Біля Тернополя дві родини живуть у столітній хаті впритул до залізниці
Для більшості людей монотонне «тудук-тудук» чи протяжний гудок потяга нагадує далекі мандрівки, а для двох родин залізничників із Великої Березовиці, що неподалік Тернополя, — це незмінний ритм життя. Місцеві мешканці уже звикли до хати «на два господарі», що на невеличкому клаптику землі поміж коліями, а от заїжджі дивуються: як можна жити за п’ять метрів від головної магістралі з одного боку і за 15 м від під’їзної до підприємства «Тернопільвтормет» з іншого? А ще повз подвір’я колію перетинає автотраса районного значення, тож від транспорту тут не заховатися. Тільки уявіть собі: за день біля цієї оселі курсують близько 30 потягів та сотні автомобілів, вантажівок, фур…
Від двигтіння потягів, особливо вантажних, та безперервного автомобільного потоку, здається, аж здригається цей приколійний будинок. А що казати про дошкульний сигнал під час закриття переїзду та цілоденне миготіння шлагбаума. Однак господарі лише усміхаються на запитання: «Як їм живеться на колії?»
— Людина до всього звикає, — каже Тетяна Цибульська. — Нас абсолютно не дратують і не втомлюють постійні рух і шум, ми так звикли до транспортного «сусідства», що й не реагуємо.
Уже багато років у будинку мешкають дві родини залізничників — Цибульські і Осадціви. Керівництво залізниці дозволило їм приватизувати помешкання, тож сім’ї зробили капітальний ремонт будівлі, впорядкували невеличке подвір’я і всю довколишню територію. Раніше на цьому місці стояв будинок колійного обхідника, побудований ще за часів Австро-Угорщини — у 1898 році. Залізничник, який щоденно перевіряв кілометри колії, зупинявся у невеличкій халупці, щоб зігрітися, попити чаю. Згодом у це помешкання почали заселяти працівників колії. За роки господарі реконструювали службове приміщення, аби зробити його придатним до проживання, але міцні «австрійські» стіни залишили. А ще провели водогін, утеплили будівлю і навіть зробили євроремонт. У лівій частині хати понад півстоліття мешкає династія працьовитих і щирих залізничників Осадцівих, а права половина стала рідною домівкою для сім’ї Цибульських, які поселилися тут шістнадцять років тому.
Залізниця — життя родини Цибульських
— З 1995-го року працюю на залізниці, — розповідає Ігор Цибульський. — Після закінчення Чернівецького технікуму залізничного транспорту мене прийняли бригадиром на станцію «Тернопіль», деякий час я був майстром, а нині обіймаю посаду начальника дільниці.
— Ми з Ігорем родом із села Жнибороди Бучацького району, коли ж чоловік влаштувався на роботу в обласному центрі, нам довелося переїхати сюди, — каже пані Тетяна. — Житла у Тернополі ми не мали, сподівалися, що отримаємо квартиру від залізниці, але в кризові роки будівництво припинилося, тому все, що могли нам запропонувати, це частину цієї службової будівлі. Але ми були раді й тому, бо тинятися по чужих квартирах ще важче.
На переїзді у Великій Березовиці знаходиться пост безпеки руху, тому для родин місцевих залізничників — це незмінне місце роботи. На Бучаччині Тетяна Цибульська працювала бухгалтером у селянській спілці, а після переїзду влаштувалася чергувати на посту. За безпекою руху потягів цілодобово стежать чотири зміни працівників, які працюють дванадцять годин поспіль.
Коли «пищав» шлагбаум, хапала… телефонну слухавку
— Звуки залізниці стали для нас рідними і буденними, ми їх не чуємо. Звичайно, коли їде навантажений потяг, відчуваємо вібрацію, але землетрусу у хаті нема — посуд не дзеленчить, лампи не хитаються, — усміхається пані Тетяна. — Навіть не знаю, чи то стіни такі ізолюючі, чи ми настільки адаптувалися. На початках я ніяк не могла звикнути до «пищання» шлагбаума перед закриттям — мимоволі хапала телефонну слухавку, здавалося, що це міжміський дзвінок. «Ой, та це ж знову шлагбаум!» — опам’ятовувала себе. Наші рідні досі дивуються, як ми витримуємо такий рух. Якось у нас гостював мій брат, то першої ночі він навіть очей не заплющив, другої — теж мучився, а на третю був такий втомлений, що заснув миттєво.
Найбільше Цибульські хвилюються за дітей, адже два їхніх сини — 14-річний Андрій і 3-річний Максимко — граються буквально за кілька кроків від колії. А хлопцям хочеться і побігати, і м’яча поганяти, і на велосипеда сісти, тому батьки змалечку привчили їх бути обережними. Тепер Максимко сам нагадує батькам: «Стійте! Зараз потяг буде їхати!» Щоб діти були у безпеці, Цибульські встановили високу огорожу довкола подвір’я.
За помешканням Цибульських — низовина з мочарами, тож розорати під город неможливо. Щоб мати свою городину, працьовита господиня розкопала клаптик землі між коліями навпроти і щороку садить там цибулю, моркву, червоний буряк. Не хоче рости в низовині і сад, приколійне полотно полюбляють лише верби. Щоправда, біля самої хати Цибульські мають горіх, вишню, грушу і яблуню, тож дітям є що щипати. А те, що попри саму хату мчать потяги, для Андрійка і Максимка — справжня радість: «тудукають» на прощання потягам, грають у машиніста-провідника і мріють стати, як мама і тато, — залізничниками.
Коментарі вимкнені.