Професор з Тернополя Іван Кліщ: «На життєвому шляху я зустрічав багато добрих людей»
У кабінеті доктора біологічних наук, професора, проректора з наукової роботи ТДМУ Івана Миколайовича Кліща мою увагу привертає портрет, що висить на стіні: витончене, одухотворене, шляхетне обличчя, ясний погляд. Іван Якович Горбачевський… Геніальний вчений та визначний громадсько-політичний і освітній діяч, чиє ім’я носить наш університет.
Робочий день господаря кабінету заповнений справами, тож я дякую Іванові Миколайовичу за те, що, попри зайнятість, знайшов час для інтерв’ю «Медичній академії», й поспішаю поставити перше запитання.
«З теплотою згадую своє дитинство, хоча безтурботним його не назвеш»
– Початок вашого життєвого шляху? Звідки родом і яким згадується вам ваше дитинство?
– Народився я на День Соборності України – 22 січня 1959 року в мальовничому селі Голгоча на той час Бережанського, а нині Підгаєцького району. Батько розповідав, що в сільському медпункті, куди привезли маму, було так холодно, що крізь розмальовані морозом віконні шиби нічогісінько не було видно. Разом з фельдшером тато кинувся запалювати грубку, щоб хоч дух теплий пішов хатою.
Мій батько – з доброго хліборобського роду, де дітей змалку привчали до нелегкої сільської праці. 1938 року він вступив до юнацької організації ОУН, що боролася проти насильства польської влади, потім – в УПА, що чинила збройний опір радянській та німецькій окупації. В повстанському підпіллі перебував до 1947 року. Його схопили у Львові. Був засуджений до відбуття покарання в тюрмі та виправно-трудових таборах терміном на 25 років. На волю вийшов лише через 10 років, після смерті Сталіна. На той час тато мого батька вже помер, його мама, моя бабуся, переховувалася в чужих людей, боячись арешту й висилання до Сибіру. Рідну хату забрали під колгоспну контору. Коли тато повернувся, жити було ніде, лише згодом контору перенесли до іншого приміщення, тож хату вдалося повернути. Після одруження батько їздив на сезонні будівельні роботи в східні області України, заробляв гроші, щоб прогодувати сім’ю. З часом батьки побудували новий будинок, завели господарку.
Тато вмів дуже гарно розповідати й пам’ять мав феноменальну. Про пережите він написав у своїх спогадах. 2009 року вони вийшли друком у видавництві «Укрмедкнига». Наклад був невеликий – лише 300 примірників і вони швидко розійшлися. Книжечка так і називається – «Спогади повстанця».
Озираючись в минуле, з теплотою згадую своє дитинство. Хоча безтурботним його не назвеш. Мама важко працювала в колгоспі, тато – на будовах, тож на нас з молодшим братом Василем залишалося домашнє господарство. Вже у семирічному віці (в 1 класі) я гонив пасти корову, яка, як жартували у селі, була вища від мене, допомагав мамі на городі. Стратегічною культурою в нашому селі був тютюн – одна з найвибагливіших сільськогосподарських рослин, що потребує постійного догляду. Його треба було вчасно прополювати, але я все встигав і вчитися, і мамі допомагати, і в футбол з хлопцями пограти.
Світлі спогади залишила по собі й школа. Голгочанська десятирічка була велика та гарна. Навчатися в 9-10 класах сюди приходили діти з навколишніх сіл Мозолівка, Волиця, Вербів, Заставці. Досвідчені вчителі давали учням добрі знання й чимало випускників нашої школи згодом отримали вищу освіту, а троє – директор Інституту біології тварин НААН, академік НААН Василь Влізло, завідувач кафедри іноземних мов ТДМУ Надія Федчишин і я – отримали звання професора.
Старшокласником відвідував також заняття з хімії, біології та української мови на курсах в Тернополі, які організовував Київський університет ім. Т. Шевченка. Вчитися було цікаво, школу закінчив на «відмінно», без жодної четвірки в атестаті. Хоча золотої медалі не отримав. Коли вступав до Тернопільського медінституту, секретар приймальної комісії Анатолій Юхимович Франчук, переглянувши мої документи, здивувався: «Ви були відмінником усі роки, чому ж залишилися без медалі?». На це запитання я не зміг відповісти, бо не знав підводних течій, особливо щодо біографії батька. Вступні іспити склав успішно (набрав 22 бали з 25 можливих) і, впевнено подолавши прохідний бар’єр, став студентом ТДМУ (на той час – інституту).
«Випадковість як знак долі»
– Чому обрали медицину?
– Не скажу, що ще в школі вирішив здобувати медичну освіту. Все сталося наче випадково, та ця випадковість була знаком долі. Напередодні вступної кампанії я з однокласником поїхав до райкому комсомолу в Бережанах, щоб знятися з комсомольського обліку. Василь вже твердо вирішив вступати до медичного інституту, тож і мене агітував. Після Бережан разом вирушили до Тернополя й я подав документи до медичного інституту, так би мовити, за компанію з Василем. Мама була трохи незадоволена. Вона хотіла, щоб я здобув фах вчителя та залишився жити в рідному селі. Тато, натомість, мислив стратегічно. Він знав, що вступити до медінституту непросто, бо конкурс високий, але був впевнений, що я зможу стати гарним лікарем. Головне, казав, мати знання та вірити у власні сили. До слова, у нашому селі я був першим, хто вступив до медичного інституту, бо однокласника Василя, на жаль, спіткала невдача.
Під час виробничої практики першокурсники впорядковували новий, щойно зданий до ладу гуртожиток на вулиці Живова. Носили меблі, облаштовували кімнати та блоки. Коли розпочалося навчання, цей гуртожиток став для мене другою домівкою. Початок студентського життя був доволі складним. Чуже місто, нові умови, нові вимоги… Звикав важко, але першої ж сесії іспити склав на «відмінно». І надалі всі роки навчання отримував підвищену стипендію. Батьки грошима не могли допомогти, але щосуботи я їздив додому та повертався з торбою продуктів. Добре, що в студентському гуртожитку на кухні стояв великий холодильник. На чотири дні їжі вистачало, на п’ятий уже було сутужно, а в суботу після занять (бо навчалися ми і в суботу) знову поспішав додому в село за харчами. Влітку працював у студентських будівельних загонах. Для студентів це був спосіб за кілька коротких літніх місяців заробити непогані, як на той час, гроші. Приміром, скерували наш будівельний загін до Романового Села Збаразького району, де саме зводили тепличний комбінат. За два місяці я заробив майже 500 карбованців – суму, що дорівнювала моїй річній стипендії. Іншого літа працювали в Сургуті, на будівництві заводу залізобетонних виробів. Привіз звідти стільки грошей, скільки мама заробляла за 10 років праці в колгоспі.
– На що ж ви їх витратили?
– Купив собі модну на той час радіолу «VEF», а решта грошей віддав батькам. Усі роки навчання був членом профкому – відповідав за культурно-масову роботу. Грав на трубі в інститутському духовому оркестрі. Перші навички гри отримав у шкільному оркестрі, але інститутський був значно потужніший. Ми забезпечували музичний супровід під час святкових демонстрацій, брали участь у багатьох концертах. Я не дуже добре знався на нотах, але завдяки доброму слуху міг відтворити будь-яку мелодію. Зорганізували також невеликий естрадний оркестр і у суботу грали на весіллях. Це було легше й приємніше, ніж розвантажувати вагони на залізничній станції. Хоча розвантажувати вагони теж ходив.
До слова, саме участь в оркестрі допомогла мені швидше ввійти в ритм студентського життя. Коли в жовтні студенти-медики виїхали в підшефний колгосп збирати буряки, нас, оркестрантів, залишили в Тернополі готуватися до майбутніх виступів. Після репетицій я повертався в гуртожиток і сідав за підручники, щоб підтягнути латину, вищу математику, анатомію. Через місяць, коли заняття відновили, я вже був до них достатньо підготовлений та почувався набагато спокійніше й впевненіше.
– Усі, хто чув, як ви співаєте, кажуть, що у вас дуже гарний голос, якому могла б позаздрити будь-яка естрадна «зірка». Про сцену ніколи не мріяли?
– У школі був учасником районних та обласних конкурсів-оглядів художньої самодіяльності, тож мені порадили вступати до музичного училища й запросили на прослуховування. Шкільний акордеоніст, який мені акомпанував, готовий був їхати зі мною. Але в призначений день на прослуховування я так і не потрапив – директор школи не надав машини. Якби поїхав, можливо, моє життя склалося б по-іншому. Чи шкодую? Ні. Я вірю в мудру логіку сліпого випадку, яку ще називають долею або фатумом. Пручатися долі марно. Якщо все йде «так», то це означає, що саме «так» і має бути. Тож 1982 року, отримавши диплом з відзнакою та скерування на роботу в сільську глибинку, я зібрався та поїхав.
– І ким вас призначили там?
– Призначили головним лікарем дільничної амбулаторії в селі Тилявка Шумського району, де, до слова, минули дитячі й юнацькі роки письменника Уласа Самчука. Раніше в Тилявці в колишньому панському будинку, оточеного садом, містилася дільнична лікарня, яку реорганізували в амбулаторію. В тандемі з лікарем працювали фельдшер, акушерка, медсестри та лаборант. Крім жителів Тилявки, пацієнтами амбулаторії були також мешканці шести сусідніх сіл: Угорська, де була контора місцевого колгоспу, Стіжка, Антонівців, Башківців, Одерадівки та Жолобків. Від Тилявки до райцентру – 30 кілометрів, тож головний лікар Шумського району Володимир Сергійович Стасишин, приймаючи мене на роботу, одразу розставив крапки над «і»: «Амбулаторія транспортом забезпечена, тож прошу швидку з району без нагальної потреби не викликати».
Так розпочалася моя лікарська практика. Приймав пацієнтів в амбулаторії, виїжджав на виклики. Мені пощастило з колегами й, зокрема, з фельдшером Миколою Кириловичем Поліщуком – гарною людиною та кваліфікованим спеціалістом з великим досвідом роботи. В селі він працював давно, його тут шанували. До мене ж, 24-річного випускника медичного інституту, селяни спочатку поставилися з деякою недовірою, мовляв, молодий-«зелений»… Власну думку вони змінили після одного випадку. Якось вночі в двері моєї квартири (я жив поруч з амбулаторією) постукали. Чоловік, який приїхав підводою з Одерадівки, розповів, що з його мамою погано, помирає. Підхопивши валізу з ліками й усім необхідним на випадок термінового виклику, яку завжди тримав напоготові, я вирушив в дорогу. За якийсь час вже був біля ліжка хворої. «Погано мені, не можу дихати», – мовила жінка. При обстеженні хрипів у легенях я не почув, прохідність бронхів не була порушена, але пацієнтка твердила, що їй бракує повітря. Скаржилася й на інші симптоми вегетативного кризу. Я ввів потрібні ліки (тоді ще в аптечках був сібазон) і жінці одразу полегшало, вона підвелася з ліжка. Недуга минула. Про цей випадок швидко стало відомо й у сусідніх селах, в результаті довіра пацієнтів до молодого лікаря зросла, я здобув авторитет, а амбулаторія – популярності, люди почали зверталися частіше, а не лише коли «припекло».
– Гарного медика в сільській місцевості шанують як найдорожчу людину, але й обов’язків у вас було – хоч відбавляй, чи не так?
– У селі лікар загальної практики-сімейної медицини, як нині називається ця посада, – це лікар-універсал. Я був і терапевтом, і педіатром, і на пологи викликали, потім породіллю з дитиною, що з’явилася на світ, доправляв до пологового в райцентр. Траплялося, привозили людей з травмами, приміром, від болгарки чи сокири – тоді працював хірургом: зупиняв кровотечу, зашивав рану, бо ж до райцентру далеко.
«Працюючи старшим лаборантом кафедри біологічної хімії, розпочав роботу над кандидатською дисертацією»
– Скільки років очолювали дільничну амбулаторію?
– Три роки. Дружина Надія, теж медик, працювала ввесь цей час у відділенні функціональної діагностики поліклініки комбайнового заводу в Тернополі. Звичайно, я шукав можливості повернутися до Тернополя. Коли ж довідався, що в альма-матер на кафедрі біохімії звільнилося місце старшого лаборанта, приїхав на співбесіду. Завідувач кафедри, професор Ярослав Іванович Гонський, нині, на жаль, уже покійний, поставився до мене дуже приязно, та й інші викладачі пам’ятали мене як успішного студента. У вересні 1986 року розпочалася моя робота на посаді старшого лаборанта кафедри біологічної хімії ТДМУ ( на той час – інституту) й робота над кандидатською дисертацією на тему «Перебіг окислювальних процесів за умов токсичного ураження печінки в експеримені». Захист відбувся 1992 року. Успішно захистив 2003-го докторську – «Вікові особливості окислювальних процесів за умов токсичного ураження печінки різної етіології та способи їх корекції». Обидві дисертації готував під керівництвом наукового консультанта, професора Я.І. Гонського.
– Ось уже 32 роки ваше життя нерозривно пов’язане з ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського. Старший лаборант, асистент кафедри біологічної хімії, 1998-2003 року – доцент кафедри фармакології медичного факультету, з 2003 – доцент кафедри фармацевтичних дисциплін. 2004-го ви очолили кафедру клінічної фармації фармацевтичного факультету, 2010-го – кафедру клініко-лабораторної діагностики медичного факультету. 2015 року обійняли посаду проректора з наукової роботи й за сумісництвом – професора кафедри клініко-лабораторної діагностики (пізніше реорганізовану в кафедру функціональної та лабораторної діагностики). За цими сухими хронологічними і біографічними даними – нелегка й плідна праця, науковий та організаторський талант. Своїми знаннями й досвідом ви щедро ділитеся з молодими колегами, студентами, а хто для вас є прикладом відданості справі?
– Чудовою людиною, прекрасним фахівцем і науковцем був професор Ярослав Іванович Гонський. Глибоко шаную академіка НАМН України, професора Михайла Антоновича Андрейчина, під керівництвом якого мені теж пощастило працювати й якого вважаю своїм науковим вчителем. Мене завжди захоплювала його відданість засадам наукового пізнання, цілеспрямованість, організаторські здібності. Неординарна особистість, справжній вчений, що мислить стратегічно, Михайло Антонович своїм прикладом сприяв моєму становленню як науковця.
– Працюючи на посаді проректора з наукової роботи, які основні завдання ставите перед собою та що вже вдалося виконати?
– Проблема університетської науки – у відсутності законодавчої бази, яка б дозволяла університету проводити наукові дослідження та фінансувати їх. Бюджетне фінансування наукових досліджень – мізерне. Тому шукаємо можливості додатково наростити його через ґранти, беручи участь у міжнародних наукових проектах. Таким чином вдалося обладнати потужну лабораторію для проведення імуногістохімічних досліджень. Створено також відділ клітинних культур, обладнаний найсучаснішими приладами – СО2-інкубатором ICO 150, інвертованим мікроскопом Delta Optical NIB 100, ламінарною шафою. Відтак з’явилася можливість у лабораторних умовах культивувати клітини для їх використання задля моделювання різних патологічних станів у системі «in vitro», а в перспективі реальна й їх пересадка хворим з різними патологіями. В ТДМУ також створено центр з дослідження хвороби Лайма та інших захворювань, що передаються через укуси кліщів.
– Який напрямок досліджень вас особливо цікавить?
– Експериментальна медицина, зокрема, дослідження окиснювальних процесів за різних патологічних станів. У широкому сенсі цікавить філософська складова світу, всесвіту, людини.
«Автентичний спів – це справжнє мистецтво»
– Чи є у вас, крім роботи, ще якісь захоплення? Знаю, що співаєте в університетському хорі, тож музичне мистецтво, як і колись, присутнє у вашому житті.
– Мені подобається етнічна, народна, класична музика. Люблю слухати автентичний спів, багатоголосся. Це унікальна вокальна техніка й справжнє мистецтво.
– Який у вас голос?
– Баритон. Хоча в хорі співаю басові партії. У моїй родині всі мали гарні голоси. Батько та мати співали в церковному хорі й нам з братом свій талант передали. Був я ще завзятим футболістом і вболівальником. Та сучасний футбол мене вже майже не цікавить, бо це не той футбол, що колись був, а суто комерція.
– Виходить, з часом захоплення все-таки змінюються.
– Любов до цього виду спорту перейняв мій син. Він грає в футбольній команді лікарів Рівного, яка і в закордонних турнірах бере участь. Онук Іван теж футболіст завзятий.
– Ще кілька слів про сім’ю… Діти пішли вашою стежкою?
– Син Микола з відзнакою закінчив ТДМУ, працює лікарем-оториноларингологом в обласній дитячій лікарні Рівного. Донька Галина – випускниця факультету іноземних мов Тернопільського національного педагогічного університету, доцент, завуч кафедри іноземних мов ТДМУ. Підростають онуки. Іван навчається в третьому класі, а Катрусі лише п’ять рочків і вона хоче швидше підрости, щоб, як і братик, ходити до школи.
– Різдво для кожного з нас – прекрасна нагода присвятити час своїм найдорожчим людям. Як святкувала ваша родина?
– Раніше ми завжди відвідували батька, бо 7 січня у нього день народження. Але торік батька не стало. Попри важкі випробування, що випали на його долю, він прожив 93 роки. Недавнє Різдво ми всією родиною святкували вдома, в Тернополі, відвідали також могилу батька у Голгочі. Онуки дуже люблять Тернопіль і навіть разом з батьками створили у Вайбері групу «Тернопільська родина», що нам дуже приємно.
Лідія ХМІЛЯР
Коментарі вимкнені.