Тернопільський лікар Олена Самогальська: “Моє професійне кредо – робити добро, допомагати людям”

Доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри клінічної фармації ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського Олена Самогальська – член Міжнародної асоціації панкреатологів, Європейського клубу панкреатологів та Українського клубу панкреатологів, член Асоціації гастроентерологів України та Української асоціації з вивчення захворювань печінки. У її науковому доробку – понад 200 друкованих праць, монографії та чотири посібники, навчальний компакт-диск, чотири патенти на винахід. Зокрема, Олена Євгенівна є співавтором посібників «Алгоритми діагностики і лікування невідкладних станів у терапевтичній практиці», «Сімейна медицина», «Алгоритми діагностики і лікування хронічних захворювань органів травлення», за якими навчаються майбутні лікарі. Під науковим керівництвом професора О.Є. Самогальської захищено дві кандидатських дисертації, 14 магістерських робіт.

У минулому випускниця ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського, а нині лікар – терапевт вищої категорії, авторитетний науковець і викладач, професор Олена Самогальська – гість нашої рубрики «Вітальня». Говоримо про життя й моральні цінності, про медицину як покликання душі та про сім’ю – джерело радості й натхнення.

– Олено Євгенівно, як з’явилася ваша мрія – стати лікарем?

– У мене був гарний приклад – моя мама Ніна Григорівна, яка закінчила Харківський медичний інститут. Я народилася, коли мама була студенткою 5 курсу медичного факультету. Тато Євген Миколайович, випускник політехнічного інституту, працював на Харківському тракторному заводі. Згодом, коли мені було два з половиною роки, наша сім’я переїхала до Тернополя, де мешкала бабуся. Мама спершу працювала лікарем швидкої допомоги, потім лікарем – фтизіотерапевтом в обласній, а пізніше в психоневрологічній лікарнях. Тож я змалечку розуміла, що таке виклик до хворого, якому потрібна допомога, бачила, як працюють медики. Пишалася мамою й на запитання «Ким хочеш бути?», відповідала: «Лікарем». Коли мені було 13 років, мама захистила кандидатську дисертацію, отримала науковий ступінь кандидата медичних наук, і потім багато років працювала на посаді асистента терапевтичних кафедр і кафедри кардіології факультету післядипломної освіти ТДМУ (на той час – інституту). І зараз, незважаючи на поважний вік, продовжує працювати з повною віддачею, викладаючи терапію в Тернопільському медичному коледжі.

Мама була моїм першим наставником у професії, від неї я успадкувала любов до медицини, тож який фах обрати – сумнівів не було. Закінчивши із золотою медаллю Тернопільську загальноосвітню школу №4, я вступила до ТДМУ ім. І. Я. Горбачевського.

– В університеті теж були відмінницею?

– Усі роки навчання в моїй заліковій книжці були лише «5» і жодної «4». 1981 року отримала диплом з відзнакою, а після інтернатури – скерування на роботу в Кузнецовськ (нині – місто Вараш), що в Рівненській області. Я працювала дільничним терапевтом у медсанчастині Рівненської АЕС, а чоловік Олександр Миколайович – лікарем-невропатологом.

– Чоловік теж випускник ТДМУ?

– Так, ми однокурсники. Познайомилися, коли розпочалося навчання, почали зустрічатися, а на 5 курсі побралися.

– Ваше враження від першої зустрічі?

– Імпонувало, що Олександр – високий, красивий, цікавий співрозмовник… Ми обоє якось одразу запримітили одне одного.

– У Кузнецовську (Вараші), місті рівненських атомників, скільки років пропрацювали?

– 9 років, тут отримала першу кваліфікаційну категорію лікаря-терапевта.

– Яким згадується вам місто-супутник Рівненської АЕС?

– Це було дуже молоде місто із 30-тисячним населенням, яке швидко розбудовували. На роботу сюди приїжджало багато молоді, зокрема, випускники профільних інститутів, спеціалісти з інших атомних станцій. Середній вік мешканців Кузнецовська складав 30 років і, звичайно, ми з чоловіком, 24-річні випускники ТДМУ (на той час – інституту), цілком вписалися в це молодіжне середовище. Медсанчастина містилася в новій гарній будівлі, мала добре обладнану поліклініку та стаціонар. Нам з чоловіком подобалося працювати, в нас з’явилося багато друзів. Робота була цікава, життя – насичене. Так, далеко від дому, рідних, але коли cім’я – надійний тил, то будь-які професійні крутосхили долати легко. Для мене одним із символів Кузнецовська тих років були діти. Щодня зустрічала на вулицях багато молодих мам, які гуляли з маленькими дітками. Населення міста зростало. Приміром, коли ми приїхали, в Кузнецовську було кілька садочків і школа, а коли від’їжджали – 5 шкіл і 9 садочків.

– Попрацювавши дільничним терапевтом, здобувши і досвід, і авторитет, ви повернулися до Тернополя, щоб розпочати навчання в клінічній ординатурі зі спеціальності «Терапія» на кафедрі терапії та сімейної медицини факультету післядипломної освіти ТДМУ.

– Рішення про навчання в клінічній ординатурі зріло давно. Отримавши практичний досвід, хотілося рухатися далі, зростати професійно. Переломним став 1986 рік. Після аварії на Чорнобильській АЕС із зони катастрофи в Кузнецовськ евакуювали багато людей. Їм надали квартири в кількох дев’ятиповерхових будинках. Спілкуючись з приїжджими, розуміла їх неймовірний біль, втрату, страх, відчай… У перші дні, розповідали мешканці Прип’яті, вони про аварію нічого не знали й мами з візочками ходили дивитися на сяйво над Чорнобильською АЕС. У мене досі душа щемить, коли згадаю ті розповіді.

– У вас же теж підростали діти?

– Так, двоє. Після переїзду до Тернополя молодший син Микола пішов у перший клас, старший Володимир – у п’ятий. Навчаючись у клінічній ординатурі, написала кандидатську дисертацію на тему «Helicobacter pylori, показники імунної про- і антиоксидантної систем при виразковій хворобі дванадцятипалої кишки та вплив на них електромагнітного випромінювання надвисокої частоти». Успішно її захистила в Києві і 1993 року прийшла працювати асистентом кафедри терапії факультету післядипломної освіти.

– З широкого діапазону спеціальностей клінічної ординатури ви обрали гастроентерологію. Чому саме вона вас зацікавила?

– Коли приїхала вступати до клінординатури, я ще вагалася: кардіологію обрати чи гастроентерологію? Остаточне рішення прийшло після розмови з професором Євгеном Михайловичем Стародубом, знаним фахівцем-гастроентерологом. Нині, на жаль, Євгена Михайловича вже немає з нами й це велика втрата. Він був чудовим лікарем і гарною людиною. За його порадою я обрала напрямком своєї наукової діяльності гастроетерологію та почала працювати над кандидатською дисертацією. Професор Є. М. Стародуб погодився бути моїм науковим керівником і, по суті, завдяки йому я заново відкрила для себе цю галузь медицини та полюбила її. Кандидатську написала за півтора року, 1998-го отримала вчене звання доцента. Загалом актуальними проблемами гастроентерології й лікуванням захворювань шлунково-кишкового тракту займаюся з 1991 року.

– Низка ваших наукових робіт стосується захворювань печінки.

– При виникненні захворювань органів травлення може постраждати будь-який орган шлунково-кишкового тракту, в тому числі й печінка. 2007 року я захистила докторську дисертацію на тему «Сучасні аспекти патогенезу, діагностики та лікування цирозів печінки». Працюючи над докторською, долучилася до експериментальних клінічних досліджень оригінального лікарського препарату «Тіотріазолін». Копітка робота з його створення велася під керівництвом доктора фармацевтичних наук, професора, завідувача кафедри фармацевтичної хімії Запорізького державного медичного університету Івана Антоновича Мазура. Нині «Тіотріазолін» застосовують у гастроентерології та кардіології як високоефективний гепатопротекторний та кардіопротекторний засіб. Він став першим оригінальним лікарським препаратом, який створили вчені України, та який широко застосовують у медичній практиці. Наукова співпраця з професором І.А. Мазуром – це важливий етап у моїй лікарській та науковій діяльності. Вдячна долі за знайомство з Іваном Антоновичем, який, як і професор Є.М. Стародуб, став для мене науковим і моральним авторитетом.

Після успішного захисту докторської працювала на посаді професора кафедри терапії факультету післядипломної освіти ТДМУ, була завучем кафедри, заступником декана факультету післядипломної освіти, займалася підготовкою до ліцензійно-інтегрованого іспиту «Крок-3», який запровадили для лікарів-інтернів і курсантів.

– Ваші наукові пошуки, присвячені актуальним проблемам гастроентерології, високо цінують (й оцінюють) провідні фахівці профільних медичних асоціацій, зокрема, Асоціації гастроентерологів та Асоціації з вивчення захворювання печінки України. Ви також є членом Українського та Європейського клубів панкреатологів.

– Зазначу, що роль професійних асоціацій в якісному покращенні надання медичної допомоги зростає. І це добре. Відомі науковці й лікарі вищої категорії, зустрічаючись, обговорюють нагальні проблеми діагностики, лікування та профілактики хвороб органів травлення, обмінюються досвідом, надають консультативну та методичну допомогу молодим колегам. Це допомагає, як кажуть, тримати руку на пульсі гастроентерології.

– 2007 року на базі курсу клінічної фармації створили кафедру клінічної фармації ТДМУ, яку ви очолюєте з серпня 2010 року. Вашими студентами є майбутні провізори…

– … а також велика група студентів заочної форми навчання, які вже здобули середню профільну освіту та працюють за спеціальністю. Клінічна фармація – цікава наука, що поєднує фармацевтичні та клінічні аспекти знань про ліки, опанувати її майбутньому спеціалісту-провізору необхідно, бо це основа раціонального застосування лікарських засобів.

– Яке професійне кредо лікаря-терапевта вищої категорії, професора Олени Самогальської?

– Моє кредо – робити добро, допомагати людям. Я успадкувала це прагнення від рідних. У мене були чудові, турботливі бабусі, мудрі й люблячі батьки. На жаль, тата рано не стало, але спогади про нього завжди зі мною. З пацієнтами, які звертаються за консультацією, в мене теплі, довірливі стосунки. Довіра – чинник, що відіграє величезну роль. А ще лікар має бути людяним, чуйним, добрим. І, звичайно, – висококваліфікованим фахівцем. Без цього ніяк.

– Хвороба змінює звичний спосіб життя, породжує тривогу, страх, відчай. Як їх подолати?

– Тільки спільними зусиллями лікаря й пацієнта. Розповім випадок зі своєї практики. До мене звернулася важкохвора мешканка одного з райцентрів. На жаль, цироз печінки в неї виявили на пізній стадії, коли шансів на одужання не залишилося. Ірина – так звали жінку – почувалася зле, але не падала духом. Вона дуже любила життя й була цікавою, багатогранною особистістю: писала вірші, малювала. Завдяки системному підходу до лікування жінка прожила ще понад 12 років. Ми багато спілкувалися. У мене вдома висить картина, яку подарувала Ірина. Вона намалювала матір з дитиною, а я бачу в ній образ Діви Марії, яка тримає на руках маленького Ісуса. Картина має дуже позитивну енергетику – в ній краса, доброта, любов, для мене вона особлива.

Лікування важкої хвороби – це складний та тривалий процес. Завжди доступно розповідаю пацієнту про його недугу та як їй зарадити. Більшість телефонують уже наступного дня, дякують за консультацію. «Після розмови з вами, лікарю, мені стало легше». Почасти за порадою звертаються діти, а то й онуки колишніх пацієнтів і я роблю усе, щоб їм допомогти.

– Які риси характеру вам не подобаються в людях?

– Не люблю злих і підступних. Не люблю конфліктів – вони заважають роботі. Ніколи не підтримаю людину, яка хоче роздмухати штучний конфлікт на шкоду справі.

– Як від роботи відпочиваєте?

– Дуже люблю квіти, із задоволенням за ними доглядаю. Квітів у нас багато. Вони прикрашають собою і подвір’я, і сам будинок. Перед будинком чоловік облаштував клумбу, що милує око з весни й до пізньої осені. Олександр обожнює природу, йому подобається поратися на землі, бачити, як росте посаджене раніше. За будинком чоловік відвів окрему ділянку під яблуні. Вони ще молоді, не вище 2 метрів, але вже плодоносять і торік ми зібрали перший урожай. Чоловікове захоплення передалося й мені, я опікуюся квітами. Квіти – чи не найгарніше, що є на землі.

– Які з них ваші улюблені?

– Важко сказати. Я їх всіх люблю. Дивлюся на квітучу квітку – і вона для мене найкраща.

– Серед класичних кімнатних найпримхливіша…

– … мабуть, азалія. Вона довго не хотіла цвісти, а зараз тішить зір пишною красою. Як і не менш розкішні орхідеї. Крім цього, у нас з чоловіком є ще одне спільне захоплення: обоє любимо тварин. До чотирилапого друга – собачки породи мітельшнауцер Жизель – ставимося як до члена родини. Вона весела, доброзичлива й завжди з радістю зустрічає нас з роботи. Жизель – учасниця різноманітних виставок собак і має чимало нагород, зокрема, вона – супер гранд чемпіон України. Вдома під її кубки та медалі ми виділили окрему полицю.

– Час не стоїть на місці. Діти виросли, в них вже свої сім’ї. Який фах сини обрали?

– Старший Володимир, закінчивши ТДМУ, пішов стежкою батька. Він – лікар-невропатолог. Дружина Володимира – Олександра стала терапевтом, зараз проходить спеціалізацію з гематології. Підтвердивши свій лікарський диплом, працюють за кордоном. Онуці Анастасії – 10 років і вона навчається в четвертому класі. Любить танці, математику та англійську мову, займається 3D дизайном. Молодший син Микола здобув вищу юридичну освіту. Одружений.

– Чи вважаєте себе щасливою людиною?

– Так. У мене чудова родина й улюблена робота, що приносить користь людям і дає можливість щодня творити добро.

– Бажаю вам у цій шляхетній справі нових здобутків і дякую за цікаву розмову.

Лідія ХМІЛЯР, Медична Академія