Тернопільський професор Сергій Климнюк: «Найкраще джерело натхнення – це бажання працювати»

До «Вітальні» запросили завідувача кафедри мікробіології, вірусології та імунології ТДМУ, професора Сергія Івановича Климнюка. Його науковий доробок вагомий – понад сотня наукових праць і навчально-методичних посібників, сім авторських свідоцтв на винаходи. За книгами, які вийшли в його співавторстві з іншими вченими – «Мікробіологія. Вірусологія. Імунологія» та «Практична мікробіологія» навчаються студенти всіх медичних вишів України. Плідним дослідженням у сфері мікробіології, шляхетній місії виховання майбутньої еліти нашої медицини Сергій Іванович присвятив майже половину свого життя. Коли ж випадає вільна хвилина, він бере до рук інструмент свого дитинства – скрипку, і щемлива мелодія гріє душу.

У затишному кабінеті Сергія Івановича поряд з науковою літературою «поселилися» й томики поетичних творів, багато зарубіжних і вітчизняних журналів, ілюстрованих видань з репродукціями відомих художників. На одній з полиць помічаю «Рубаї» Омара Хайяма. Господар кабінету зауважує мою цікавість і у відповідь цитує відомі рядки поетичних творів Ліни Костенко, Роберта Бернса, Шарля Бодлера… З цього розпочалася наша розмова.

«Роблю те, що лежить мені до душі, й намагаюся свою справу виконати якнайкраще»

– Хто з поетів вам найближчий, Сергію Івановичу?

– У кожний з періодів мого життя інтерес викликає хтось один. Наразі це Омар Хайям, якого я й раніше читав, але це вже сучасне українське видання. Цю книжку мені подарував наш докторант з Узбекистану. Він знайшов ці рубаї саме українською, а я, коли маю хвильку часу, перегорну сторінку-другу та навіть щось вивчу напам’ять. Рубаї – невеликий поетичний твір, але дуже влучний за своєю суттю. Хоча спеціально не шукаю якихось особливих висловів чи афоризмів, що потрапляє в поле зору, те й читаю та запам’ятовую, ось приміром останні: «У безвісті живи, за славою не квапся, вона, коли помреш, знайде тебе сама». Мені подобаються ці рядки.

– Як ставитеся до слави?

– Гадаю, немає людини, яка не хоче, щоб її якось похвалили чи навіть відзначили. Але в кожного свої прагнення чи критерії цього поняття. Слава – це субстанція, чимось схожа на тополиний пух, який ще тримається дерева, а вже через кілька хвилин розлетиться світами й не впіймати його. Тому вона мене не тривожить, мені байдуже, бо роблю те, що лежить мені до душі, й намагаюся свою справу виконати якнайкраще. Ви зауважили, що в кабінеті багато картин, репродукцій відомих художників. Їх я використовую на своїх лекціях. Дуже люблю живопис, зокрема нідерландського художника Босха, й свої заняття ілюструю його картинами. Це створює образність. Знаходжу картину, її літературне підтвердження, зокрема, те, що стосується мікробіології. І одразу зреалізовую дві мети – студент може розвинути свій естетичний потенціал, бо він ніколи не чув, хто такий Босх, і краще засвоїти лекційний матеріал. Мені пощастило побувати на батьківщині деяких відомих художників і привезти звідти багато альбомів, репродукцій. Зауважу, що це привертає не лише увагу студентів до мікробіології як науки, а ще й вносить у навчальний процес нотки національної автентичності. Так виникає інтерес до цієї науки, власне, те, до чого я й прагну. Аби викликати зацікавленість, часто запитую, звідки родом студент і чи він знає, які інфекційні захворювання переважають в його країні. Коли проводимо наукові конференції, то трапляється, що студенти різних країн розповідають про недуги та особливості захворювань тих держав, звідки вони приїхали. Така практика оживляє сухий лекційний матеріал і змушує студентів мислити, вступати в діалог. Коли юнаки та дівчата приходять до мене на лекцію вперше, то цитую вірш американського автора Гілара Беллока з часів, коли я ще був аспірантом: «Микроб так мал, что даже Бог его увидить би не смог, но легендарний Левенгук, отец оптических наук, создал волшебный микроскоп, просмотрен будет и микроб». На одній з перших лекцій пропоную студентам: «Хто цей вірш процитує англійською, то на іспитах одразу матиме п’ятірку», але жоден ще не примудрився вивчити вірш, хоча книжка з ним завжди у мене на столі.

У нас є девіз кафедри. Ми оформили його в рамку та розмістили поруч з моїм кабінетом. Це слова батька світової мікробіології Луї Пастера: «Панове, за мікробами останнє слово» українською, англійською, французькою мовами. Щоб перевірити, чи студенти ознайомлюються з цією демонстрацією, що для них присвячуємо, я інколи, так між іншим, на практичному занятті запитую: «Яке гасло кафедри?» Звучать різні відповіді, але не такі, як насправді. Що ж, сподіватимемося, що студенти їх вивчать-таки.

«Ми не можемо змусити студента вчитися, але у наших силах навчити його здобувати знання»

– Мікробіологія – складна та вкрай важлива наука, але, як з’ясувалося, не така вже й вона нудна. Суть лише в тому, як подати матеріал. Чим ще зацікавлюєте тих, хто вперше переступає поріг вашої кафедри?

– Я виробив свій підхід до викладання мікробіології та наголошую на тому, що є якісь кардинальні речі, які принципово важливо знати, а є дрібниці, на яких менше концентрую увагу. В цьому мені допомагають англомовні видання. Зараз, до слова, разом зі своїм колегою готую для наших студентів такий англомовний підручник. Щоб заохотити їх і викликати цікавість до цієї науки, на першому занятті запитую, які інфекційні хвороби вони знають, хтось згадує, а хтось ні. Скажімо, йде заняття з кокових інфекцій, зокрема, тема «Стафілококи». Спочатку даю орієнтири, які можуть викликати в пам’яті певні асоціації, коли важко згадати саму назву захворювання. Згодом намагаюся пояснити семантику слова, щоб легше запам’яталися терміни. Студентам така система подобається. Вже з перших кроків нашої науки намагаюся привчати їх до практики, тобто, показати практичне застосування того, що вивчаємо на занятті. Ось тема: «Газова анаеробна інфекція» й одразу – випадок з життя. Трапилася автомобільна аварія, травмований отримав відкриту рану стегна, а через тиждень – набряк, гнійні виділення з рани, неприємний запах, крепітація. Яка хвороба, хто дасть відповідь? Більшість студентів здогадуються та, оцінивши симптоматику, відповідають, що це й справді газова ґанґрена. Але я завжди намагаюся, щоб вони довели справу до суті. «Які лабораторні дослідження потрібно зробити?» « Взяти матеріал для мазка». «Якщо взяти мазок, то що на ньому можна побачити?» Кожен студент повинен пам’ятати, що це єдиний серед усіх збудників, які оточені капсулою. Якщо ж студент на дошці намалює мікроб, оточений капсулою, то й відповідь позитивна. Для діагностики це не основний показник, але один з чинників, щоб запідозрити, що ця недуга викликана саме збудником газової анаеробної інфекції. «Чому ці мікроби взагалі викликають газову ґанґрену?», – не припиняю діалог. До слова, це питання чи не щорічно зустрічається на іспитах «Крок». «Тому що вони містять лецитиназу, фермент, який розщеплює лецитин». «На якому середовищі перевіряється?». «На жовтковому агарі». «Як виглядає?». І одразу даю презентацію тексту, малюнка. По суті, всі відповіді на питання, які ставлю студентам, висвітлюються на екрані, потрібно лише їх розпізнати. І хто вловлює цю особливість чи можливість «зчитувати» інформацію, завжди у виграші. Це згодиться йому на все життя. Викладачі нашої кафедри свого часу заклали доволі велику базу таких мультимедійних лекцій, презентацій, добами не спали й, певна річ, хочеться, аби студенти хоча б частину цього матеріалу освоїли. Так трапилося, що для англомовних студентів ми підготували більше презентацій, ніж для українських, але така форма подачі матеріалу дуже зручна і для студента, і для викладача.

– Здається, наш університет став одним з перших вишів в Україні, де розпочали викладання англійською мовою?

– Це був доволі непростий процес імплементації нашої вищої освіти в англомовне середовище, налагодження та організація викладання іноземною мовою. Пригадую 1997-1998 рік, часи, коли до стерна управління університетом став Леонід Якимович Ковальчук. Він запросив мене та професора І.О. Ситника, доц. І.А. Прокоп, доцента Р.Я. Кушнір допомогти зорганізувати цю справу. В Україні вже були виші, які навчали іноземних студентів і мали певний досвід у цій царині. Отож наша невеличка група – я, Роман Яремович Кушнір та Ірина Антонівна Прокоп з кафедри іноземних мов поїхали до одеських колег запозичувати досвід викладання англійською. Ми ознайомилися, як вони працюють, подарували вони нам кілька методичних розробок, але ж потрібно своє започатковувати. У ті часи ми користувалися класичним підручником мікробіології П’яткіна. Я поїздив Києвом, Вінницею, Тернополем, і нарешті в свого племінника знайшов англомовну книжку видавництва «Мир», «відсканував» і зробив з неї матеріал для майбутніх лекцій та практичних занять. У ці матеріали ввійшла чи не вся мікробіологія. Додати малюнки та слайди вже було справою техніки, сів за комп’ютер і знайшов потрібне. Єдине, в чому виявилася проблема, – лабораторна діагностика, але раптом я знаходжу переклад російськомовної книжки «Практикум з мікробіології» під редакцією проф. Ю.С. Кривошеїна, сканую цю книжку та маю всю практичну частину цієї дисципліни. Перші лекції читав лише я – спочатку добирав англомовну текстівку, але коли зрозумів, що в них дуже багато тексту, почав наповнювати їх малюнками. Ось зараз, наприклад, у мене на комп’ютері лекція «Значення мікробіології в повсякденній життєдіяльності лікаря». Вона ідентична і для українських , і для англомовних студентів. Хоч для них я вже давно не пишу текстів, бо вони мені просто не потрібні. Побудована у вигляді слайдів, які коментую. Ось перший слайд цієї лекції, на якому зобразив об’ємну кольорову діаграму. Далі йде слайд з картиною «Тріумф смерті». І справа аж ніяк не в тому, аби запам’ятати ім’я автора чи назву картини, а, власне, сконцентрувати та зберегти в пам’яті ті відчуття, які вона викликає. Чума, яка винищувала тисячами, й жах в очах людей, що викликала ця хвороба. Потім демонструю слайди з картинками, що вивчає мікробіологія, які є галузі цієї науки, зображеної у вигляді хмарок, щоб студент краще візуально запам’ятав. Відтак переходжу до кожного періоду розвитку мікробіології. Розпочинаю розповіддю про голандського вченого Антоні ван Левенгука, який з нікому невідомого торговця мануфактури став першовідкривачем мікробів і мікроскопа, а далі Луї Пастер, й зображення, як він вакцинує першого хлопчика від сказу, ще нічого не знаючи про віруси, вони будуть відкриті лише через тридцять років. А ось з’являється на екрані відома постать – Роберт Кох. Коли нещодавно проводили конференцію для студентів і найкращим вручали грамоти, запитуючи їх, чому вони вирішили обрати для презентації того чи іншого вченого, то студент, який «обрав» Коха відповів, що «в нас нині багато людей, хворих на туберкульоз». Мені ж подумалося, що його відповідь дуже влучна, бо в ній перегукується те, до чого прагнемо в своїх лекціях – минуле й проблеми сучасності.

Особливу увагу намагаюся привернути до наших українських вчених. Це – мікробіолог Сергій Миколайович Виноградський, чиє ім’я носить товариство мікробіологів України. Визначна постать Лев Васильович Громашевський – розробник вчення про механізм передачі інфекції та наукової класифікації інфекційних хвороб. Інколи дозволяю собі розповіді з власного життя, приміром, коли подаю матеріал про відомого вченого, засновника української бактеріології, мікробіолога, першого президента академії медичних наук України Данила Кириловича Заболотного. Інститут мікробіології та вірусології НАН України носить його ім’я. Також я демонструю слайди з музею-садиби в селі Чоботарка, а нині Заболотне. Розповідаю студентам історію, як одного разу після якогось з’їзду чи конференції поїхали туди на екскурсію – немов живий він сидить у парусиновому костюмі, щось пише, а поруч – пацієнт, що прийшов на прийом. Закінчую лекцію такою фразою: «Якщо маєте складнощі в розумінні лекційного матеріалу, спробуйте прочитати ознайомлювальний матеріал напередодні лекції, будь ласка, знайдіть час зробити це добре». Головне завдання, яке ставлю перед кожною лекцією – вдихнути життя в цю науку, щоб студенти йшли на заняття з радістю.

«Усі мої досягнення – це велика заслуга моїх наставників»

– Як до вас прийшло розуміння, що мікробіологія може стати справою всього життя?

– 1967 року я закінчив Тернопільський медичний інститут і з цього часу, коли вступив до аспірантури, працюю на одному місці, щоправда, на різних посадах. Згадую часи, коли я сам був студентом і з’явився у нас такий предмет, як мікробіологія. Тоді вона здавалася мені найстрашнішою наукою. Багато мікробів, їх різновидів, здається, вивчив, як написано в підручнику, але в пам’яті усе переплелося. Це зараз для мене все відомо, і я намагаюся систематизувати знання для студентів, щось спростити, а на чомусь акцентувати увагу з допомогою різних засобів. Хоч і в мене були чудові вчителі – професор Іван Олександрович Ситник, доцент Михайло Степанович Творко, він і нині працює у нас на кафедрі, доцент Ельвіра Миколаївна Кованова, яка вже на заслуженому відпочинку, але й зараз приходить, пише статті, не полишає наукову діяльність, Світлана Олександрівна Калашник. Узагалі ж я з гордістю та особливим трепетом згадую своїх вчителів, бо завдяки їм я відбувся як науковець, нині подумки згадую їхні лекції, настанови. Всі мої досягнення та етапи, які пройшов у своєму житті аж до захисту докторської – це велика заслуга моїх наставників – професора Івана Олександровича Ситника та доцента Михайла Степановича Творка.

Вступаючи до медінституту я мріяв, як батько, стати хірургом. Він з часу нашого переїзду до Тернополя, по суті, все життя пропрацював у колишній залізничній лікарні. От я й подав заяву та вступив до субординатури з хірургії. Тоді моїми вчителями були професор Г.А. Сардак, доценти В.Б. Гощинський, Ю.М. Саюк, В.С. Курко. Я так хотів бути хірургом, що повсякчас лише про це й думав, навчився виконувати чимало хірургічних маніпуляцій. І ось одного разу старші колеги дозволили мені в товаристві однокурсника провести перше самостійне інвазивне втручання – внутріартеріальне введення речовини. Кладемо хворого, готуємо систему, обережно вводимо голку через шкіру і в той момент, коли проникаємо у вену, хворий піднімається зі стола та починає галасувати. Звісно, ми не чекали такого повороту подій. Це не змінило мого бажання стати хірургом, але дещо насторожило. Далі ж усе розгорталося, мов у круговерті. За півроку до розподілу нас збирає професор І.О. Ситник і пропонує мені та ще одному однокурсникові місце в аспірантурі з мікробіології. До того під час розподілу я написав заяву, що маю бажання працювати на флоті хірургом. Це була батькова мрія – плавати на кораблі. От я й вирішив собі спробувати, мені це було цікаво. Та за кілька тижнів надійшов лист-повідомлення, що хірурги там не потрібні. Залишитися в Тернополі вагомих причин не було – батьки здорові, дітьми не обтяжений, отож збираюся їхати працювати хірургом на Черкащину. У січні знову викликає мене до себе професор Ситник і пропонує вступити до аспірантури з мікробіології. Що робити, як діяти? Скликаємо сімейну раду: сидить мій батько – хірург, який все життя марив наукою та навіть захистив кандидатську, мати – лікар-рентгенолог, мій товариш і, звісно, я. Друг мій, Андрій Семенович, каже: «Ти, як знаєш, а я хочу бути лише хірургом або ж ортопедом, тому поїду на Кіровоградщину». Забігаючи наперед, скажу, що його мрія здійснилися й нині він головний ортопед Кіровоградської області. Мені ж батько каже: «Ти, Сергію, не поспішай, вступай до аспірантури, як пропонує професор, захистиш дисертацію, а там перейдеш до своєї хірургії».

«Розгортаю науковий журнал, а там чи не на першій сторінці – «Адаптація мікробів»

– Але ви так і не стали хірургом.

– Знаєте, мікробіологія так захопила, що ніколи було про це й думати. Щойно вступив до аспірантури, професор Іван Олександрович Ситник одразу ж запропонував розпочати роботу над кандидатською дисертацією. Тож днював і ночував в лабораторії. Тоді ж проводив свої дослідження для докторської дисертації професор, академік Михайло Антонович Андрейчин. Багато цінних порад я отримав від нього. Фактично так розпочалося моє входження в світ мікробіології, який бере тебе у свій полон і вже нізащо не хоче відпускати. Один з напрямків моєї кандидатської роботи – комбінована дія антибіотиків і жовчних кислот на стафілококи. Виявляється, що жовчні кислоти, які є детергентами, можуть змінювати активність антибіотиків. І тоді постає запитання: а мікроби якось діють на ці жовчні кислоти? Це вже згодом усім стало відомо, що мікроби сприяють утворенню камінців у жовчному міхурі, позаяк відбувається порушення метаболізму жовчних кислот. В ті ж часи потрібно було науково обґрунтувати й довести, а чи можуть вони засвоювати їх якимось чином? Починаю адаптувати ці мікроби до жовчних кислот, культивуючи їх при постійно зростаючій концентрації, а потім виникає потреба виміряти залишкову концентрацію жовчних кислот у тому бульйоні, де вирощували мікроби, не адаптовані до них та адаптовані. За сприянням академіка Михайла Антоновича Андрейчина вдалося продовжити роботу в Інституті інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського. Він познайомив з відомим інфекціоністом – професором Шапіро, який мене зачинив в одному з корпусів інституту мікробіології, аби я вночі мав змогу проводити дослідження на їхніх апаратах. Так я отримав результати, які лягли в основу моєї кандидатської дисертації. Щоправда, ні у Харкові, ні в Москві, куди звертався, мою кандидатську не взяли, бо її тема не відповідала науковому напрямку цих установ. Врешті-решт, Іван Олександрович допоміг сконтактувати з науковцями Мінського медичного інституту, де працювала спецрада з мікробіології, яку очолював відомий мікробіолог, професор О.П. Красільніков. Мою роботу позитивно оцінили, щоправда, на апробації дисертації з’ясувалося, що слово «адаптація» потрібно замінити на інше. Отож мені довелося повернутися до Тернополя, розшити та видалити з дисертації сторінки з цим словом, що було не так легко, адже добротний папір був у дефіциті, й знову повернутися до столиці Білорусі. Захистив свою дисертацію успішно, але цікаво інше. Через кілька тижнів після приїзду розгортаю відомий науковий журнал, а там чи не на першій сторінці – «Адаптація мікробів».

Докторську дисертацію за порадою Івана Олександровича розпочав одразу ж після захисту кандидатської, десь наприкінці 1980-х. Це була тривала робота, але коли я її завершив, то на титульній сторінці з’явився напис: «Моїм довготерплячим батькам, дружині та дітям присвячую». Виконання моєї докторської – це ще одне маленьке життя. Мені знову пощастило, адже моїм другим науковим керівником був відомий вчений – професор Борис Аркадійович Шендеров. Півроку я працював у Москві в лабораторії інституту антибіотиків, який очолював академік С.М. Навашин, а згодом мене запросили на річне стажування в Московський науково-дослідний інститут ім. Г.Н. Габрічевського, який очолював проф. Б.А. Шендеров, де мав змогу провести велику кількість досліджень, що стосувалися мікрофлори шкіри. Якось Борис Аркадійович повідомив, що в Саратові, це вперше в Радянському Союзі, відкрили відділення гнотобіологічної ізоляції (безмікробні умови) та чи не хотів би я там проводити свої дослідження, на що я одразу ж погодився. Це були важкі 1990-ті роки, порожні полиці у крамницях, невизначеність в економічному житті, що віддзеркалювалося й у наукових пошуках. Проте дослідження не припинялися. Щодня пішки з готелю, в якому я мешкав, долав кілька кілометрів у це «стерильне» відділення дитячої лікарні, аби провести забір матеріалів для досліджень. Потім потягом передавав ці чашки у сумці-холодильнику до Москви, а там їх переправляли в лабораторію. Надзвичайно громіздка рутинна робота, але я провів понад місяць у Саратові. Коли повернувся звідти до Москви, то з’ясувалося, що один ящик з матеріалами зник. Я вирахував вагон, яким його переправляли, знайшов провідника, і через тиждень знайшов-таки той ящик з посівами. Нині таку ситуацію годі й уявити, може, й ніхто б не заморочував собі голову цими переїздами, втраченими матеріалами, але для науковця – це сенс усього життя. Щодо докторської, то я вивчав мікрофлору в різних ділянках людського організму в різні вікові періоди в нормі та при патології. Справа в тому, що ділянки нашого тіла колонізуються мікробами й дуже різняться за своїм мікробним складом. Починав докторську з того, що вивчав мікрофлору людини в місцях основних хірургічних розрізів. Вивчав біологічні властивості мікробів, зокрема адгезивні, це були, напевно, перші такі дослідження в Україні. Коли наші дисертанти зробили згодом дослідження з алдгезії мікробів, то це спонукало колег-науковців до інших наукових пошуків. Узагалі свою докторську я сам надрукував від першої до останньої літери, у цьому не було б нічого дивного, якби не той факт, що в нашому університеті був лише один-єдиний комп’ютер і той за зачиненими дверима, ключі від яких давали не кожному. Графіки та схеми мені допоміг зробити наш професор Ігор Валентинович Жулкевич, він добре знається на цій справі. Всі ж цифри звести докупи допомогли в комп’ютерному центрі обласної лікарні.

«Для мене це був і наїдок, і дорога серцю річ, бо вона зберегла тепло її рук»

– Що вас надихає в житті?

– Найкраще джерело натхнення – це бажання працювати, особливо, коли бачиш результати. Прагнення відчинити перед студентом двері у цікавий світ мікробіології, так, як це колись зробили мої викладачі. Хочу, щоб студент зрозумів, що мікробіологія – це така наука, без якої майбутньому лікарю важко обійтися. Коли моя донька після аспірантури та десяти років роботи в Інституті кардіології ім. академіка Стражеска сказала, що вона нарешті зрозуміла, чому я так над цим «б’юся», то тішуся, що моя праця не даремна, бо ми маємо «видати» висококваліфікованого фахівця, професіонала.

– Чим займаєтеся у вільний час?

– Якщо випадає можливість, то вільну хвилину проводжу з книгою, щоправда, це вже не наукова, а художня література. Був певний період у житті, коли захоплювався детективами, але й там на очі потрапляли цікаві факти, що стосувалися мікробіології, інфекцій. Збудники розмаїтих хвороб, як відомо, можуть бути й знаряддям убивства. Цей прийом часто застосовують майстри детективного жанру. А я на своєму занятті. Якщо воно присвячене темі правця, то запитую у студентів: «Хто знає героя детективного роману, який, наприклад, вбиває свої жертви токсином правця?».

Подобається психологічна література, нещодавно придбав відому книгу «Геном» Метта Рідлі, «Мікроби гарні та не дуже. Виживання у світі бактерій» Джесіки-Снайдерс Сакс, останню книгу американського письменника Дена Брауна «Джерело» й тепер читаю. З українських авторів найбільше захоплююся поезією неперевершеної майстрині слова Ліни Костенко.

– Як і де знаходите підживлення, відновлення сил після напруженої праці?

– Моя сім’я – це найкращий подарунок в житті. Дружина – Наталя Георгіївна мене підтримує в усіх справах, дорожить моєю думкою. Кажуть, що головне для чоловіка – це надійний тил, без нього не досягнути успіху. Пригадую, як в далекі та важкі 1990-ті вона передавала мені домашні смаколики у Москву, бо з продуктами було сутужно. Для мене ж це був і наїдок, і дорога серцю річ, бо вона зберегла тепло її рук. Наталя допомагала мені в усьому. Без підтримки дружини я б не зміг досягнути в житті того, чого досягнув. Наше життя цікаве та насичене, огорнене любов’ю, виховали двоє дітей. Старша донька – Наталія, я сам вибирав їй ім’я. Вона – ревматолог, закінчила наш університет, а згодом аспірантуру в Києві, кандидат медичних наук, зараз працює в Інституті кардіології ім. академіка М.Д. Стражеска. Син Іван також закінчив ТДМУ. Він за фахом хірург, працює в десятій клінічній лікарні Києва. Пишаюся своїми дітьми й мрію, аби вони зреалізували свої плани в житті, досягали успіхів, зростали професійно.

– Успішні діти – велике щастя для батьків, а чи подарував Всевишній онуків?

– Маємо двоє представників наймолодшого покоління. Тимур – другокласник, важко сказати, ким він буде, але насолоджуюся тим, що він мій онук. Внучка Аня – випускниця, готується вступати до вишу, були різні думки з приводу майбутнього фаху, але цього літа оголосила нам, що все-таки обрала медицину, а час покаже.

– Яким правилом керуєтеся в житті?

– Це так зване «золоте правило» багатьох народів: «Стався до людей так, як хочеш, щоб ставилися до тебе».

Лариса ЛУКАЩУК

Медична академія