Два карбованці премії давали за виступ на концерті хористам Текстильника

– Такого, як наш керівник Іван Кобилянський, більше ніде в світі не було, – запевняє 60-річний Антон Муха, хорист колись відомого на весь Радянський Союз самодіяльного хору Тернопільського бавовняно-прядильного комбінату. – Іван Йосипович був і строгим, і компанійським. Дружив з усіма, а головне – знав, як вийти з любої ситуації. Раз, пригадую, зібралися на репетицію – ніяк робота не йде. Хористи співають не в такт, пісня не розучується. Він зупиняє все. Послав дівчат на “точку”. Ті принесли пару літрів самогонки. Випили по трохи, і все пішло як по маслу.

Перша репетиція хору відбулася 21 травня 1968 року – через неповних чотири місяці після відкриття підприємства.

– Кобилянський працював в училищі, що готувало спеціалістів на комбінат, – розповідає хористка Оксана Осадца, 61 рік. – Ще на вступних екзаменах змушував усіх співати. Потім тримав контакт із тими, хто йому сподобався. Коли йшли на роботу, одразу брав до себе в хор.

Послав дівчат на “точку”. Ті принесли пару літрів самогонки. Випили по трохи, і все пішло як по маслу

 

Хористів начальники цехів спочатку не відпускали на спів – через них “горів план”. Репетирували двічі на тиждень – у вівторок і четвер.

– Рятувало, що тодішній директор комбінату Степан Мусієнко дуже любив українську пісню, – згадує Юрій Ляшук, 72 роки. – Хорист, якого не відпускали, жалівся в профком. Ті – до директора. А він викликав начальника цеху і давав втик. Після того всьо було нормально.

За 30 років існування хору з 60 учасників через нього пройшло майже півтисячі людей. Зо 30 хористів співали постійно. Решта змінювалися.

– Хтось міняв роботу, когось за п’янку виганяли, – пояснює 72-річний Олег Розвадовський. – Часто було, що дівчина заміж виходила, і чоловік вже не пускав на репетиції. Ревнував. У мене вдома теж сцени були. Як на хор забагато часу тратив – жінка заявляла, що ходжу туди, аби з дівками водитися.

– Як заміж вийшла, то чоловіка теж у хор привела, – згадує Оксана Осадца. – Коли на репетиції ходили, то малих не було з ким лишати – брали з собою. За кулісами постійно троє-п’ятеро дітей хористів бавилися. За якийсь час придумали сформувати дитячий хор.

Основою репертуару тернопільських текстильників були українські народні пісні.

– Та хор, який не співав патріотично-комуністичних пісень, не мав шансів існувати, – додає Розвадовський. – Перша й остання пісні на концерті мусили бути ідеологічні. Їх вибирали до дати. На 1 травня співали “Слава рабочим рукам”, до річниці Леніна – “Ленин всегда живой”, на 9 травня – “‘Этот День победы”.

Плати за спів працівники комбінату не отримували. Та після успішних виступів їм зазвичай призначали премії.

– За концерт могли дати 2 карбованці премії. До Дня текстильника, 11 червня, – 15-20 карбованців, – згадує 61-річна Ірина Секрієр.

Вигідними для хористів були закордонні поїздки – давали відрядні. Ще й могли накупити дефіцитів.

– Коли 1970-х поїхали до Болгарії, то видали всім по 30 левів, – долучається до розмови Галина Зьомко, 57 років. – За 12 куртку джинсову купила, пару кофточок – по леву, туфлі. З Болгарії всі, пам’ятаю, шоколад везли, бо в нас не було. У Тирасполі в Молдавії купували сорочки по 12 карбованців. У російській Пензі масово брали годинники-“зозульки”. Вони й досі працюють.

Перед закордонними поїздками хористам на спеціальних лекціях розповідали, як там поводитися. Забороняли віддалятися від групи, говорити на політичні теми, напиватися і непристойно поводитися. Хто порушував – давав пояснення парторгові. Часом могли викликати на розмову в КГБ. Його представник завжди супроводжував групу за кордоном – представлявся журналістом або чиновником. “Гебіста” легко вираховували. І намагалися споювати, щоб не просихав.

Із Болгарії всі шоколад везли, бо в нас не було. У Молдавії купували сорочки по 12 рублів

– У Болгарії двоє глядачів побилися об заклад на пляшку коньяку, справжні в мене вуса чи наклеєні, – сміється Розвадовський. – Після концерту знайшли мене на вулиці. Один підійшов, перепросив і питає, чи то шиньйон. Кажу: “Попробуй”. Він тільки руку потягнув, а я як гавкну – той відскочив. Програв, бо я мав вуса справжні.

Під час поїздки до Львова один зі співаків, щоб пожартувати з баяніста, сховав його інструмент за автобус. Водій цього не бачив, і, коли розвертався, наїхав на нього колесом. Жартівник отримав догану і штраф: баян був цінний – коштував 5 тис. крб, зроблений на замовлення. Ремонтували за гроші комбінату.

– Під час іншого концерту баяніст, який виходив першим, провалився ногою під сцену, бо дошка не була прибита, – згадує 64-річна Тамара Томбоштейн. – Упав, забив руку, але далі грав. Правда, першу пісню ми таки зірвали, бо половина хористів не могли стримати сміху.

Одружувалися хористи-текстильники між собою рідко, зате часто брали одне одного за кумів. Зазвичай разом святкували дні народження, весілля, новосілля.

– На моє 40-річчя Іван Йосипович несподівано привів до мене половину хору в гості, – розповідає Галина Зьомко. – А я їх на наступний тиждень планувала запрошувати. Зайшов у хату, питає: “Ти хор поважаєш?” Кажу: “Так!” А сама думаю, що я на стіл поставлю. Бо холодильник порожній, а тут заходить три десятки людей. Але нічо – хтось побіг у магазин, хтось канапки мастить, хтось бараболю чистить. Поїли, попили. Танці влаштували до 12 години, а потім ще надворі заспівали. Вікна блим-блим – засвічуються. Люди голови висовують. Не пам’ятаю, щоб хтось сварився. “Браво!” – кричали.

У березні 1997-го керівник хору Іван Кобилянський помер. 2001-го колектив розпався. Цієї весни кілька десятків хористів-пенсіонерів почали знову збиратися у Світлиці міського управління соціальної політики. Дали концерт до Шевченківських днів. Тепер шукають нового керівника і хочуть відновити репетиції.