Лікар із Тернополя Зоряна Вівчар: «Подивитися на медицину іншими очима мені шанс дала Німеччина»

«Спершу, гадала, що стану анестезіологом, як тато. Проте, коли познайомилася з цією професією ближче, зрозуміла, що це не для мого характеру, що хочу бути кардіохірургом», – каже Зоряна Вівчар, лікар-інтерн університетської лікарні.

Зоряну зустрічаю у відділенні судинної хірургії, саме там вона зараз проходить інтернатуру. Дівчина якраз вела щоденник хворих. Сідаємо в кутку, щоб не відволікати колег. Коли я запитала, чому тендітна дівчина обрала саме такий фах, вона посміхнулася й почала розповідати, що сама – з династії лікарів, а медицина – її покликання.

– У мене всі лікарі: тато – анестезіолог, а мати – неонатолог. Мамині батьки теж медики. Дідусь працював інфекціоністом, бабуся – стоматологом. Татові батьки, звісно ж, медики! Дідусь – отоларинголог, а бабуся – медсестра. Тому й не дивно, що, зростаючи в такій атмосфері, я обрала лікарський фах. Найцікавіше те, що до цього мене ніхто не схиляв. Батьки казали, що моя професія – лише мій вибір, головне, аби мені подобалася. От і вибрала медицину. Насправді, навчаючись в університеті, мріяла, що стану анестезіологом. На п’ятому курсі тато покликав до себе, так би мовити, познайомити з анестезіологією на практиці. Мені спочатку сподобалося, потім, коли побувала на кількох операціях, зрозуміла, що хочу бути на місці хірурга, аж ніяк не анестезіолога.

– Знаю, що в медуніверситеті ви навіть отримували Президентську стипендію.

– Це було 2014 року. Від імені нашого університету я брала участь у IV мовно-літературному конкурсі учнівської та студентської молоді імені Т. Шевченка й перемогла. Спочатку пройшла обласний конкурсний добір. Оскільки цей рік був знаковим для України, розпал подій на Майдані, тому обрала саме цю тему для власного твору. Завдяки йому отримала квиток на всеукраїнський конкурс. Там я написала наукову статтю про синтез мистецтва в творчості Тараса Шевченка. Творами й життєвим шляхом Кобзаря захоплювалася ще в шкільні роки. Ймовірно, це й допомогло перемогти.

– Як вам вдалося потрапити на стажування до Німеччини?

– О, це дуже цікава історія. Це все завдяки літнім школам, які проводять у Тернопільському національному медуніверситеті імені Івана Горбачевського, її керівниці Наталії Євгенівні Лісничук. До нас вона запросила професорку з університету Акон у Берліні, щоб провела тренінг. У мене була можливість репрезентувати проєкт від нашої команди. Я дуже їй сподобалася й пані професорка запросила мене на стажування до Берліна. Я розуміла, що це – шанс і не могла не погодитися. Наталія Євгенівна мене підтримала, бо насправді не так легко відпроситися на місяць до Німеччини, коли ти студентка 6-го курсу.

– Чи добре прийняла вас німецька столиця? В якій лікарні мали нагоду проходити практику?

– Я стажувалася в Берлінському центрі серця (Deutsches Herzzentrum Berlin), що територіально об‘єднаний з клінікою Шаріте. До речі, Шаріте – найбільша лікарня в Європі. Вона співпрацює з Берлінським університетом імені Гумбольдта і Вільним університетом Берліна. Клініка Шаріте відома далеко за межами Німеччини. Тут працювали та працюють найвідоміші медики світу, серед яких 11 нобелівських лауреатів, а це більше половини всіх лауреатів німецької Нобелівської премії з фізіології та медицини.

Робота у відділенні побудована так злагоджено, як швейцарський годинник. Клініка оснащена найсучаснішим обладнанням. Є все матеріальне забезпечення. Лікарю та хворому не потрібно нічим перейматися. Все доступно.

Скажу відверто, це був неоціненний досвід. Певна річ, прибувши сюди відразу зі студентської лави, виникає одне сприйняття, а коли ж безпосередньо попрацювала у лікарні – цілком інше. Для мене тоді все більше виглядало, як оглядова екскурсія. Звичайно, як би я потрапила туди чи в будь-яку іншу клініку такого рівня тепер, то зовсім інакше сприймала. Власне, там відбувалося багато цікавих і нестандартних операцій, у тому числі й у дитячій кардіо-хірургії. Єдине, про що дуже сильно шкодую, – не вдалося потрапити на одномоментну пересадку серця й легень.

– Як оцінили фаховість німецьких лікарів?

– Стати практикуючим кардіо-хірургом німецькому лікарю непросто. Спершу лікар повинен пропрацювати у відділенні післяопераційного нагляду, а тоді – інтенсивної терапії, аж потім – в операційній. Самостійно лікар зможе оперувати лише тоді, коли зробить 300 оперативних втручань різних напрямків. Відтак середній вік практикуючого хірурга – 45-50 років.

Це добре, коли хірург пройшов усі етапи лікування хворого. В нього краще розвинене клінічне мислення у сенсі консервативного лікування. Хірург під час операції бачить, що потрібно зробити, щоб уникнути наслідків, з якими зіштовхуються лікарі в післяопераційному періоді. Тому хірургу вже не потрібна консультація старшого колеги, він чітко знає, що робить. З точки логіки, це правильно зорганізована кар’єра лікаря, який пройшов усі етапи й здобув величезний досвід. У нас такого немає. Ти вже, будучи в інтернатурі, асистуєш. Мені, як інтерну, звичайно ж, хочеться одразу долучитися до операцій, тому такий підхід мені імпонує. Хоча, як-то кажуть, палиця має два кінці. Знаю точно, що українські хірурги нічим не поступаються німецьким. Зокрема, попрацювавши з кардіохірургічною командою Тернопільської університетської лікарні, переконалася, що навіть за наявності неналежного технічного та фінансового забезпечення, вони значно перевершують іноземних колег. Адже навчені працювати навіть в екстремальних умовах і вдало знаходять вихід з найнепередбачуваніших ситуацій. Не відаю, чи в іноземних колег би так вийшло.

Мені дуже сподобався робочий графік німецьких хірургів. Він побудований таким чином, що лікар має час і відпочити, і займатися саморозвитком та науковою діяльністю, і присвятити час родині, і водночас оперувати та вести хворих. До речі, оперують хірурги там через день.

– Як побудована німецька система обліку хворих?

– Усе, звичайно, комп’ютеризовано. Картки хворих в електронному вигляді. В нас таку систему лише впроваджують, а в Німеччині це давно працює. Коли лікар, натиснувши комбінацію з цифр, відкриває історію, то може проаналізувати статистику лікування хворого, показники та що саме призначали лікарі до нього. Це надзвичайно зручно й економить час. Не потрібно вести щоденники хворих, де переписуєш те, що було раніше та яке лікування призначаєш тепер. Часто на паперову роботу йде дуже багато часу, а тим часом лікар міг більше приділити уваги хворим.

– Попри те, що праця в лікарні забирає багато часу, встигаєте на заняття для душі?

– Дуже люблю малювати. Якщо трапляється вільна хвилина, проводжу її за мольбертом. Коли з-під пензля на полотні починають «розквітати» квіти, для мене це особливе таїнство. Чомусь малювати квіти та пейзажі люблю найбільше, бо це своєрідна медитація, спосіб упорядкувати думки й налаштуватися на спокійну хвилю. Одну картину малюю або тиждень, або пів року. Коли приходить натхнення, малюю одразу багато, інколи навіть можу майже цілковито завершити малюнок. А от доробити потім важко, бо постійно не вистачає часу.

– Якою роботою найбільше пишаєтеся?

– Не так, щоб аж пишаюся цим малюнком, радше це з розряду того, що найцікавіше та найкумедніше робила. Напевне, всі випускники ТНМУ знають про традицію розмальовувати халати на останнє заняття на 6 курсі й залишати малюнки та побажання своїм одногрупникам і друзям. Тож ближче до завершення навчання всі розмови точилися саме навколо цього. Кожен намагався намалювати щось оригінальне й цікаве, особливо – для найближчих. Ось тоді я «відірвалася» (сміється – авт.). Наразі завершую пейзаж, захід сонця у Венеції. Дуже хочу нарешті домалювати. Планів, що ще створити немає, для мене це завжди спонтанне рішення.

Мар’яна СУСІДКО

Джерело: Медична академія