Соліст гурту “Мері” з Трускавця зізнався, про що його роман “90-60-90” та чому він не жив би у Тернополі

26 січня, у День студента, гурт «Мері» з Трускавця виступив у тернопільському пабі «Хмільне щастя». Поціновувачки творчості, та, зокрема, особи соліста Віктора Винника, ще довго не відпускали його після виступу. Але Віктор «тримався» мужньо. Адже за кілька годин до концерту уже встиг побувати «в руках» місцевих журналісток – в Тернопільському центрі комунікацій, і розмова вийшла цікавою, веселою та насиченою.

Розпочалася зустріч Віктора Винника і «акул пера» з його щирого запитання, чи тернопільська журналістика має тільки жіноче «лице»? Адже оточували музиканта лише дівчата. Згодом бесіда переривалася хіба що сміхом та різноманітними «терактами»: то ледь ноутбук не залили чаєм, то раптом у годиннику, що в офісі центру комунікацій, будильник спрацював. Соліст «Мері» жартував: «Яка країна, такі і теракти».

Також харизматичний гість кілька разів, просто посеред інтерв’ю, згадував свою кішку, котра подряпала йому руки, та розповів, яких тварин любить на рівні з жінками.

Загалом, за годину перебування Віктора Винника у Тернопільському центрі комунікацій, дівчата-журналістки встигли вивідати багато цікавого і про ставлення музиканта до політиків, вишиванок, творчого доробку Івана Франка, натхненних фанаток, і про «дружбу» з українськими гуртами, мотиви виходу «Мері» на сцену та гімн кохання…

«Погляд» підготував кілька публікацій на основі цієї зустрічі.

Перше знайомство з Тернополем

–         В Тернополі я і моя тодішня група були в 1998 році. Тоді на вокзалі учасники гурту закурили, і їх ваші стражі порядку запримітили. Коли я повернувся, бо відходив подивитися, коли поїзд назад, то хоч і був ні при чому, але «попав» за компанію. Нас довго «маринували»… Отаке знайомство з вашим містом – «приємне». Потім був «афігітєльний» фестиваль авторської музики в філармонії. Але реально це був рок-концерт і було дуже гарно.

Чому не переїхав би жити у “файне місто”

–         Я народився у містечку Сколе – це Карпати. Там більше спокою. Може тому, що є де сховатися. Був кілька разів у степу – і більше туди не хочу. Так і в Тернополі – немає гір.

Ким хотіли бути в дитинстві

–         Ветеринаром, потім геологом. Потім мене питали, ким ти хочеш бути, а я казав – я вже я – нашо кимось бути? Я художник, плюс викладач художніх дисциплін в школах. Плюс працював в школі три роки. Музична освіта не помішала б, а може й помішала. Я не є вокалістом – я просто виконавець власних пісень.

Про євророман Віктора Винника

–         Я маю графоманський гріх – сам написав євророман під назвою «90-60-90». Він не має ніякого відношення до фешну. Але я дуже інфантильна людина в багатьох питаннях, і займатися цими всіма справами продажними – не вмію, і мене кістки болять від цього. Але це треба дотиснути, і я надіюсь – він вийде через  пів року. Він вже готовий. Це не про моделей і не про їзду – це про період з 91-го по 99-ий рік. Я б дуже хотів шоб ця книженція уже вийшла, бо скоро ми вже так далеко від 90-их відкотимся, що вони перестануть бути цікавими.

Дві найкращі речі в світі

–         На світі є дві хороші і цікаві речі – це жінки і коні. Я не знаю, що в них спільного. В мене в діда були коні, тому можна сказати, що в дитинстві я був такий «коновладєлєц». А кицьки? Вони прекрасно вжились в інтернеті – всюди на відкритках котики дурнуваті.

Про фанаток

–         Сцена – чи велика чи маленька, це в принципі штука неадекватна. І в цей період до тебе можуть підійти фанатки з інтимними пропозиціями. Звичайно, було таке і ще навіть не таке. Але треба розуміти, що це якісь двері в казку, не насправді, і повинно закінчуватися. Але я не можу сказати, що я радикально інший на сцені – ми просто виходимо і розказуємо свої історії.

Коли Віктор Винник востаннє хмелів і від чого?

–         Я від щастя хмільний завжди, тому що не п’ю, і відповідно, мені доводиться хмеліти від інших речей. Я відношу себе до когорти людей, які займаються улюбленою справою.

Записала Люба Вовк, новини Тернополя “Погляд”, фото “Хмільне щастя”