«Хочемо знати, чи в могилі лежить наш син, чи хтось інший…», – тернополяни Анатолій і Ніна Булики

офіційних документів про смерть сина і його поховання, які суперечать одні одним, а тому батьки не впевнені, що могила їхнього сина на одному із санкт-петербурзьких кладовищ. Старенькі досі вірять, що Анатолій колись повернеться додому, а тому поки що не ставлять крапки у заробітчанській історії сина. Найближчим часом батько планує поїхати до Санкт-Петербурга, щоб здійснити ексгумацію тіла, і лише тоді рідні зможуть прийняти офіційну інформацію або далі будуть чекати сина…

Впав із собору чи знайшли вбитим на вулиці?

Анатолій і Ніна востаннє бачили Толика 6 вересня 2010-го, під час його заробітчанської “відпустки” для виготовлення документів. Після від’їзду до Пітера Анатолій майже щотижня телефонував і казав, що працює на Ісаакіївському соборі. Проте у грудні його мобільний перестав відповідати, тож батьки почали хвилюватися і підозрювати лихе. І лише навесні минулого року страшна звістка принесла ще більший неспокій у батьківську оселю…
У першому повідомленні з міліції було сказано, що він трагічно загинув під час будівництва Ісаакіївського собору в Санкт-Петербурзі. Він нібито, не втримавшись на риштуванні, упав з висоти п’ятого поверху і розбився. За фактом його загибелі була порушена кримінальна справа, та після перевірки її було закрито.
— Важко було сприйняти таку звістку, адже ми до останнього сподівалися, що син живий. Повідомлення про смерть з Генерального консульства України в Санкт-Петербурзі отримала донька Анатолія Ірина, яка мешкає у Почаєві. Онучка зателефонувала до нас і розказала страшну новину… — пригадує батько Анатолія. — Та згодом надійшов ще один лист про те, що сина знайшли вбитим на вулиці. Нам також повідомили, що сина поховали на Колпинському кладовищі м.Санкт-Петербурга на 5-ій Стреневій ділянці, у 5-ому ряді, місце — 1… Чи справді там похований наш син, чи якийсь безпритульний, — невідомо, нас не викликали на впізнання тіла, тому досі живемо невідомістю.
Торік «НОВА…» писала про трагічну смерть Анатолія Булика в Санкт-Петербурзі. Після публікації до рідних телефонувала мешканка Гусятина і поділилася схожою історією. Жінка розповідала, що свого часу теж отримала повідомлення про смерть сина, який перебував на заробітках у Росії, але рідні не хотіли вірити у це і батько подався в сусідню країну з’ясовувати правду. Три місяці він розшукував сина і нарешті йому таки вдалося вийти на його слід: виявилося, що син — живий, у важкому стані після побиття він перебував у лікарні. Заробітчанин втратив пам’ять, тому медики та правоохоронці не могли встановити його особу. Цей випадок додав віри Буликам, тому офіційні листи для них — лише «галочка».

Заробітчанин передчував, що щось трапиться…

Мати Анатолія Булика зверталася до ДКС МЗС України, до Тернопільської обласної державної адміністрації, щоб зробити повторний запит про з’ясування обставин смерті сина. Однак Генеральне консульство України в Санкт-Петербурзі лише вчергове повторило інформацію про смерть заробітчанина, вказало місце його поховання і адресу державної установи, де можна отримати свідоцтво про смерть.
— Не можемо спокійно жити, не знаючи всієї правди про сина, —каже пані Ніна. — Моє материнське серце відчуває, що син живий. Якось мені приснився Толик і сказав: «Не плачте, я живий, але не можу повернутися до вас, бо під замком». Ми з чоловіком думаємо, може, він потрапив у рабство, бо не раз чули про такі випадки в Росії. Нині лише молимося за сина і сподіваємося, що Бог допоможе нам повернути його — або живого, або, як це не боляче, мертвого… Можливо, він й справді загинув, але ми не хочемо здогадуватися, хочемо точно знати. Нині збираємо копійку до копійки, аби поїхати в Санкт-Петербург і здійснити ексгумацію тіла, що лежить у зазначеній в документах могилі. Але на це потрібні чималі гроші, тому звертаємося до усіх людей доброї волі допомогти нам.
— Толик ніби щось передчував. Коли ми бачилися востаннє, він попросив, що якщо з ним щось трапиться, обов’язково поховати його в Україні, — згадує батько загиблого. — А виявляється, виконати його останню волю непросто.

«Чи поховаємо сина по-християнськи?»

На заробітках у Росії Анатолій був понад десять років. Наприкінці 90-их знайти добреоплачувану роботу було важко, тому чоловік у пошуках підробітку пристав на пропозицію знайомих, які їхали на заробітки до Санкт-Петербурга. Планував заробити гроші для того, щоб його дружина та маленька донечка Іринка ні в чому не відчували потреби, а ще хотів допомогти хворому батькові.
Спочатку заробітки на чужині видавалися пеклом, але з часом Анатолій вбувся, передавав додому гроші, часто телефонував, а коли приїжджав — робив ремонт в помешканні. Однак, як це часто буває із заробітчанами, далека відстань і тривала розлука позначилися на найдорожчому — сім’ї, що почала розпадатися. Дружина подалася до Польщі, де зустріла іншого. Незважаючи на це, Анатолій продовжував робити ремонт у помешканні, де залишалася його донька Іринка, допомагав батькам, в яких зупинявся, приїжджаючи “в гості додому”.
— Ми з дружиною вже давно втратили радість, спокій і сон, а про здоров’я годі й говорити — моя Ніна майже перестала ходити, втратила й слух, — скрушно зітхає 60-річний Анатолій Булик. — Нам нікому допомогти. Ми не можемо дізнатися правди про сина. Будемо вдячні, якщо відгукнуться добрі люди, які зможуть допомогти порадою або коштами. Якщо ж син справді неживий, то хочемо поховати його по-християнськи…