Все, що ви хотіли знати про провінцію Литви, але боялися запитати

Вулиці столиці Литви винятково охайні, жодної пилинки. Мабуть, якби не було так холодно, можна було б безпечно ходити босоніж. На головній центральній вулиці Вільнюса — на проспекті Гедиміна є затишна піцерія «Субмарина». Тут у мене відбулася зустріч із місцевим політиком, активісткою, волонтером Юлією Мацкевич. Ця молода жінка відкрила мені «ширму» в дещо втаємничений світ Литви. Те, як живуть литовці в столиці, зовсім не означає, що так і в провінції. В окремо взятій литовській провінції — у Шальчинінкайському районі — наразі не дуже весела картина.

29-річна Юлія Мацкевич — керівник «Європроекту» щодо допомоги Україні, депутат Шальчинінкайської міської ради. Впродовж двох років була молодіжним представником Литви в Раді Європи. Живе і працює у місті Шальчинінкай, яке знаходиться неподалік Вільнюса. Володіє англійською, литовською, російською, за три останні роки вивчила українську мову. Аби зрозуміти масштаби волонтерської роботи Юлії, ось вам факт: за останні два роки вона 25 разів побувала в Києві.

— Моя зустріч з Україною розпочалася два з половиною роки тому — з телефонного дзвінка від українців, які шукали активну молодіжну організацію у Литві, — пригадує Юлія. — У моїй молодіжній організації зараз понад 400 осіб по всій країні. У 2013-му я і мої українські партнери почали організацію українського осередку в Вільнюсі на підтримку підписання документу щодо асоціації з Євросоюзом. Було організовано дводенний фестиваль за участю митців з України, під час якого я дуже тісно потоваришувала з молоддю Львова, Києва, Сум, Луганська. З іншого боку, ми організовували поїздки європейської молоді в Україну. Останній за часом мій проект, профінансований Єврокомісією, — «Unseen All Ukraine» («Невідома Україна») — масштабна експедиція молоді з 12 країн Європи у грудні минулого року в Львівську, Волинську області. Європейці познайомилися з українською місцевістю, побутом, представниками влади, простими людьми. Насправді переконати європейців поїхати в країну, де фактично триває війна, було нелегко. Зголосилися переважно хлопці. У результаті іноземці змінили свої упередження щодо України, позбулися багатьох усталених стереотипів”. За підсумками проекту «Unseen All Ukraine» створено 30-метрову поему, де кожен учасник писав про те, що нового відкрив в Україні. Цю поему потім демонстрували у багатьох країнах Європи.

— Щодо консультацій у сфері самоврядування, ми тепер приїжджаємо в Україну, як свого часу це робили для нас німці, передаючи прогресивний досвід, — каже Юлія Мацкевич. — На жаль, поки що, є відчуття, що влада, зокрема, у парламенті України, не хоче дослухатися до литовців у цьому напрямку.

Тепер настав час зазирнути за «ширму». Є у Литві провінція, яка має схожу проблематику з українським Донбасом. У рідному місті Юлії — Шальчинінкай, яке знаходиться за 40 кілометрів від Вільнюса, основне населення — національні меншини. Понад 80% Шальчинінкайського району (з 35 тисяч осіб — ред.) — поляки за походженням. А із загальної кількості населення Литви поляків — 200 тисяч, загалом представники інших національностей у цій країні становлять 14 відсотків. У Шальчинінкайському районі проживає велика частка соціально незахищених осіб, зокрема, тут найбільше інвалідів, порівняно з загальнолитовським показником. Безробіття процвітає. Промисловості нема. Молодь виїжджає у столицю. Польська і білоруська громадськість тут великою мірою підтримує «східного сусіда».

— У тому, що я дізналася від друзів, які побували в Луганську, Сєверодонецьку, побачила ситуацію, актуальну і у моєму рідному місті, — каже Юлія Мацкевич. — Тому ще активніше почала підтримувати Україну, а в Литві більше тиснути на тутешню владу, аби на національні меншини у нашому регіоні спрямували більше уваги. Адже, як бачимо на тлі конфлікту в Україні, як інструмент впливу Росія використала саме нацменшину. Литва теж не надавала належної уваги цій проблемі впродовж двох десятиліть. Більшість жителів Шальчинінкайського району навіть не знають литовської мови, переважно спілкуються російською, діалектом, дивляться білоруське, отож проросійське телебачення. Сигнал білоруського телебачення, до речі, кращий, ніж литовського. А ще мешканці нашого району навіть не ідентифікують себе громадянами своєї ж країни, коли часто кажуть: «О, поїду завтра на Литву». В Україні бодай всі школи працюють за національною системою освіти. До прикладу, у литовській школі Шальчинінкайського району — два перших класи у середньому по 20 учнів, в польській — чотири по 28 учнів. Між собою у сільських школах району діти переважно спілкуються російською. Раніше батькам першокласників видавали по тисячу злотих одноразової виплати, якщо дитина буде навчатися у польській школі. Два останні роки ці виплати припинено. Натомість дають укомплектований повністю рюкзак для навчання у першому класі, з литовського боку — жодного заохочення…».

У Шальчинінкайській міській раді, за словами співрозмовниці, є монополія однієї партії, звісно, з проросійськими переконаннями. Мер Шальчинінкаю не змінюється 20 років, у міській раді постійно у більшості одна партія. Щоб влаштуватися на будь-яку роботу, треба отримати дозвіл мера, навіть прибиральницю затверджує він, тобто, хто-небудь у структуру не потрапить. «Очевидно, в правлячої політичної сили є фінансова підтримка з боку «сусіда», — каже Юлія Мацкевич, — але поки що виявити її не вдалося. Поки що. Якраз зараз працюю над справою медичної сестри, якій забороняли висловлювати свою думку на публіці, а згодом звільнили з роботи. До слова, просто так на стаціонарне лікування в нашому районі не потрапити, спочатку лікарю треба заплатити мінімум 30 євро. На жаль, сфера медицини в Литві практично не зазнала реформування».

Коли депутат копає картоплю

— Нещодавно у своєму Шальчинінкайському районі впродовж двох тижнів я допомагала сільським жителям копати картоплю, — розповідає Юлія. — Місцеві часто запитували, де можна краще заробити. Бо, приміром, здоровий сільський чоловік за тяжку роботу в лісі в місяць заробляє у кращому випадку 300 євро, а зазвичай — 150. Виживають завдяки своїй господарці.

Основна частина державного бюджету Литви спрямовується на соціальні виплати. Середня пенсія тут становить близько 300 євро, середня зарплата — 600, мінімальна зарплата — 350. Комунальні послуги у трикімнатній квартирі старого будинку в спальному районі коштують як мінімум 200 євро (тепло, вода), послуги інтернетзв’язку порівняно недорогі — 10 євро в місяць. У новому будинку на окраїні міста орендувати трикімнатну квартиру можна за 400 євро, за газове опалення тут витрачають в середньому 40 євро\місяць.

В моїх очах литовці створили образ відповідальних, пунктуальних, працьовитих людей, які свідомо дивляться на проблему, старанно підбираючи інструменти її вирішення. У них не може не вийти на добре.

Ірина Юрко.

Тернопіль – Вільнюс.