Андрій Гевко: ВНЗ, в якому працюють батько, син, брат – уся родина, не можна назвати здоровими

Які зміни очікують на процедури ліцензування й акредитації, як боротися з «липовими» дисертаціями і в чому полягає академічний «олігархізм» – «Освіті України» розповів заступник Міністра освіти і науки Андрій Гевко.

– На посаді Ви працюєте трохи більше місяця. Розкажіть, будь ласка, якими напрямами роботи міністерства Ви опікуєтесь?

– За новим розподілом повноважень, по-перше, опікуватимуся  зверненнями громадян щодо корупційних правопорушень. По-друге, Управлінням ліцензування, акредитації та нострифікації, по-третє, Департаментом атестації кадрів. Також відповідатиму за Комітет з фізичного виховання та спорту МОН.

– У Вас є досвід роботи як у громадському секторі, так і на державній службі. Як зробити,  аби  громадськість справді брала участь в ухваленні важливих рішень?

– Важливо, щоб Міністерство освіти і науки України показувало свою готовність до діалогу, відкритість. І дуже показовим є те, як відбувалось обговорення нових правил ліцензування ВНЗ – на двох розширених нарадах. Ми залучаємо експертів до обговорення питань підручникотворення –  діалог із суспільством постійно триває. Вважаю, що потрібно об’єднувати громадськість навколо певних інтересів і ідей.

– До речі, на цих згаданих нарадах представники вишів скаржились, що ліцензійні справи розглядаються надто повільно. Чи є певні зрушення в цьому питанні?

– Сьогодні ці питання є непростими, адже за новим Законом «Про вищу освіту» процедури ліцензування та акредитації кардинально змінюються. Але якщо ми говоримо про нинішній стан речей, то ухвалено зміни до постанови КМУ «Про ліцензування діяльності з надання освітніх послуг». Відповідно, вже готовий проект наказу МОН про затвердження нових ліцензійних умов надання освітніх послуг у сфері вищої освіти. Передбачається суттєве зменшення обсягу документації, яку подаватимуть виші. Запроваджуватимемо й інші критерії оцінки діяльності, тобто не буде розрахунків на кшталт «12 комп’ютерів на 100 студентів».

Важливим нововведенням є принципи мовчазної згоди. Це якщо у строки, визначені постановою, орган ліцензування не прийняв рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії, навчальний заклад має право провадити відповідні види освітньої діяльності без одержання ліцензії.

Щодо справ, які розглядаються, то вже було проведено три засідання акредитаційної комісії. Основний їх масив, що в нас накопичився, вже опрацьований, а залишок не є критичним. Робота потроху налагоджується.

Наголошую, повинен бути чіткий підхід до цих справ: якщо вони надійшли в січні, то їх потрібно розглядати в першу чергу. Тобто не може бути ситуації, коли справи, що надійшли у травні, вже у роботі, а січневі – «у столі».

– Ви зазначили, що будете опікуватися скаргами, які надходять до міністерства. Чимало з них потребують втручання правоохоронних органів. Чи відпрацьовані певні моделі взаємодії?

– Дуже багато скарг, у яких ідеться про вимагання хабарів, але ловити злодіїв за руку – це не функція нашого міністерства. У таких випадках ми перенаправляємо ці звернення до правоохоронців. Більше того, просимо їх  поінформувати про результати і заявника, і наше міністерство.

Безперечно, є питання, що перебувають у межах компетенції МОН. Це службові розслідування, перевірки чи звернення до Державної інспекції навчальних закладів.

– Одним із перших документів, які Ви підписали на новій посаді, був лист до правоохоронців щодо перевірки діяльності «фірмочок-сайтів», котрі займаються написанням дисертацій за гроші. Чим викликаний інтерес до цієї теми?

– До нас надходить чимало звернень стосовно вже захищених дисертацій, плагіату, компіляції текстів. Ми порушили це питання на засіданні атестаційної колегії, п’ять робіт направили на зовнішнє рецензування. Такі факти виникають тому, що дисертанти неякісно працюють над своїми роботами. Ми також бачимо в інтернеті (і не лише) велику кількість оголошень із надання специфічних «послуг» – написання дисертаційних досліджень. Це – ненормально. Насправді для мене було дивно (а такі послуги вищезгадані фірми почали надавати не сьогодні і не вчора), що в міністерстві цьому питанню ніхто ніколи не приділяв уваги. Тобто будь-яких звернень від МОН до правоохоронців не було.

Я усвідомлюю, що лист, який я підписав, не є панацеєю. Ще реальних результатів немає, але ми відслідковуємо, до кого з виконавців у правоохоронних органах він потрапив. Будемо спілкуватися, співпрацювати. Адже і правоохоронців потрібно консультувати щодо процесу захисту дисертацій.

Поки не зрозуміло, за якими статтями потрібно притягувати до відповідальності. Злочином є не те, що фірми пишуть дисертації і потім продають цей продукт, а те, що здобувачі це використовують. Тоді ці «ділки» є співучасниками злочину. Є надія, що якісь кроки правоохоронці можуть зробити, принаймні здійснити перевірку діяльності цих фірм.

– Одним із викликів, які постають у контексті нового Закону України «Про вищу освіту», Ви називаєте подолання «академічного олігархізму». Що саме ви вкладаєте в це поняття?

– Нещодавно відбувся міжнародний семінар, у якому взяли участь працівники міністерства, експерти, які працювали над новим законом. Польський колега розповів, що в їхній країні є поняття «академічний олігархізм».

Вважаю, що йдеться про академічні спільноти, які «покривають» певні речі. Наприклад, відбувається захист дисертаційних робіт, присутні члени спецради – це поважні люди, доктори наук. Вони ж бачать і знають дисертанта, який захищається, і можуть дати об’єктивну оцінку його науковій роботі. Та коли вони «закривають очі» на дисертації, написані «на замовлення», й один одному «підіграють», то, напевно, така академічна спільнота – хвора.

Крім того, в нас є навчальні заклади, де працюють батько, син, брат – уся родина – на адміністративних посадах. Це теж ненормальне явище, такі ВНЗ не можна назвати здоровими. З такими речами потрібно боротись. Але найефективніше це може зробити тільки сам університет.

Так, за новим законом, ВНЗ надається більше повноважень, але є й відповідні форми контролю. Дисертаційні роботи будуть оприлюднюватися на сайтах вищих навчальних закладів. Відкритий доступ до цих матеріалів – це вже один з елементів контролю. Громадськість може оцінити науковий рівень цих нових робіт, тож оцінити якість досліджень буде легше. Якщо ми виявимо випадки, коли вчені ради «пропускатимуть» роботи неналежного рівня, у нас буде досить важелів, аби спитати з ВНЗ за це. Упевнений, збільшення рівня автономії буде пропорційним підвищенню рівня відповідальності.

– Сьогодні як ніколи актуальне питання патріотичного виховання. Свого часу ви були членом Пласту. Які ще є можливості активізації роботи з учнівською молоддю?

– Це – комплексне питання. І справа не лише в роботі школи чи позашкільних закладів. Велику роль у цьому відіграє позиція батьків. На мою думку, дуже багато залежить саме від них, від того, які цінності культивуються в родині. Не можна стверджувати, що школа сама може виховати повноцінного громадянина. Тож педагоги мають спілкуватися не лише з учнями, а й проводити відповідну роботу з батьками.

Якнайкраще зарекомендувала себе співпраця у трикутнику «школа – батьки – учень». Саме у такій взаємодії можна говорити про справжнє патріотичне виховання.

Щодо конкретних заходів: цьогоріч МОН підтримало патріотичну гру «Джура». Можливо, потрібно подумати над створення ще однієї гри, яка була б сучаснішою і виховувала молодь на прикладах героїв XX століття. Дуже символічним вважаю те, що перший урок  нового навчального року буде на тему «Єдина Україна». МОН вже видало відповідні рекомендації.

– До речі, в соцмережах ставлення до такої ініціативи міністерства неоднозначне…

– Це добре, що такі дискусії відбуваються, було б гірше за їх відсутності. Якщо адекватно сприйматимемо критику, то й розвиватимемося.

Вважаю, що до питань патріотичного виховання потрібно підходити зважено і делікатно. У державі нині непроста ситуація, тож не можна, як кажуть, рубати з плеча – треба шукати те, що об’єднує громадян, а не роз’єднує їх.

Дмитро Шулікін, «Освіта України»