Із циклу «Діти війни»: Родинна історія тернопільської сім’ї Гайдамака

У рамках тижня історії в ТВПУ ресторанного сервісу і торгівлі проходив конкурс «Україна в родинних історіях» серед учнів 4-5 курсів. Метою конкурсу було заохотити учнів до вивчення історій своїх родин і розуміння того, що історія не лише та, яка написана у підручниках, це й живий діалог поколінь.  Перемогу здобув учень 52 групи Гайдамака Михайло. Керівник проекту – викладач суспільних дисциплін Черній З.В.

Родинна історія сім’ї Гайдамака

Із циклу «Діти війни»

                                                                                    «Тяжко важко в світі жити

                                                                   сироті без роду»

                                                                   Т. Г.Шевченко

Моя бабуся, Гайдамака Юліанна Василівна, народилась і проживає у своєму рідному селі Пальчинці Підволочиського району Тернопільської області, 1932 року народження. Її було 9 років, коли почалася Друга світова війна і батька на війну забрали.

 « … Останній     момент прощання закарбувався на моїй пам’яті на все життя: коли батько вийшов з маленької глиняної хатини в сірі куфайці, тримаючи рукою через плече невеличкий    «тормозок» в іншій руці. Я і моя старша сестра вибігли за ним, але батько лише оглянувся, не сказавши ні слова, пішов до місць збору. Більше ми його не бачили. Він пропав безвісти…»

А тут, вдома лишились двоє малих дочок, вдова, мама, цьоця, і старенький дідусь. І вся тяжка робота лишилась на його невеличких плечах. Було 5 «моргів», (приблизно 3 га.) поля, яке оброблялось вручну. В них була також одна корова, кілька курок, і один коник – ним обробляли всі поля.

«…Всі діти ходили до школи, спочатку польської, потім української. У школі були довгі дерев’яні столи і лавки. Навчав один учитель і дуже наказував, щоб діти не рвали книжок, бо треба було багато працювати, щоб купити нові. До школи ходили діти різного віку, вчились цілий світловий день, поки церковний братчик не дзвонив не вечерню до церкви. І всі йшли…»

Моя бабуся до школи ходила лише два роки із трьох, поки батько був вдома, а потім пішла лише місяць, а то й два тижні, і мусила з дідусем їхати в поле, лущити конем стерню після жнив.

«…Сестра була старша, але інвалідом, і всі польові роботи я від дев’яти років почала виконувати сама з дідусем. Пам’ятаю, – як возили здавати контигент (податок) зерном, конем, двадцять п’ять кілометрів від села в так званий тодішній район. Пам’ятаю, – як до млина їздили конем за тридцять кілометрів в сьогоднішній Підволочиськ…»

«… У 1947 році дідусь помер, і всі роботи почала виконувати сама, бо я вже на той час все знала і вміла все робити. І в жнива спрягалися конем з троюрідним дядьком, щоб возити снопи. Я була маленького зросту і всі дивувались, що стільки снопів на воза вискладала, ніби, що не кожний чоловік, що вернувся з війни вмів би скласти. Також бараболі возили в мішках своєї роботи: на сьогоднішній день колишній мішок важив 80кг. (тобто 1 цт.).

…В 1949 році почали створювати колгоспи і всіх згонити силою, почали відбирати поля, всіх коней загонити у стайні трошки заможніших людей…А так як у нас був один коник високий, ставний, вичесаний – бо так мене вчив дідусь, його зразу продали вночі десь на Білозірку, щоб не забрали окупанти. І десь як пішла чутка, що він проданий, почали  приходити додому більшовики і малих постійно допитувати, чи не було десь з родичів повстанців, що так тихо вивезли коня. Але вони казали, що вже більше як тиждень тримали в одного куркуля в стайні. А де він ніхто не знав. З дому всю упраж позабирали і навіть, щоб перед начальством вислужитись, двоюрідний брат, прийшов і забрав віз і до воза все і сани до колгоспу, бо казав що всього дуже треба…Він вислужився…Поставили бригадиром дільничої бригади, в яку входили орачі, що орали кіньми і косарі, які косили косами…»

Моя бабуся згодилася бути в дільничій бригаді, так як вміла справлятися з кіньми.

«…А моя сестра залишилась інвалідом дитинства але була швея-самоучка і її надали до тих жінок, що на верстатах ткали мішковину для колгоспного користування. сестра зшивала і формувала мішки для того щоб хтось зорав і обсіяв город дівчата мусили відробляти взимку: вони шили одяг, в’язали хустки, шаліки, вишивали на полотні рушники, обруски, скатерки навіть вишивали на стіни коврики. Бо не було кому працювати…»

Чоловіка в сім’ї не було, а  життя   проходило. Лише у 25 років бабуся  вийшла заміж за мого дідуся.

   «…То  життя трошки налагодилось, стало жити трошки легше, почали появлятись трактори…»

І бабуся перейшла у буряківничу бригаду і за три роки почали будувати хату

«…А то та глиняна вже сипалась і у дощ протікала та й у колгоспі вже почали давати оплату за працю…»

Тарас Григорович Шевченко писав : «…Тяжко важко в світі жити сироті без роду…»

Ось так минало у моєї бабусі воєнне і повоєнне життя. Тяжко. Без чоловічої помочі і підтримки дуже тяжко, але вони ніколи не падали духом.