Як я став прекрасною людиною

Хай буде на вашій совісті, якщо не повірите в цю історію. Колись в Теребовлі була така банда (перепрошую, “банда”), до котрої входило аж четверо осіб. А ми, малі і дурні діти, вважали за честь хоч якось перетнутися з людьми, причетними до того угрупування. В моєму дитинстві хлопці хотіли бути або бандитами, або священиками. Третього, так би мовити, не дано. Вже значно пізніше популярним став образ таксиста (така собі золота серединка), але це було вже не в ті прекрасні чорно-білі часи.

Пам’ятаю, як навесні я завжди хотів бути священиком. Але чомусь тільки в той час. Якесь таке сезонне бажання. Бандитами я майже не цікавився, а пізніше навіть ставився з недовірою. Тим більше, були деякі нез’ясовані моменти. По-перше, всі ці місцеві бандюки були працевлаштованими і мали трудові книжки. По-друге, всі жили з мамами. По-третє, майже всі мали дивні імена: Удав, Газон, Колюня і Цой.

Цілими днями вони були на роботі (всі, як один, працювали таксистами, ясна річ), а вночі ходили вулицями, слухали музику на телефонах і по можливості чіпали студентів з культосвітнього училища. Крім того, обмальовували фарбою паркани, двері, гаражі, стіни… Я тільки так і уявляв життя бандита – бути порядним чоловіком, а ввечері ходити і обписувати стіни. Вони всюди писали абревіатуру зі своїх імен, тому на багатьох стінах в місті було написано “У.Г.К.Ц”. Аж потім хтось їм пояснив, що УГКЦ – означає ще й дещо інше, крім їхнього фірмового підпису.

Одного разу, коли за дивним збігом обставин у мене були гроші, я замовив був таксі аж із Теребовлі до Тернополя. І підвозив мене сам Колюня – все вірно, той самий Колюня, один із чотирьох знаменитих бандитів. Сидячи в машині, я не то захоплювався, не то боявся.

– Ти знаєш, що означає “угекеце”? – холодно і гордо питає мене Колюня.

– Так, – кажу, – я чув, що в Теребовлі є така банда. Ну, тіпа… Називається так. Кажуть, що дуже серйозні пацани, – після цих моїх слів Колюня зрозумів, що я підлизуюся.

– УГКЦ означає українська греко-католицька церква, слоню ти дурний, – ображено крикнув він, після чого я всього лиш повністю затерп і ледь не зомлів зі страху.

Я вдав, що для мене це велика новина. Він же вдав, що не ображається на мене. Подорож тривала близько сорока хвилин і тепер я справді не уявляю, про що ми могли говорити з ним стільки часу (а ми таки говорили всю дорогу). Десь перед самим Тернополем, пам’ятаю, він запитав мене, ким я хочу бути. Я не наважився сказати, що хочу бути священиком. Просто щось збрехав.

–  А я хочу бути Ноєм, – каже таксист.

– Ааа, прикольно, – відповідаю я, на що він якось нервово реагує, бо, очевидно, очікує, що я почну його розпитувати, чому саме Ноєм.

– А чо’ Ноєм? Чо’ не кимось інакшим? – питаю. А він каже якусь ніби наперед заготовлену відповідь:

– Бо хочу мати монополію на тварин.

Минуло багато років з того часу. Тепер Колюня – вже не Колюня, а отець Микола. Як його занесло в священство – сам не знаю. Мені стало відомо, що при знайомстві завжди просить запитати, ким він хоче бути і чому. А далі – все стандартно:

Я виховав трьох собак і одного журавля. Я прочитав усі частини «Володаря перснів», передивився половину всіх польських фільмів, які лиш є, навчився підтягуватися на турніку аж цілих сімнадцять разів. Умію вирощувати кавуни, робити паперові літачки і ходити на руках, – інколи щось таке каже мені отець Микола, котрого я з чистою совістю відношу до своїх добрих знайомих.

– А тепер, людино золота, подумай, що мені з такими вміннями світить у Царстві Божому, а? Та нічого не світить, розумієш? І от я у своїх тридцять три про то думаю і розумію, що це просто якийсь суцільний облом. Часом намагаюся потішити себе якось, але чим я ще можу себе потішити? Хіба тим, що вмію їздити на велосипеді, не тримаючись руками за кермо, а?

Я хочу підтримати його і кажу, що не потрафив би так добре, як він, їздити на велосипеді. Не люблю випадків, коли доводиться брехати, щоб потішити. Хоча… кого ви слухаєте?

А ще я вмію грати ігри на ігровій приставці, – в очах отця часом видно проблиск якоїсь надії на спасіння. – Але що з того? Такі приставки – то вже минуле століття.

Ми час від часу зустрічаємося з отцем і говоримо про всілякі дурниці. Якось я дуже відверто сказав отцеві Миколі, що вважаю, ніби в свої двадцять з чимось років я став прекрасною людиною. Так і кажу: “Отче, гріх туда, гріх – сюда, але загалом я ж прекрасна людина і Ви самі то добре знаєте”. Отець раптово почав дуже сильно сміятися, потім – дико реготати, а тоді – мало не вдавився, бо якраз у той момент обгризав качан кукурудзи. І щось там таке було сталося з тим його сміхом і тою кукурудзою, що він мало не помер, мало не вдавився. Приїжджала швидка, потім – госпіталізація і всяке таке, місяць в лікарні відлежувався. Тепер я час від часу бачу отця на якихось прощах або абсолютно випадково. Той, як і раніше, просить запитати в нього про те, ким він хоче бути. Я й питаю. А він тепер вже нічого не говорить про Ноя, натомість каже: “Хочу бути Ромком, бо Ромко – прекрасна людина”, – і після цих слів починає дуже сильно реготати, аж захлинатись від сміху. А я на таке вже навіть не ображаюся. Прекрасні люди на таке не ображаються.

Роман Чихарівський.

загрузка...

Comments are closed.