Тернополянка вважає, що більшість заробітчан за кордоном починають розуміти втрачені можливості вдома

Тернопільська журналістка Любов Лазука шість років живе у Лондоні. За цей час адаптувалася у чужій країні. Знайшла там друзів. Виховує сина Назара. Надалі розвиває свої таланти – пише вірші, шиє одяг, вишиває. Коли нахлинає ностальгія, читає книжки тернопільського письменника Олександра Вільчинського. Міркує над втраченими можливостями українців. 

Саме за кордоном у багатьох українців з’являється розуміння, що в Україні люди не використовують на повну свої можливості. Тут є необмежений час на роздуми. Життя за кордоном певний час, доки триває асиміляція, є своєрідною персональною в’язницею. Я іноді порівнюю це із життям на безлюдному острові. Багатьох це ламає. Люди почають спиватися, впадають у депресію. Я, приміром, не боюся самоти. Але навіть мені буває важко залишати наодинці із собою.

Чому ж українці не використовують свої сили на повну вдома, що заважає? Я не буду оригінальною і перелічу усім відомі причини. Корупція. Ігнорування законів. Відсутність коштів. Цей набір використовує купка багатих людей, щоб маніпулювати більшістю.

Здебільшого всі заробітчани розуміють, що вдома не доклали більше зусиль задля успіху. Але не всі вже мають достатньо здорову нервову систему, щоб взяти реванш в Україні.

Низькі зарплати, корупція, невиправдано високі ціни на житло, оренду, на продукти харчування та одяг, засоби гігієни. Це дуже пригнічує людей. Є ще ідіотська українська народна забава «купи яйфон, інакше ти – лох». Хоч ця забава є у всіх країнах світу, але, приміром, у Британії ця безсенсова покупка не вб’є сімейний бюджет. Тоді як багатьом в Україні бюджет не можна буде ще реанімувати декілька років потому.

Чому ж ті, хто зрозумів, що в Україні не були настільки енергійними і креативними, все таки не наважуються їхати додому, щоб надолужити згаяне? Страх невідомості і наступної адаптації. На це посилаються переважні ті, хто живе за кордоном нелегально. Тобто вони розуміють, що знову виїхати з України буде практично неможливо. Якби українці без проблем могли отримувати робочі візи, то б переважна більшість поверталася б додому вже через кілька років.

Тим, хто ще не поїхав за кордон, але думки час від часу з’являються, раджу зважити всі за і проти. Спробувати поборотися, але докласти щонайменше вдвічі зусиль, аніж зазвичай. Адже за кордоном скажена боротьба стане щоденною рутиною.

«Погляд»