Коментар тижня. Жест і жезл

Минулого четверга 249 депутатів проголосували за те, щоб  цьогорічний кошторис Верховної Ради склав 980 мільйонів гривень – майже на 70 млн. більше, ніж торік.  І хоча це питання внесли до порядку денного сесійного засідання з голосу, більшість нардепів вчасно зорієнтувалися у неабияких перевагах такого методу парламентаризму, а тим паче тоді, коли йдеться про поліпшення власного благополуччя.

Зокрема, на здійснення законотворчої діяльності кошторис передбачає використання 504 мільйонів 170 тисяч гривень, на обслуговування діяльності Верховної Ради – 125 мільйонів 973 тисячі, на візити депутатів за кордон – 9 мільйонів 524 тисячі.

Управління адмінбудинками отримало 75 мільйонів 235 тисяч гривень, їдальня – більше мільйона, санаторно-курортний комплекс – 37 мільйонів 695 тисяч гривень.

Крім того, у додатку до кошторису визначені норми витрат на одного депутата. Так, безоплатний проїзд кожного з них коштує 26 тисяч 800 гривень, канцелярське приладдя – 708 гривень, міські і міжміські телефонні розмови з розрахунку на 10 місяців – 4 тисячі 890 гривень, виступи у пресі – 5 тисяч гривень. А ще платники податків   змушені будуть розраховуватися зі своїх кишень за відрядження помічників депутатів у виборчі округи, за утримання консультантів, за путівки на санаторно-курортне лікування нардепів і так далі, і тому подібне.

Звичайно, за словами спікера ВР Володимира Литвина, «демократія дорого коштує», тому  у жодному випадку не можна порівнювати працю народного обранця і, наприклад, токаря, котрий «штампує» деталі.

Так це ж демократія, Володимире Михайловичу, а не її  збочений український аналог, суть якого полягає у домінуванні вибраних над виборцями, у диктатурі чиновників, у реалізації необмежених прав державників  навіть за допомогою кулаків їх охоронців.

У другій декаді березня на одній  із сотень доріг Луганщини зустрілися і не розійшлися з миром двоє наділених владою людей.

Один з них – працівник ДАІ Олексій Косяков, в обов’язки якого входить пильно стежити за дотриманням правил всіма учасниками дорожнього руху та попереджувати виникнення аварійних ситуацій на автошляхах. Інший – народний депутат від Партії регіонів Володимир Ландик. Він, як і  449   інших  слуг народу, повинен законодавчо дбати про суспільну захищеність українців, про те, щоб вони не страждали від безгрошів’я, не потерпали від соціальних репресій, зрештою, щоб не травмувалися на виробництвах, не гинули від рук бандитів чи під колесами автомобілів.

Журналістські коментарі про підсумок їх зустрічі ще й досі займають чи не перші позиції у вітчизняному медіа-просторі, і такий прискіпливий публічний  інтерес до, здавалося б, буденного випадку на дорозі вважаю цілком виправданим. Бо ж не кожного дня працівники державтоінспекції дозволяють собі «розкіш» зупиняти «круту» автівку з номерами ВРУ за перевищення швидкості у населеному пункті. Не так уже й часто вони принципово відстоюють правомірність своїх дій, незважаючи на  реальну загрозу власній гідності і навіть здоров’ю.

Більше того, люди у міліцейській формі з жезлами у руках на наших дорогах асоціюються у підсвідомості переважної більшості водіїв із  збирачами данини, котрі не стільки стежать за безпекою руху, скільки за тими, хто, на якій машині і під якими реєстраційними номерами дотримує дорожнього кодексу чи, навпаки, порушує його.

Та, як мовиться, немає правил без винятків. І березневі пригоди Косякова, який, зупинивши авто Ландика, зробив йому зауваження та сміливо прийняв на себе всю лють нардепа і його охоронця, яскраво підтверджують безпідставність огульного шельмування дорожніх патрулів. У результаті інциденту автоінспектор з травмами середньої важкості опинився на лікарняному ліжку, а зупинений ним привілейований порушник та його слуга, після безрезультатних спроб видати чорне за біле, були  змушені вибачатися за свої вчинки. Тільки тоді керівник парламентської фракції Партії регіонів Олександр Єфремов поспішив запевнити громадськість, що конфлікт вичерпано.

Може, й так. Адже далеко не вперше наші народні депутати незалежно від політичної масті безкарно знущаються над тими, хто їх привів у владу. Їх амбітність вихлюпується через край навіть тоді, коли вони запідозрять бодай натяк на обмеження узаконеної ними ж вседозволеності, їх зверхність нерідко не знає меж, коли чують критику на свою адресу, їх інстинкт самозбереження затьмарює розум вже при перших ознаках справедливого народного гніву. І тоді у хід іде усе – угодовство, підкилимництво, шантаж, погрози, кулаки охоронців. А ще – гроші. Великі гроші, якими депутати ніяк не можуть обділити себе, незважаючи ні на кризу чи економічний колапс країни, ні на подальше зубожіння усієї нації на тлі багатократного збагачення українського олігархату.

Саме тому не дуже й віриться у щирість публічного каяття депутата-регіонала, як і у те, що будь-хто інший з його парламентських колег безапеляційно  підкорився б справедливим вимогам інспектора ДАІ. Не царська то справа – бути, як усі.

Ще одне незаперечне підтвердження елітного лукавства – оприлюднений в інтернеті  аудіозапис телефонної розмови  незнайомця  з керівником Луганської ДАІ В’ячеславом Шевченком. Кілька хвилин, упродовж яких тривав цей діалог, співрозмовник  міліцейського начальника, голос якого  за інтонацією, тембром і навіть за манерою висловлюватися дуже схожий на голос Ландика,  нецензурно ображав автоінспекторів області, а наостанку ще й пообіцяв “давити”  їх.

У цій фразі, як на мене, сконцентрована уся гнила сутність псевдопатріотів з мандатами –  сучасних шарикових з булгаковського «Собачого серця». А ще пронизує холодом від усвідомлення того, що у країни, де вказівний жезл правоохоронця – ніщо проти хамського жесту можновладця, немає майбутнього. Вона не стане по-справжньому вільною, по-європейськи демократичною, допоки народ платитиме аж надто високу ціну не за свободу вибору, а за власну безпорадність.