Справжня Галичина – за океаном, – Олександр Фразе-Фразенко

Львівський поет, музикант і автор документальних фільмів Олександр Фразе-Фразенко розповідає про свої проекти, презентовані у програмі 22 Форуму видавців у Львові та створені впродовж подорожі до США – «Дім на сімох вітрах» про Василя Махна та «Акваріум в морі» про Нью-Йоркську Групу.

В гостях у Рубчаків у Бунтоні разом з Махнами.

Як виникла ідея фільму? Чому саме Нью-Йоркська Група?

Мій друг і кум Юрій Кучерявий не раз розказував і радив мені прочитати поезію Юрія Тарнавського. Я відкладав це у шухляду, але коли врешті прочитав, то був вражений. Це звучало для мене так, ніби західних модерністів переклали українською мовою. Отож я почав більше дізнаватися, шукати аудіо чи відеозаписи Тарнавського й інших поетів Нью-Йоркської Групи. І не знайшов практично нічого. Тоді я й захотів зробити такий фільм. Найперше я запланував здійснити запис авторських читань. Як поет, я сам потребую голосів важливих поетів, мені важливо почути, як вони читають. Оскільки йде мова про групу поетів, то з’явилося певне коло героїв-персонажів. Це покоління вже в дуже поважних літах, тож не можна було затягувати з роботою.

До прикладу, одному з найстарших героїв фільму, Богданові Бойчуковівже 88. При тому він і далі активний, відкритий до спілкування, справляє враження реалізованого в житті чоловіка. В багатьох українців чи східноєвропейців у розмові звучать нотки незадоволення чи виправдання власних невдач, а з віком це лише загострюється. Тож енергетика та настрій Богдана Бойчука мене приємно вразили, адже життя емігрантів цієї повоєнної хвилі не було простим. Поети Нью-Йоркської Групи пережили втрату свого дому, світу свого дитинства, рідних людей. І в часи «залізної завіси» всі вони опинилися за океаном, де спробували збудувати поетичний міст між західним світом і Україною. При тому мали подолати драму непочутості і непоміченості. Богдан Рубчак розповідав мені, як його книги виходили накладом 200-300 примірників, і все-одно якусь частину він (з розпачу?) викидав на смітник. Серед його друзів були американські поети, деякі бітники, і вони радили йому писати англійською. Але українські поети в еміграції не могли собі цього дозволити, адже йшлося про зникнення їхньої мови і культури, а відтак – певне зникнення їх самих. Вони мусили затримати себе в світі, продовжити своє існування.

 

Григорій Грабович, Тарас Малкович, Юрій Тарнавський, Елі Кінсела, Василь Махно, Леонід Грабовський, Олександр Фразе-Фразенко.

Ти розпочав роботу ще в Україні і готувався продовжити її в США. Якими були очікування від Америки і як тобі там працювалося?

Звісно, я мав певні стереотипи про Америку і чи не всі заперечив, коли прибув туди. Можна ніколи не побувати в США, але американський світ, який собі уявляємо, так чи інакше присутній у нашому житті щоденно. Богдан Рубчак розповідав мені кумедну історію: корабель, що віз його, дитину, до Америки через океан, як і всі інші кораблі, на палубі має автомати з питною водою. Малий Рубчак шукав автомат із водою «СевенАп», бо це ж Америка… Однак у кожній голові свій суб’єктивний світ, тож кожен прибуває в якусь свою Америку. Моя виявилася дуже комфортною. Я відчував стан спокою, хоча навколо вирувало життя великого міста. Мені пощастило з людьми, які допомагали з побутом і роботою над фільмами. Василь Махно допоміг з організацією багатьох зустрічей. Кожен із учасників Групи був дуже прихильним і багато допомагав. Було легко працювати, бо люди вільної країни не «пошкоджені» комплексами, які мають материкові українці, як генетично, так і через СРСР і т. д.

Кадр з фільму «Акваріум в морі» – Юрій Тарнавський в кафе «Пікок», місце заснування Нью-Йоркської Групи.

Ти поїхав знімати фільм про минулі часи, а чи багато тебе розпитували про нинішню ситуацію в Україні?

Так, звісно, що було багато таких розмов при столі. Україна з того боку океану виглядає як материк, що пішов під воду і з якого ці люди чи їхні батьки встигли врятуватися. І вони несуть у собі ці уламки загиблого материка, вони самі, зрештою, є цими уламками. Часом це виглядає трагічно і дуже важко нам, в Україні усвідомити деякі вчинки українців, які втікали, а поготів – третю хвилю еміграції. Наприклад, мої друзі розповідали мені, що їхні батьки забороняли своїм дітям приводити додому друзів американців. Вони не могли вдома спілкуватися з америкацями мало не до повноліття. Батьки робили так, щоб українська ідентичність дітей зміцніла. І нині вони говорять українською галицькою мовою. Такою, як, наприклад, на старих записах говорить Андрей Шептицький, таку мову ще можемо чути від старих людей тут, частіше селян, на яких не вплинуло радянське місто. Можна сказати, що я відвідав Галичину, побував в історії. Виявилося, що справжня Галичина опинилася за океаном, а те, що тут залишилося, Галичиною вже не є.

Кадр з фільму «Акваріум в морі» – Олег Коверко.

 

Врешті, нова хвиля еміграції з України теж дуже відрізняється від тієї, повоєнної…

Так, це дуже помітно. Саме з двома поетами Нью-Йоркської Групи Олегом Коверком і Юрієм Коломійцем ми прогулювалися «українським селом» у Чикаґо. Там тепер панує нова хвиля еміграції – чорнороби з такого умовного Радехова. Якісно ці люди дуже відрізняються від того, як ми уявляємо третю хвилю української еміграції. Наприклад, родина мого товариша, знаного американського мультиплікатора Олекси Геврика походить із Дрогобича. Тато пана Тита, батька Олекси, був успішним адвокатом, їм належала кам’яниця в центрі міста. Нині вона поділена між управлінням міліції і школою. А Геврики, як і тисячі інших біженців із Галичини, мусили починати життя від початку, у всіх сенсах. Така ж доля поетів Нью-Йоркської Групи.

На відміну від вимушених емігрантів, які докладали зусиль для збереження українців у собі, нові емігранти прагнуть асимілюватися в Америці. В них уже нема відчуття, що українську культуру треба зберігати. Вони не відчувають жодних культурних загроз, в більшій мірі через те, що культура для них не має значення. Вони змінюють імена, хочуть, щоб діти стали американцями, не беруть участі в українському культурному житті тощо. А часто те «українське культурне життя», в якому вони беруть участь, культурним життям не є. Однак, змінюючи імена, люди не змінюють своєї суті, тож їх видно здалеку, на вулиці, всюди. Всюди видно їхні сліди. Особливо в Чикаґо, де їх найбільше. Часто вони виглядають як селюки. У передмістях вони будують свої школи і церкви, привозять своїх священиків, облаштовують таке селюцьке ґетто. Я заходив у ресторан «Шоколад» із нашим таким упізнаваним «євроремонтом», радіо Хіт FM, Софія Ротару. Тож йдемо ми з Коверком і Коломійцем по Вест-Чикаґо-авеню. Коверко багато років працював директором Українського інституту модерного мистецтва, а Коломієць володіє сімома мовами, свої перші вірші написав французькою, тепер із ним стався інсульт і він тільки оживає після нього. Він часто мовчить, внучка вчить його знов розмовляти, тож у бесіду він може входити в будь-який момент, хапаючись за думку, за можливість промовити згадане… Це може виглядати різкими і неочікуваними репліками… І під час цієї прогулянки повз нас проходять наші співвітчизники, нові емігранти. І я запитую: «Хіба це не драма для вас? Адже ви після виїзду намагалися зберегти ту Україну, яку пам’ятали і знали. Тобто ви тікали від того, що тепер Україною, по суті, не є, а те, що ви маєте тут, з собою, значно більше схоже на Україну, але бути нею не може». І Коломієць відрубує: «Я відчуваю, шо України нема». «Я відчуваю, шо України нема» – це неймовірна фраза, і мені здається, я розумію його… Це щодо проекції з минулого.

А про теперішню ситуацію мене багато розпитували. Бо Інтернет це одне, а людям завжди важливо чути живий голос і точку зору. Бувало, що співбесідники досить болісно реагували на мої слова, які здавалися їм невтішними. Адже, звісно, мої думки з цього приводу зовсім не відображають думки народу. Україна тепер мені виглядає якимось аморфним уламком уявлення про саму себе. Тобто річ, яка дивиться в себе, і бачить річ, яка дивиться в себе. Це схоже на безпідставне вдивляння в те, що ти сам вигадав і зробив себе цим. Переставши бути собою, став тим, що існує тільки в твоїй уяві. І от коли Це намагається саме себе окреслити, нічого не вдається через власну аморфність. Ось така складна абстрактна трагедія зараз у мені, про яку можу дуже довго говорити…

 

Кадр з фільму «Дім на сімох вітрах» – Василь Махно.

Окрім фільму «Акваріум в морі» ти встиг попрацювати ще над двома фільмами. Розкажи про них, будь ласка.

На Форумі видавців відбувся прем’єрний показ фільму про Василя Махна «Дім на сімох вітрах». Це портрет поета посередині його життя, поета, який почав знаходити компроміс із новим для себе світом. У фільмі Махно читає нові вірші, звучать його рефлексії. Я відкопав і використав також архівні раритетні відео, які показують нам зовсім іншу людину – Василя Махна чортківського і тернопільського періоду. Там є діалог двох Василів Махнів – з теперішнього і з минулого. Які є одною людиною, чи однаковою.

Також я працюю над коротким фільмом про бандуриста Юліана Китастого. Китастий народився вже в Детройті, його батько керував капелою бандуристівіз Києва, яка мусила також тікати за океан. Основний акцент тут – розмова з Юліаном Китастим про імпровізаційну музику і співпрацю з відомими музикантами. Наприклад, із культовим гітаристом Дереком Бейлі, гуру імпровізаційної музики. Бейлі якось почув запис Китастого і приїхав на презентацію його диску, щоб запропонувати зіграти разом. І з цього вийшов цікавий запис, виданий на лейблі Дерека Бейлі.

У фільмі Китастий розповідає ще й про свого вчителя Зіновія Штокалка. Як поет він відомий під іменем Зіновій Бережан, а до всього був ще й лікарем і мав свою лічницю в Брукліні, де лікував бідняків, часто навіть не беручи з них грошей. Ще у 50-ті роки він почав грати і записувати експериментальну музику на бандурі. «Атональні етюди» для бандури – записи майстра, які слухав ще батько Китастого. Тепер Юліан відкрив Штокалка і для мене. У наших розмовах часто виринали легендарні імена з минулого: Штокалко, Костецький, Маланюк, Барка. Дуже цікаві, навіть дещо ексцентричні моменти в їхніх стосунках. Нині це перетворилося на перекази і легенди, але ж люди, що знають їх, уже відходять. Тому важливо це фіксувати для історії: різноманітні житейські фрагменти, карколомні сюжети, галерея колоритних персонажів. Якщо не для історії, то принаймні для мене…

Про багатьох тепер мені хочеться зробити окремі фільми. Порівняно з попереднім моїм великим фільмом «Чубай», «Акваріум в морі» став можливістю розказати історію зовсім по-іншому. Я попрацював над динамічним візуальним рядом, використовую також хроніку, знімав вулиці Нью-Йорка, теж і знакові місця з історії групи. Музику до обох фільмів написала українка з Дубліна Олеся Здоровецька. Крім того, головні герої самі розповідають про себе, тож це жива історія, яка триває.

 

Фото: Олександр Фразе-Фразенко.

Збруч

Comments are closed.