На Тернопільщині церковні дзвони зцілюють навіть рак

Церковний передзвін не лише скликає на Службу Божу, сповіщає про лихо, а й зцілює. Старший дзвонар Почаївської лаври, монах Іринарх переконався це на власному досвіді. Каже, що за сім років, відколи він працює дзвонарем, жодного разу не захворів і відчуває особливу Божу благодать. Монах розповів, що багато прочан зцілилися біля почаївського дзвону. З останнього пригадує, що два тижні тому жінка з Вінниці, постоявши під дзвоном під час літургії, зцілилася від нестерпного головного болю.

Мелодія передзвону вбиває віруси
– Коли я зустрів цю жінку наступного дня, то вона раділа і казала, що другий день вже не ковтає пігулки, а раніше брала їх кілька на день, – розповідає дзвонар. – Щоправда, вона трохи була стривожена, як і більшість людей, котрі пізнали диво зцілення. Гадаю, що якщо вона ще до цих пір не приїхала знову, отже, у неї все гаразд і головний біль більше не турбує. А у 80-их роках наш дзвонар за допомогою дзвону зцілився від раку. Коли він вже мав їхати на операцію, вирішив останній раз піднятися на дзвіницю і забити в дзвони. Яким же було здивування лікарів, які, готуючи пацієнта до операції, під час контрольного обстеження хвороби не виявили… Що й казати, вже й науково доведено, що передзвін церковних дзвонів має властивість вбивати віруси та хвороботворні бактерії. Але найбільше бояться мелодії церковних дзвонів біснуваті. Їх у буквальному сенсі «викручує», коли починають бити в дзвони. Біси від цього просто втікають. Останнім часом опанованих бісами людей все більшає. Усе через важкі гріхи, звернення до всіляких ворожок, знахарів та екстрасенсів. Люди у них отримують не полегшення, а біса. Потім вже самі не раді, що до такого вдавалися. Втім, трапляється, що людина й сама не знає, що опанована. Першими такими «дзвіночками» є боязнь і несприйняття всієї церковної атрибутики, така людина не може перебувати в церкві, часто піддається нападам депресії, думки лише про те, як покінчити життя самогубством… З благословення нашого владики таким людям дозволяють піднятися до нас на дзвіницю для зцілення, бо, окрім нас, там перебувати стороннім заборонено. Доступ до дзвіниці дозволяють усім бажаючим лише на Великдень і упродовж тижня до Провідної неділі.
Від морозу дзвін може розсипатися
Дзвіниця у Почаївській лаврі має 65 метрів висоти. Це приблизно заввишки з чотириповерховий будинок. Усього на дзвіниці 25 дзвонів, відтак для того, щоб в усі одночасно задзвонити, потрібно четверо дзвонарів.
– Найбільший дзвін ми називаємо Великим, його вага – 11,5 тонни, а датований він 1886 роком, – розповідає Іринарх. – Свого часу його кілька разів вручну піднімали і опускали з дзвіниці. Під час Першої світової війни дзвін переховували в одному з вагонів аж у Житомирі. Монахи таким чином хотіли врятувати дзвін, щоб його не переплавили на зброю. Опускали з дзвіниці його поступово на канатах, розбираючи східці та підлогу. Казали, що від великої ваги тоді навіть загорівся один канат. Через це дзвін з висоти десять метрів зірвався і впав. Але монахи це передбачили – внизу настелили багато хмизу і завдяки цьому дзвін не розбився. Щоправда, став овальнішої форми. Хоча з першого погляду це непомітно, але якщо добре придивитися, то видно різницю. Завдяки цьому зменшився тон його звучання. За погідної погоди раніше його було чутно навіть у Кременці, а тепер лише у селі за 10 кілометрів від Почаєва. Загалом побутує думка, що кожна тонна ваги дзвону додає один кілометр звучання.
Середні дзвони, а їх п’ять, значно менші – від 2 до 3,5 тонни. Два з них теж мають назви – Троїцький та Похвальний. Так вони названі на честь храмів, на бік яких вони виходять. Маленьких дзвонів є 18. Їх вага коливається від кількох кілограмів до півтонни. Окрім того, є задзвоння – маленькі дзвіночки діаметром до 15 сантиметрів. Вони додають церковному передзвону особливого тону звучання. Здебільшого у них дзвонять на святкові літургії.
У неділю та великі свята монахи відбивають у дзвони святкову мелодію, а у піст вона більш стримана і навіть трохи сумна. Через це не всі дзвони задіюють. Виняток роблять лише у неділю, яку вважають маленьким Великоднем.
– Дзвонарів прошу дуже бережно відбивати мелодію, щоб не пошкодити дзвони, – зауважує Іринарх. – У сильні морози від здавалось би легкого удару дзвін може просто розсипатися. У нас, дякувати Богу, таких випадків не траплялося. Але я чув, що в інших церквах дзвони розбивалися навіть у Великдень, коли температура повітря плюсова.
«Молив Господа, щоб стати дзвонарем»
Кожен дзвонар має свій стиль церковного дзвону, щоразу намагається удосконалитись та створювати нові мелодії. Це лише з першого погляду видається, що дзвонити у церковний дзвін дуже просто.
– Я півроку вчився правильно дзвонити в дзвони, – розповідає монах. – Спершу не дуже вдавалося. У дзвонарів така специфіка, що ти не можеш зробити репетицію, потренуватися, як, наприклад, артист перед концертом, бо всі тоді б зібралися, думаючи, що щось трапилося. Відтак доводиться вчитися безпосередньо скликаючи усіх на літургію, а це доволі непросто. Через це я щодня молився і просив Бога допомогти мені якомога швидше опанувати фах дзвонаря.
Коли тільки прийшов до монастиря, хотів стати дзвонарем. Однак за укладом монастиря жоден послушник не має права просити доручити йому справу, яка йому дуже подобається. Кожному послух призначає настоятель. Тому я нікому не казав про своє бажання. Лише молився і просив Господа, щоб була Його воля. Бог вислухав і мене призначили дзвонарем. Уже сім років щоранку і щовечора піднімаюся на дзвіницю, щоб сповістити про початок Служби Божої. Це для мене тепер стало доброю традицією.

Оксана СМІЛЬСЬКА, НОВА Тернопільська газета