Те, що нас понадкушувало, — роздуми письменника з Теребовлі Назарія Заноза

Ми – не те, що ми їмо. Ми – те, що поїдає нас ізсередини.

Україна втратила монополію на образливе мотто: «Як не з’їм – то понадкушую». Тепер се девіз цілої доби, в котрій нічого не встигаєш, тому не концентруєшся на чомусь одному, а бігаєш за всіма зайцями, ніби німецькі дітиська в пошуках яєць по садку на Великдень.

Сьогочасся виїдає людям мозок своїми непомірними апетитами та запитами. Бо що більше можливостей, то й значніший перелік потенційних втрат. Білих плям на карті персональних амбіцій, хочу-хочу-хочу, котрі неможливо зреалізувати в силу сотень та тисяч обставин-обставин-обставин.

А голод вражень й потреб од того не зникає. Під впливом постійних нагадувань реклами та успішних (і «успішних» теж) колєґ, родичів і синів подруги твоєї мами він нуртує десь біля діафрагми й перевертає всі чуття, ніби пральна машинка одяг.

Непогамований апетит з’їдає людей ізсередини, бо суспільство споживання побудоване так, що кислота самобичування та суспільних докорів все одно виділяється, тому розчиняє потрохи стінки здорового пофігізму, котрий допомагає нам перетравлювати дійсність, котрий дозволяє бути ситим, не впадаючи в крайнощі. Так відкриваються рани та виникають виразки самоневдоволення, котрі роблять нас ще вразливішими до примх доби та оточення. До чужих звитяг та своїх невдач. До власних слабкостей та хвороб. Тому люди асоціюють себе із проблемами, бо в сей час апелюється до наслідків, замість того щоб міркувати про причини.

Тож людина змушена заповнювати порожнечу своїх «хочу» чимось іншим, аби не вмерти з голоду. Шукати замінники, аби відчувати ситість не лише фізичну, а й (а)моральну. Іноді обжиратися відчуттями, аж поки цілковито не втратить відчуття смаку. В кращому випадку – естетичного, в гіршому – до життя загалом. Чи все ж навпаки?

Тому наша доба повна симулякрів, котрі дозволяють людности віднаходити спокій, все ще прокрастинуючи (хоча прокрастинація іноді нічим не гірша діяльність за інші). Створювати ілюзію діяльности. Життя в повну силу. На одній хвилі з іншими. Нога в ногу, ніби на марші во славу Успішности.

Тільки іноді це обертається зворотнім ефектом, адже поспіх та симулякри, всі ці підсилювачі смаку, сі канцерогени відчуттів в підсумку не приносять ніяких реальних позитивних результатів. Од того відчуття прірви між собою і тими, хто на чолі пелотону, відчувається лише сильніше. Тому люди збільшують собі дозу замінників, сподіваючись так заглушити свій біль або відчуття взагалі. Аби втекти од реальности остаточно.

Тільки од того зростають хіба масштаби самоїдства й відчуження. Тому ненависть із себе перекидається на інших, часто на тих, хто хоче допомогти, бо лиш вони й зостаються поруч.

Аби підсилити відчуття, люди користаються симулякрами слів, вражень та смаків. До словесного меню додаються всі можливі гіперболи, аби кожне речення било точно в серденько чи по нирках. Аби ніхто не міг зоставатися байдужим навіть до новин про пандочку в черговім зоопарку. Ці гірчиці та кетчупи-чилі у вигляді слів «ЗУБОЖІННЯ!», «ДУЖЕ!!!», «СТРАШЕННО СТРАШНЕ!!» та ін. роз’їдають мозок та вбивають душу. Після чого вже й нема за допомогою чого вслідкувати тренди, за котрими постійно кортить угнатися.

Окремий фронт – боротьба із шкідливим їдлом, котра компенсується анаболіками та ядучістю, котрою вона супроводжується.

В комедійному серіалі «Corporate», котрий висміює надмірности нашої доби, є влучний діалог на цю тему:

— А ти поїв?

— Ні, я намагаюся слідкувати за фігурою. Хочу мати сексуальне тіло, бо втомився вдосконалювати свою особистість.

Якщо більшости зараз на якусь дієту і слід сідати, то передовсім на дієту погоні за світом. За враженнями та здобутками. Ми не маємо шансів за всім цим угнатися, бо коли ти біжиш за ним – то приречений все життя наздоганяти. Не встигати й од того знову себе виїдати зсередини.

Аби перемогти – потрібно змінити парадигму. Не кидатися ні в які крайнощі – тоді менше шансів у щось вскочити чи не вписатись. Тренувати помірність в споживанні інформації, котра дозволяє відсіяти зайве. Котра закриє нас від зайвого шуму, бо він лиш далека луна од того, що було сказано неодноразово.

Бо не «те, що нас не з’їло, робить нас сильнішими», а «те, чому ми не дозволили нас надкусити – дає сили боротися далі».

Тому слід повертатися до першоджерел. До книжок із їхнім неспішним дзеном. Із їхнім умінням зоставляти усе неважливе по той бік палітурки.

Нехай світ собі бігає, нехай ловить, але не зможе нас упіймати, бо муситиме для того налаштуватись на наш ритм. А тут ми уже із ним на досвіді розберемося.

Назарій Заноз.

Джерело: Збруч