Рідкісний майстер із Тернопілля виготовляє посуд, що дихає

Ще кілька десятків років тому у Гончарівці Монастириського району ледь не в кожній хаті був гончар. Давнім ремеслом тут займалися цілими поколіннями. Власне від цього й походить назва села, хоча ще у воєнні роки його йменували Вичілками. Нині гончарне мистецтво в Гончарівці відходить у минуле, адже людей, які ним займаються, залишилося одиниці.

32-річний Любомир Макар – поки що єдиний з молодшого покоління, який не просто успадкував премудрості місцевих гончарів, а й поєднав давні традиції із сучасними мотивами.

Виховання живописом
У дитинстві хлопець і гадки не мав, що стане гончарем. Хоча цим ремеслом свого часу займався його дідо, а мамин брат Іван Вдовин своєю гончарною справою вже не одне десятиліття славить Гончарівку. Утім Любомир вирішив обрати татову стезю. Хлопець змалку тягнувся до живопису і мав мрію бути схожим на свого батька Ореста – знаного в Монастириському краї художника. Тож після закінчення школи вступив до Косівського училища прикладного та декоративного мистецтва, де на відділенні кераміки і долучився до гончарства.
– Мене так захопило це ремесло, що я присвячував йому увесь вільний час, – розповідає майстер. – Як тільки закінчувалися уроки, одразу йшов у майстерню, а у вихідні пізнавав таємниці гончарного мистецтва у свого дядька в Гончарівці.
Згодом професійні знання Любомир освоював у Львівській Національній академії мистецтв. А поміж тим на канікулах і вихідних виготовляв із батьком гранітні пам’ятники та працював майстром кераміки на заводі будівельних матеріалів у Монастириськах. Тоді ж разом із місцевим художником Ігорем Куриляком розвивав у місті художню студію «Палітра», якою тепер керує його молодший брат Вадим.

Посуд, що дихає
Нині гончарне ремесло Любомир Макар відтворює у своїй майстерні в Косові на Івано-Франківщині, де мешкає із сім’єю. Усе обладнання для кераміки – гончарне коло, електричну піч, станки – чоловік майструє власноруч. Глину для своїх шедеврів раніше привозив із Гончарівки. Її заготовляв двоюрідний брат Любомира Володимир. Тепер матеріал для своїх творінь замовляє у Слов’янську. Саме тут, за словами майстра, найкращі поклади глини в Європі.

– З глиною треба подружитися, бо вона – жива, усе відчуває, – пояснює умілець. – Тому до роботи завжди слід братися лише з гарним настроєм, щоб передати майбутньому виробу позитивну енергетику. Основний ворог гончаря – повітря. Якщо його не прибрати, добре не розім’явши глину, то виріб у печі може тріснути. Коли він готовий, його слід зняти з гончарного кола, добре висушити, випекти у печі та скупати у домашньому коров’ячому молоці. Після купання посуд знову випалюю при температурі 350-400 градусів. Під час цього процесу кальцій і казеїн, що містяться в молочній плівці, закупорюють мікропори керамічних поверхонь і в результаті вироби перестають вбирати вологу. Крім того вони набувають приємного кольору – різних відтінків коричневого та темно-шоколадного. Завдяки цій простій та екологічно чистій технології молочіння отримуємо «живу» кераміку, яка «дихає» і не потребує особливого догляду.

Секрет майстра
За десять років у гончарстві з-під рук молодого майстра з’явилося тисячі виробів – макітри, миски, глечики, горнята, чанашниці, баняки, кльоші та нині популярні кеци – грузинські сковорідки. Приємно, що гончарна справа і до душі дружині Любомира Мар’яні, уродженки Монастириськів. Приглядається до татового ремесла і п’ятирічна донька Анастасія. Свої вміння гончар Макар передає студентам Косівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, де викладає рисунок, живопис та скульптуру. Не полишає Любомир і свого першого захоплення – малює неймовірні пейзажі та портрети, а також творить скульптури з гіпсу, бетону і бронзи.

Як і в іншому ремеслі, у гончарстві кожен майстер має свої секрети. Таємниця виробів Любомира Макара в тому, що вони мають форму, яка притаманна лише витворам гончарівських майстрів. За цим їх легко впізнати серед косівського керамічного розмаїття. І хоч мешкає умілець на Івано-Франківщині, він ніколи не перестає називати себе гончарем із Гончарівки, бо добре пам’ятає місце й час, де черпав ази свого улюбленого заняття.
Марія БЕЗКОРОВАЙНА, газета “Сільський господар плюс”
Фото Василя БАЛЮХА