Тому тут так люблять усе блискуче: сукні з паєтками та ікони із бісеру, — письменник із Теребовлі Назар Заноз про Галичину

Галичина жива, поки палають її внутрішні вогники.

 

 

Галицьке гюґе сумне, ніби під фаду ваше саудаде пішло в танець із фестивалем китайських ліхтариків. Галицьке гюґе – це історія про переродження. Про постання із праху й до нього повернення.

 

Всі галичани від народження носять в собі вогник яскравого світла. Вони роздмухують та підтримують його протягом всього життя, аби могти передати од нього хоч шматочок далі, аби наступні покоління горіли іще яскравіше. Аби не втрачати запалу та підтримувати домашнє вогнище. Аби горіти ідеями та вірою так, щоб все у руках горіло.

 

Тож намагаються передати його всьому живому та неживому. Як не вдасться передати його дітям, то хай хоч зігріває їх при помочі п’єців, духовок та того, що в них спечено.

 

Хай стрибає в них сонячними зайчиками дитинства, хай блимає вогниками лампадок та гірлянд празників в найтемніші миті, хай гріє, мов найрідніші обійми. Се те світло, на котре вони летітимуть крізь моря й океани, не шкодуючи грошей, здоровля та часу.

 

Не всі, правда, вміють справлятися із тим внутрішнім палахкотінням. Тому деякі люди напасні, як пожежа. Легкозаймисті, мов суха трава. Тому випалюють все надовкіль себе, перетворюючи на пустелю.

 

Тому тут так сильно люблять цю яскраву-яскраву осінь, бо вона – мов вогонь. Не зоставляє байдужих. Але й не пече. Бо в цім справдешнім паланні не люблять конкуренції, адже не може бути поруч двох сонць.

 

Тому палять бадилля попри всі заборони, хоч і відають, що од того стане всім тільки гірше.

 

А коли не вдається передати свій вогник – тут спалюють всі мости.

 

А декому навпаки дуже бракне вогню. Не вистачає не лише внутрішнього палання, а й до того, аби хтось хотів поділитися своїм.

 

Тому тут так люблять усе блискуче: сукні з паєтками та ікони із бісеру, золоті зуби та церковні бані, бо вогонь – се ознака добробуту й успіху. Його потрібно плекати, примножувати, а як не вдається – імітувати. Тому тут так люблять запасатися свічками й ставити за всіх свічки. Котрі супроводжують потім від першого дня народження й в останній путь.

 

Часом, від бурхливих поривів вітру життя, од ураганів гризот та шквальних дощів (само)бичування вогник той притлумлюється й гасне. Але галичани можуть бути певні, що кожного року, на День всіх святих, їм неодмінно запалять його знову.

 

знимка Влодка Маковецького

Збруч