міняє день» Олега Риги. А потім заполонили Україну піснями Сергія Лазо і Олега Майовського — «Ти подобаєшся мені», «Ні обіцянок, ні пробачень», «Колискова». Це вже класика вітчизняної популярної музики. Хто б тоді міг подумати!..

— Так, як і ми наприкінці вісімдесятих, коли грали на танцях у Микулинцях, і не підозрювали про те, що через кілька десятків років микулинецьке пиво теж буде знамените не тільки на всю Україну, а й у світі його знатимуть. Як приємно згадувати рідні місця!

— І все ж повернімось зі спогадів до майбутнього концерту. В ньому братиме участь твій старший син Сашко — один з фіналістів телешоу «Х-фактор». Здається мені, що нинішня його популярність навіть твою перевершує.

— Правду кажеш. Олександр Павлік нині один з найпопулярніших молодих українських співаків. «Х-фактор» відіграв велику роль у його творчій кар’єрі. Сашко обов’язково співатиме на моєму концерті. До речі, планується виступ ще однієї молодої тернопільської «зірки». Називати її не буду — хай це буде сюрпризом для тих, хто прийде на «Освідчення».

— Розкажи про сина.

— Олександрові 26. Гарний, талановитий, вихований, цікавий хлопець. Кажуть, що дуже подібний на мене — ну, збоку видніше. А чому дивуватися? Як кажуть, груша яблук не родить. А коли діти перевершують батьків, то тільки радіти потрібно. І я справді пишаюся своїм старшим сином.

— А молодші діти продовжать династію?

— Якщо ти маєш на увазі естрадну, то навряд. Дуже шкодую, що моя донька Христина, котрій 23 роки, маючи величезний талант від Бога, чудовий голос, категорично не хоче співати. Вона закінчила факультет іноземних мов, минулої осені вийшла заміж, живе з чоловіком Юрком у Рівному.

— І ще про Павлика Павліка скажи. Йому одинадцять?

— Так. Павлік-наймолодший покинув музичну школу, не довчившись рік по класу гітари. Ходить на плавання, трохи його танці цікавлять — мамині гени. А от співаком бути не хоче. І крапка! Каже, що банкіром буде.

— Що на завершення скажеш нашим читачам?

— Запрошую їх на свій сольний концерт: 6 березня, палац культури «Березіль», початок о 18.00. Спочатку думав, як вибудувати оригінальну програму, а потім вирішив прислухатися до мудрих слів про те, що люди хочуть чути те, що знають. Тому будуть і «Білі черемхи», і «Афіни—Київ—Істанбул», і багато інших популярних пісень. Я поважаю людей, котрі люблять своє, рідне, і із задоволенням співатиму для них.

Розмовляла Віра КАСІЯН, «Вільне життя плюс»