Сім радянських «чудес» Тернополя

Тернополяни завжди були людьми з хорошим почуттям гумором. Досить лише згадати відомого у повоєнному місті і легендарного Стаха-вар’ята і вже пізніше, у 1970-80рр, пані, як її називали, Шапокляк, які жартували не пошепки на кухнях, як всі люди, а прилюдно.

Так пані Шапокляк дозволяла собі напустивши з автомата стакан газованої води без сиропу перед Театральною площею, стоячи приблизно перед нинішнім монументом незалежності голосно проголошувати цілі промови на політичні теми, що були пронизані тостами: – Вип’ємо за Леніна! Вип’ємо за Сталіна! Вип’ємо і знову наллємо!

Вона в якійсь мірі повторювала здобутки Стаха, який приблизно там само з стаканом наповненим вже не водою, а чимось набагато міцнішим декларував: – Хай живе Галіція, ку..ви, бл..ді і сов’єцька міліція! Його відповідно забирали у кутузку, а він виправдовувався: – Я ж пив за міліцію. І його відпускали.

Міг він і інше утнути. Випити хотілося, та не було за що, а по цікавих місцях зазвичай сиділи радянські офіцери, у яких добрі грошенята таки водилися. Сидять собі офіцери за столом і, поки в них ще до половини наповнена пляшка, підходить до них Стах і заявляє: – Якщо пани офіцери наллють мені п’ятдесят грам, я заспіваю вам пісню. Ті сміються і питають: – Чи пісня та гарна? Відповідь Стаха: – Дуже гарна! Вам не може не сподобатись. І таки подобалась їм та пісня дуже! Аж вставали, коли слухали, бо співався ж гімн Радянського Союзу! Так що гумору тернополянам ніколи не бракувало. Часто він масово не демонструвався, та все одно нишком передавався з уст в уста.

ЛЕГЕНДАРНА СКЛЯНА БУДКА. ПРАВОРУЧ – ШЕВЧЕНКА,23

Так поширювався і дуже на той час небезпечний жарт про те, що Сталін посадив Леніна (пам’ятник був при вході у Старий парк), щоб тільки його Сталіна могли в зад цілувати.

Між іншим, рідкісне у всьому світі явище – два пам’ятники з Леніним на одній алеї парку. Такого, напевне, ніде не було. В кінці паркової алеї він уже стоїть на горбі, до слова, насипаному на честь 300-річчя Унії.

Пошепки одне одному говорили також, що Тарас Шевченко (пам’ятник стояв при вході до парку) повернувся спиною до Богдана Хмельницького (стояв там, де зараз Соломія Крушельницька), бо він під москалів “пішов”. Можливо, через цей жарт і запроторили бідного Богдана спочатку на львівські трасу під Кутківці, де Хмель все одно Шевченкові в зад дивився, а потім аж у Зборів.

Пам’ятники Т.Г. Шевченку і Б. Хмельницькому, хоч і ні відстані, але стояли спинами один до одного.

Народна творчість знаходила кумедне у всьому. Ніяк не могла вона проминути і сім чудес сов’єцького Тернополя на шкалт семи чудес світу.

1. Мрія імпотента

Перше чудо – величний монумент визволителям Тернополя містяни влучно назвали мрією імпотента. І, дійсно, як самі бачите він стирчав добре!

Вперше я почув про таку народну переназву в кінці шістдесятих практично зразу після побудови монументу і, як не дивно, мені, тернополянину, сказали про це у Львові, ясно, пошепки. Потім жарт розповсюдився, вкоренився і став загально вживаним. Кажуть, що через монумент і знесли, та, насправді, він заважав рухові транспорту, тому спочатку низ монументу максимально звузили, навіть, на приведених світлинах це видно, а потім зовсім прибрали. Так і не стало навіть мрії у бідних колишніх мужиків!

2. Струмінь Кородюка

Другим чудом Тернополя став без перебільшення грандіозний фонтан мало не по середині нашого Ставу.

Історія його появи пов’язана з візитом нашого тодішнього міського голови товаріща І.Н. Кородюка у Швейцарію. Уявіть собі, що і тоді наші люди мали можливість поїхати за кордон, правда, лише деякі, не надовго і не часто. Там він побачив каскад фонтанів на озерцях, що розмістилися у гірській місцевості одне вище одного. Кмітливі швейцарці просто проклали труби послідовно від верхнього озерця до нижчого, ще нижчого і до найнижчого. Через перепад рівнів по законах Паскаля вода фонтанувала на всіх нижчих озерцях. І багато грошей не було затрачено, а в ході експлуатації їх стало зовсім не потрібно, бо ж в електричних насосах при цьому зовсім немає потреби. Наш струмінь, хоч і вимагав насосів, та все-таки перевершив швейцарські, бо бив навкруги ще й підструйки…, мабуть, нижчих за рангом відповідальних працівників. Де чия народ не індетифікував.

3. Сльози Гронського

Третім чудом тернополяни нарікли каскад падаючої води по середині колись наших безфонтанних «Потьомкінських» сходів.

Цей фонтан спроектував головний архітектор міста. Практично після цього він попав до тюрми за якісь, кажуть, земельні махінації, тому й Сльози Гронського. А спадаючий фонтан залишився і, що не кажіть, він, хоч і вимагає витрат на накачку води у самий верхній вже просто фонтан, який тягнеться вздовж корпусу готелю, а місто все ж прикрашає.

4. Пам’ятник Леніну

Хто пам’ятає радянські часи скаже: – Що ж то за чудо – пам’ятник Леніну? Вони ж стояли всюди. Сотні на наше місто. Практично, перед кожною установою, підприємством, лікарнею чи школою неодмінно височів Ленін. Та цього теж було мало! В кожному вестибюлі державних організацій, а інших тоді і не існувало, встановлювались ще й численні бюсти вождя. «Чудес» навкруги «великого вождя» ставалось немало…Наприклад, у гуртожитку фінансового інституту сталось таке.

Вчилась добре в інституті сирота-дівчина із забитого села. Не було причини їй, хоч в чомусь, дорікнути, жила в гуртожитку, мала лиш стипендію собі на прожиток. В вестибюлі, в гуртожитку було “святе” місце: там бюст Леніна стояв ! Ні встати, ні сісти! Поруч у куточку, було де сховатись. В тім куточку молодята давай… цілуватись. Побачила те дівчина з диву задивилась …  Налетіла на “святиню”. Та впала й…розбилась !

Треба якось рятувати бідную дівчину ? Як … ТАМ ! взнають пропаде, в ГУЛАГ-ах загине!

Порішили: скинутись і купити бюста, поставити на місце, щоб не було пусто.

Всі студенти по рублю почали давати! Назбирали ! В магазин пішли купувати комендантша й паспортистка, про ціну питають

Кажуть їм : – Шестьсот рублєй ! От, стоять, щитають… Трохи не хватає … свої докладають!

Раптом, поляк підійшов, та у них питає: – По што, пані, теє гумно для сєбє купляють?

Мам товар, паненкам добжий , отдам бардзо тано…

Повідали про біду, про те , що в них сталось… поляк грошей ще доклав…

– Війшло, же… інтернацьйонал ту дзявчіну врятовал!

Часто бюсти Леніна були ще й у кабінетах найбільш відданих Комуністичній партії і Радянському уряду керівників. Тобто, практично в кожному кабінеті, бо де б ти був, якби спробував би хтось бути хоч трішечки невідданим, якби ВОНО в тебе показово не стояло. Хто цікавився історією нашого міста знає, що площа між готелем Тернопіль і Катедрою спочатку звалась нейтрально Торговицею, бо використовувалась для проведення ярмарків оптової торгівлі.

Потім її політизували, назвавши площею Яна Собеського, на честь видатного польського воєводи, який пізніше став королем Польщі. Йому, навіть, хотіли пам’ятник встановити, та якось не вийшло і у 1935 р. був помпезно відкритий монумент Пілсуцькому, який був зруйнований з приходом радянських часів.

Площа зразу ж була перейменована на площу Свободи і 06.11.1967 р. на ній був, довго не думаючи, розміщений не можу сказати, який в місті по рахунку, але черговий, можна сказати центральний, пам’ятник … Леніну.

Навколо цього пам’ятника ставались всілякі події. Так, зразу після встановлення навесні 1968 р у квадратах по кутах постаменту розцвіли перші у місті великі голандські червоні тюльпани. В цей час у одному з прилеглих до площі будинків відбувалося весілля. Молоді люди підігріті випитим на весіллі у пориві поваги і любові до нареченої надерли їй букет тих тюльпанів. На ранок всі вони були вже у міліції. Як проходили допити і велось слідство ніхто не знає, але раптом на другий день всі підозрювані у “страшенному” злочині були чомусь відпущені. Надвечір один з злочинців раптово чомусь помирає, а винних немає. Хто чи що спричинило смерть молодої людини, домислюйте самостійно.

Був ще один випадок на витягнуту руку вождя вночі перед сьомим листопада 1969 р. кимось був повішений кошик, кажуть з цибулею. Вдосвіта його зо сміхом виявили учні дев’ятого профтехучилища, яких збирали для участі у параді. Вони ж спостерігали потім,¸як міліція знімала то кошик за допомогою підйомника. А от як він був непомітно для стражів порядку повішений без технічних засобів – загадка. Винних, слава Богу, не знайщли, а то, можливо, був би ще один труп.

Але основний жарт на рахунок ленінського монумента був в тому, що ліва рука вождя була в кишені, а права вказувала на медиінститут. Не безпідставно казали: – Маєш щось в кищені, йди в інститут.

5. Острів розлуки

Десь на початку 1960-их крім острова “Чайки”, який зі знесенням ресторану “Чайка” нарікли островом Любові, бо після його зносу і звільнення від “підхехнукнутих” громадян він став дуже затишним для закоханих, з’явився у нас ще один острів на цей раз вже на самому Ставі. Його спочатку називали островом Сидоренка і Короленка – тодішніх керівників міста, які були ініціаторами його створення, а їм потім пришили марнотратство. А марнотратства не було і в спомині! Справа в тому, що Став тоді спустили, щоб поглибити його і почистити від мулу. Щоб не шукати, куди діти той мул і не возити десь далеко, а заодно оживити краєвид, вирішили створити острів. Навезли спочатку по колу, як фундамент чи основу, каміння з зруйнованих будинків (їх ще й тоді вистачало), а зверху в середину кам’яного кола нагорнули бульдозерами землю з дна озера, одночасно трошки поглибивши Став. Між іншим, тоді у мулі був знайдений колись дуже давно затонулий старовинний (точно не піратський) залізний човен з точеними мідними оздобами. Я сам його бачив. А от збитий навесні 1944 р. німецький літак (казали мені про це старші люди – мешканці Кутківців) до цього часу лежить десь на дні Ставу.

Спочатку острів виглядав не дуже гарно, але коли попідростали верби понад ставом і тополі по середині, острів став симпатичнішим, якщо не сказати більше.

Тільки що побудований, але ще не впорядкований рукотворний острів Сидоренка і Короленка, або острів Розлуки, як його пізніше люди назвали. Напевне в противагу. Фото початку 60-х років.

Островом Розлуки новоявлений острів назвали ще натякаючи, чи проводячи паралель з зняттям з посад Сидоренка і Короленка, здається, через їхню ініціативу при його побудові.

З самого початку сплановано було так, що на Острів Розлуки вела центральна алея парку Шевченка прямо від входу, а на самому острові побудовані дерев’яна симпатична альтанка, а пізніше ще й причал для катерів.

Місток на острів спочатку був дерев’яний, а пізніше він став бетонним. Нещодавно перед проведенням другої на нашому Ставі першості світа з водомоторного спорту місток, алеї і альтанку на острові осучаснили, а асфальт замінили симпатичною плиткою. Наш Острів Розлуки завжди дуже “фотогенічний”!

Можна було б привести безліч його як професійних, так і аматорських світлин у різні пори року і у всі часи його існування. Закохані у місто тернополяни не жалкували ні плівки, ні фотопаперу, ні хімікатів (тоді вони використовувалась для отримання фото), ні часу для отримання світлини (це був досить довгий і складний процес, який вимагав ще неабияких професійних знать з фізики і хімії, та ще й навичок, певної скрупульозності і акуратності. Я вже не кажу про гроші на відповідне обладнання і приспособи. Особливо це стосувалося кольорової фотографії, процес отримання якої був дуже складним.

6. Пам’ятник Ярковому.

Перших секретарів тернопільського обкому КПРС було багато. Народ особливо добре ставився до п. Шевчука, який перед роботою пішки проходив по центру міста, відмічаючи різні недоліки і промахи комунальних служб. Я бачив сам, як зранку він стояв на березі коло “вимоїни”, зробленої хвилями , під кам’яним парканчиком, що огороджував Став. Ввечері мені кинулось в око, що “вимоїна” вже залатана. Навіть асфальт був покладений. До решта партійних секретарів такого відношення чомусь не було. Коли Шевчука перевели, казали на підвищення кудись у Київ, то на його місце був поставлений Ярковий. Через пару років його правління був закладений теперішній парк Відродження.

З монументом льотчикам-визволителям Тернополя у вигляді літака МІГ-17. Чому поставили такий літак не зовсім зрозуміло, бо такі реактивні літаки не використовувались у, як нас вчили, Великій Вітчизняній війні взагалі, бо були розроблені і поставлені на озброєння аж у 50-ті роки. Та й авіація при звільнені міста використовувалась на дуже широко, лише фанерні біплани ПО-2, названі потім кукурузниками, бо з їх допомогою вже в мирний час оброблялись хімікатами кукурузні поля. Цей літак тернополяни назвали, напевне, не безпідставно пам’ятником Ярковому. Бо він, літак, хоче злетіти, а не може. Напевне, люди знали, що і Ярковому тоді дуже хотілося злетіти у «вись» в слід за Шевчуком, та чомусь воно не виходило.

Зараз у нашому місті проводяться дебати про демонтаж цього пам’ятника, як аварійного, та ще й, як залишку комуністичної символіки. Наскільки я чув, тернополянам від якого б то не було рішення по цьому питанню якось ні холодно, ні жарко. Хоча, як на мій смак, певна краса і оригінальність у ньому присутні.

7. Дворянське Гніздо

Появлення цього житлового будинку (він, здається, був першим дев’ятиповерховим у місті), викликало певний ажіотаж. Раніше, до нього, будували з добриводського вапняка досить непогані квартири сталінського стилю з висотою стелі 3 м. Так побудовані декілька будинків в самому центрі Тернополя, а першим був на вул. Островського колись 39, а зараз 45. Потім почали зводитись масово панельні п’ятиповерхівки у відповідності до заклику тодішнього першого секретаря ЦК КПРС тов. Н.С.Хрущова: – Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі. А що ж то за комунізм, якщо більшості людей не було де жити. Бувало, що в одній квартирі, де до 1939 р. проживала одна сім’я, в залежності від кількості кімнат жило від двох до шести сімей з загальними кухнею, туалетом і ванною. Це так звані комунальні квартири. От і почали будуватися масово будинки з одно, двох і трьох кімнатними малогабаритними квартирами з загальними площами відповідно 32, 43 і 53 кв. м . Стеля була на висоті 2,7 м. Народ охрестив ці квартири спочатку хрущовками, а потім хтось гострий на язик влучно назвав їх хрущобами. Та люди і таким квартирам безмежно радувалися, хоч і маленька зате своя.

Найвище керівництво переважно жило у будинках старого типу. Ясно, що з відповідними перебудовами і ремонтами. Так наші перші секретарі обкому проживали завжди за високим парканом у віллі О.Грабовського по вул. Франка з відповідною постійною цілодобовою охороною.

Колишня вілла Грабовського – місце проживання більшості перших секретарів тернопільського обкому Комуністичної Партії Радянського Союзу.

Потім вони якось раптом завстидалися і віддали цей будинок під дитячу бібліотеку, а собі, вже не дуже встидаючись, побудували лівіше трьохповерховий дуже елітний будинок. Правда поселили там для відводу очей, крім першого секретаря, сім’ї директора комбайнового заводу і якогось робочого. Думаю, не з простих. Високий паркан і пильна хорона будинку, та й подвір’я лишилися і будь хто туди зайти не мав ніякої можливості.

І, раптом, на теперішній вул. За Рудкою (колишня Крупської) будується дев’ятиповерхівка з великими кімнатами і високими стелями. А селять у неї в основному еліту міста – партійних і господарських працівників вищого і середнього рангу. Через це й назвали цей будинок по тургенєвські – Дворянським гніздом. Воно й стало сьомим, останнім чудом сов’єцького Тернополя.

Тернопільські «чудеса», звісно, були і за Австрії, і за Польщі, продовжувались і за радянських часів, і з приходом незалежної України, і зараз існують, і ще будуть народжуватись, та, як каже колишній майор Томін (Леонід Канєвський) у популярній телевізійній передачі «Слєдствіє вєдут…» : – Це вже будуть зовсім інші історії.