«Осінь у місто привозять дачники», — Володимир Гевко
Осінь у місто привозять дачники.
Вони висипають на привокзальні зупинки кольоровою ордою, сміливі у своїй кількості і навіть трохи горді.
Вони везуть у своїх кумедних старих наплічниках яблука, сливки, виноград, давні застарілі образи, розчарування і легку гіркоту. Деякі з них навіть там стоять мовчки підкреслено збоку, несучи усвідомлене знання, що їм з іншими не по дорозі, хай навіть точними копіями їх самих.
Ці люди – манекени моди минулого. На них джинсові куртки дітей, вяких ті переживали свої найкращі моменти. Куртки перейшли до батьків, але моменти передати неможливо і куртки більше не горять вогнями дискотек і не пахнуть цигарками More.
Дауншифтери від життя, вони вміють купити найдешевший квиток і на вечерю обійтись булкою з чаєм а може і без.
Вони не помічають численні маршрутки перед очима, чітко знаючи що місця їм у них нема, пільгова квота забита міськими, які невідомо куди їдуть в таку пору і звідки. Може просто їздять, через відсутність ̶с̶е̶н̶с̶у̶ ̶ж̶и̶т̶т̶я̶ дачі.
Осінь у місті дуже складно промаркувати, бо місто одинакове у липні і у серпні. Багатоповерхівки не жовтіють і не облітають вивісками. Люди щоранку їдуть в офіси, де жнива щодня.
Дачники вертаються у місто, бо вони і є осінь. Осінні люди, їм літо не дуже і потрібне, тому вони такі гармонійні і спокійні поруч своїх потрісканих грушок.
А нам літо конче необхідне, і тому воно ще неодмінно повернеться не раз, кине сумку в коридорі і скаже, – Я вже є. Що є їсти?
От побачите.
Коментарі вимкнені.