Лілія Мусіхіна – жінка-боєць, 24 години на посту

Це був саме той день, коли у книгарні «Є» в Івану-Франківьку докладали стільці. Повна зала шанувальників Лілії Мусіхіної не відпускала її упродовж двох годин. Жінка-боєць на дві години знову постає у своїй «старій» іпостасі – милої жінки, письменниці, ретельного дослідника, науковця. Розповіді, запитання, відповіді, коментарі… Час минув так швидко, що годі було помітити. А далі – черга за автографами, наступні запитання… У книгарні не залишилося жодної Лілиної книжки.
Щойно Ліля ввімкнула телефон, як посипалися дзвінки. Лиш тепер розумію (вже не через фейсбук), в якому ритмі живе ця вродлива і талановита жінка, якій би писати книжки, спілкуватися зі своїми поціновувачами, досліджувати, творити, почуватися жінкою… Та вона – жінка-боєць, 24 години на посту. І так щодня. І так вже другий рік. Під її опікою – тисячі доль.
Хвилька на каву і – на вокзал. Та добратися до Тернополя у цю пізню годину нема чим. Виявляється, ввечері автобуси до Тернополя не ходять, а потяг тільки через Львів, та ще й із пересадкою. Ліля буде вдома аж під ранок. Колись за Австрії була до Тернополя залізниця, але після – розібрали (хіба тут допоможе коментар?).
На автостанції майже порожньо. Я якось нечітко обмовилася, чи не залишитися б Лілі ночувати у Франківську. «Ні-ні, – на корені приглушила мою думку Ліля. – Я ще маю раненько передати хлопцям пакунки. Їх (пакунки) ще приготувати треба».
Іще годину тому я бачила перед собою письменницю й науковця, дослідницю і просто вродливу жінку, яка з великою пристрастю розповідала про книжки та етнографію, а тепер бачу жінку-бійця: бушлат, захисного кольору рюкзак, у руці – пакунок, який мав би матеріалізуватися на гроші для бійців. На бушлаті – шеврон Майдану (позаду бої на Грушевського), шеврон волонтера і ще різні «символи», про які ще не встигла розпитати. «От як буде День Перемоги (має на увазі – нової Перемоги), то вдягну високі каблуки і плаття в горошок», – каже Ліля і всміхається. Коли вона всміхається, розсвітлюється усе обличчя. Хай би вона всміхалася завжди!
Ліля сідає у вагон…
Через кілька годин дивлюся на годинник. Друга ночі. Знаю, в цей час Ліля сидить на Львівському вокзалі і думає про пакунки, які має передати бійцям. Розумію, що до потяга у Львові Лілі залишилося ще тридцять хвилин. Слава Богу, що вже не довго. А я досі якимсь дивним чином докоряю собі за Лілині незручності, за довгі запитання, за каву і за те, що з Івано-Франківська до Тернополя немає ввечері жодного автобуса, за розібрані рейки… Але дякую Лілі за теплу зустріч і за цікаве спілкування, приємність від якого мали усі, хто пришов учора в книгарню «Є».

Марія Ткачівська

Коментарі вимкнені.