Тернопіль. Чому я його люблю?

Для себе я зрозуміла, що важливе не лише місце/місто, а радше відчуття, з якими воно пов’язане.

Коли говориш про рідне, те з яким зростаєшся, то цінність не тільки в пам’яті, а в тих, хто ту пам’ять може з тобою розділити, хто буде із запалом тобі підтакувати і говорити: «А ще пам’ятаєш там було…». І я знаю таких людей.

Мій Тернопіль — це головно «Новий Світ», де я прожила наразі найбільшу частину життя, а власне, де, будучи вже підлітком, почала звертати увагу на деталі того, що стало повсякденним рельєфом — вікна, двері, ліпнини, ґанки, сходинки, ґратки.

Мені нечасто залежало на історії, на жаль (чи на щастя?), проте дещо таки ставало очевидним, як написи типу 1910 чи 1900. Важкою ознакою дорослішання стала роль свідка руйнувань і відчайдушне бажання навічно запам’ятати ті милі знайомі місця, на яких зараз багатоповерхівки різного рівня безликості — мені це вдалося із хатиною-грибом на перехресті Горбачевського і За Рудкою (о, які там росли жоржини!) або із малознайомим тоді ще індастріалом хлібзаводу на Котляревсьокого — Гнатюка (величезна розсувна брама, вишукана ґратована загорожа і липи, липи, липи… і при цьому всьому щасті — крамниця зі свіжим хлібом — чи треба й згадувати про той аромат!).

До речі про запахи — менш приємними вони були у вантажівок, які свого часу частенько виїздили з пивзаводу (і як на лихо прямували неподалік наших вікон)— чомусь я досі не знаю назви тої рідкої суміші у кузовах (солод? брага?), проте в органічному її походженні сумніватися не доводилось.

Хоча, про ще це я? — мій Тернопіль зовсім не такий, адже осердям завжди залишався Став і все, що на ньому зав’язане — два парки і безліч смачних особистих спогадів. Споглядання води — найперше (аж до параної, що нічна вода затягує).

Уже згодом дійшло до цінності старих під’їздів і приємних несподіванок: незвичайні балясини, приховані балкони чи оригінальні кахлі — зрештою, таким божевільним, як ми вже, мабуть, час організовувати свій фан-клуб (з підпільною боротьбою проти пластикових вікон, і терактами проти ядучих барв на фасадах) — чомусь те, що у світі є повагою до спадщини, у нас — досі екстремізм. І це теж частина мого Тернополя. І я житиму в цій казці залюбки далі, допоки тут залишається найзатишніше місце світу — лавочка біля «Старого Мисливця» на Багатій…

Тетяна Давибіда.