Три години з життя тернопільського вокзалу

21.30. На автовокзалі, у віконечку нічної каси, касирка перераховувала гроші і на моє питання «чи зможу я нині ще доїхати домів?» (з ледь виразним, від змерзлості рота, зазначенням звичайно ж пункту призначення) лише заперечливо покрутила головою, не припиняючи рахувати. Так, коли рахуєш гроші – відірватися важко.

На залізнодорожному вокзалі, в касі №1, чорнява жіночка, що також перераховувала гроші, по-радянськи вигукнула – Я не довідка, довідка там! Там, де довідка, сказали, що поїзд в потрібному мені напрямку вирушає за десять друга. Ну то люкс – більше як три години часу. І немов у відповідь на почуте, відразу незадоволено пробурчав живіт, ніби закликаючи припинити неподобство і вийти на двір, біля колій, там де туляться до приміщення вокзалу два довгих столи-прилавки з їстівним крамом. Наминаючи, хоч майже пластилінову, проте теплу піцу, запиваючи кавою, можна було милуватися ясно освітленим вокзальними ліхтарями лапатим-прелапатим снігопадом.

 

Йдучи купувати квиток я пройшов мимо каси №1, каса №2 зачинена, а у віконечку №3 сидить справжня красуня – молода дівчина з серйозним поглядом і цікавою зачіскою. Вона ледь нахиляється слухаючи мене і за мить вже простягає квиток інструктуючи яка платформа, який вагон, мило при цьому всміхаючись. Молоде покоління шарить.

Всідаюся в майже пустому залі очікування, біля батареї, якраз навпроти каси №3. Зверху над касою великий екран щось беззвучно показує, на даний момент це турпрогноз – «Таїланд – вдень 31 градус тепла».

Заходять двоє чорношкірих в чорних куртках, чорних штанах і як гадаєте яких туфлях? Іноземні студенти якогось з наших вузів намагаються порозумітися з касиркою з віконця №1. Зараз вона їм дасть, засранцям – ну хоча б кілька слів на такий випадок вже можна було вивчити солов’їною? Проте ні, чутно як жінка хоч і нервово, але досить неголосно щось говорить до них. Російської не розуміють (не такий вже й магучій, як виявляється). Зрештою, вийшли з ситуації універсальним способом – подзвонили до когось і дали касирці телефон.

22.40. «З першої колії від перону відправляється поїзд дев’яносто восьмий «Львів – Київ». Будьте обережні»

В залі крім мене, є ще сутулий чоловік з жінкою в рудій хустині, через кілька сидінь – насуплений вусатий дядько в камуфляжній куртці, і ще по залу ходять дві прибиральниці.

Ввійшов чоловічок низького зросту, важко сказати якого віку, бо обличчя темне й спите. В брудній куртці, потоптаних черевиках. Відразу ж попрямував до того що в камуфляжі і щось сказав тихо, а той раптом – Пішов звідси щоб я тебе не бачив! Знаю вже тебе. – Та йди ти н… знаєш куда? – огризається чоловічок віддаляючись в інший зал. – Знаю! – кидає навздогін «камуфляж» і чомусь пересідає ближче до мене. Але «темний» відразу повернувся, й ігноруючи вусатого, трохи боязко питається чи можна сісти поруч. Розводжу руками, мовляв – будь ласка. Він ставить на одне сидіння напакований чимось чорний пакет BOSS, сідає на інше і зав’язує розмовуe – Далеко? – В Теребовлю, – відповідаю. – Теребовля? А яка вулиця? – Шевченка, – кажу навмання. – Чекай, а де то? Біля замку? – Точно. Біля замку. – Та Теребовля то чотири вулиці! Я там жив. Парк Шевченка, центр, ялинкова біля автобусної, маєш закурити? – оригінально, так ніби між іншим, закінчує він перерахунок теребовлянських місцин. – Не курю, – засмучую його проникливий погляд. – І не п’єш? (чомусь часто питають саме так, ніби одне без одного ніяк). – Ні, не курю і не п’ю, – усміхаюся йому. – І я не курю, не п’ю, живу сам по собі, маю мобілку, – видає «темний», спостерігши телефон в моїх руках, починає сміятися і йде кудись, залишаючи пакет, певно, на мене.

Дав му випити, а він за кільо хвиль, бачу, стоїть з колєґами і п’ють, най би їх хороб взяв, – зненацька каже чоловік в камуфляжній куртці. – Я другий раз переконався, раз в Харкові, раз ту, нема шо шкодувати, – відразу ж додав і на мить задумався. – Треба було на автобусну піти, але там зимно, я мушу до шостої ранку чекати, – дивиться поперед себе, а говорить напевно до мене. – Куди їдете? – Підгайці… Нашо я так зробив? Шкодую шо ну, – вертить головою і не може заспокоїтися горопаха. Як виявилося з подальшої розмови – він хотів з тим малим розпити пляшчину, а той покликав ще дружбанів, чи щось типу того, от і образився вусань. З сумом втупився в кіоск з пресою, що напроти. Там на першій шибі красуються підвішені журнали-каталоги з вишивками. – Ай-яй, – час-від-часу долинає від нього. Ну треба ж так побиватися…

Турпрогноз – «Камбоджа, вдень 30 градусів тепла».

Красуня за віконечком щось турботливо записує. І ніяк не підніме погляд. Може купити ще один квиток?

Зайшов сивий чоловік в чорному довгому кашеміровому пальто, ознайомився з розкладом руху потягів, що на стіні праворуч, й швидко вийшов.

Повернувся чоловічок – е, сумка моя? – питається. – Та ніби, – відповідаю. Він щось швидко й незрозуміло заговорив, жартував певно, бо відразу ж розреготався, що закінчилося хриплим кашлем. – Слухай, ти чи українець, чи росіянин, чи хто другий – нема різниці, маєш закурити? – отакої, не знайшов бідака, напевно, нікого, хто б поділився. Та що вдієш, і друга його спроба приречена, – Я справді не курю. – Ну то подивися за сумкою, – і знову побрів кудись.

На екрані топ-спорт – «Російські журналісти подарували Моуріньйо валянки». Думаю, якби футболісти «Реалу» грали в валянках, «ЦСКА» все одно мали б не більше шансів.

23.20. «На четверту колію від перону прибув електропоїзд «Підволочиськ – Тернопіль».

До каси №1 підходить чоловік років за п’ятдесят інтелігентної зовнішності – Добрий вечір, не розміняєте п’ятдесят гривень? Немає? Відходить. Карнегі б порадив питатися так – «Розміняєте п’ятдесят гривень?», без «не». Хоча, звичайно, сумнівно, що зарадило б.

Повертається чоловічок з темним обличчям. Минаючись з інтелігентом, пильно його оглядає з кепки до черевиків і назад. Збирався щось запитати та передумав. Підходить і – моя сумка? Моооя. А я її всюди шукаю… Далі щось бурмоче сам до себе, дістає з торби хліб і починає їсти, відлуплюючи невеликими шматками. «Камуфляж» дивиться на нього з-під лоба.

Зайшов пухкенький чоловік років тридцяти п’яти у вельветових штанах, грізно оглянув всіх, ніби когось шукаючи, і вийшов. Людей в залі вже більше. Хоч сутулий з жінкою в рудій хустині й пішли, появився неголений чоловік з розумним поглядом років тридцяти, двоє бабусь в дальньому кутку, майже за кіоском з пресою, і хлопець в чорній кепці.

Чоловічок з темним обличчям, взявши свій пакет, пішов собі.

З’явився високий молодий хлопець атлетичної тілобудови з картатою сумкою. Сів неподалік і натягнувши на очі чорного картуза й вставивши в вуха навушники, застиг в напівлежачій позі. З навушників долинає океанельзівська «Дівчина». Молодець.

Топ-спорт – «Отто Рехагель офіційно очолив берлінську «Герту». Дивлячись як грає збірна Греції, його попередня команда – шкода «Герту». Можливо, німців все ще надихає подвиг їхнього співвітчизника в 2004-му…

Вусатий в камуфляжі вийшов, попросивши мене наглянути за сумкою, яку він заштовхав під сидіння.

00.22. «На першу колію від перону прибуває поїзд сто вісімнадцятий «Чернівці – Київ». Зупинка дев’ятнадцять хвилин. Пасажирів, які чекають поїзда, просимо не підходити до краю платформи».

Пройшли два міліціонери. Один пузатий, інший дуже пузатий.

– Сонечко, нам треба до Ужгорода. Якщо можна, нам треба в 12-й, 13-й або 14-й вагон, – звертається чоловік в чорній кепці до сонечка в касі №3. Підходить його друг, нижчий і повніший, але також в чорному кашкеті.

В залі побільшало людей, вже з десяток.

Вряди-годи заглядають прибиральниці.

Топ-спорт – «Мерседес презентував новий болід на сезон 2012». На екрані усміхнене обличчя Шумахера.

Сонечко з третьої каси закрила віконечко.

Біля мене сів дідусь в картатій куртці, мудрими очима і в кепці, проте, не чорній як у всіх, а вишневій.

З’явився «камуфляж», каже – там знов зима, як передавали.

Прийшов хлопака з літровою пляшкою кока-коли і величезною спортивною, червоно-чорною сумкою. Щойно сів, як відразу гучно ввімкнув на телефоні якийсь, нікому не смішний, тупняк з 95-го кварталу.

00.55. «До відома пасажирів, сто п’ятнадцятий «Харків – Трускавець» запізниться на п’ятнадцять хвилин»

Любитель кока-коли ввімкнув блатняк – яке п’є, таке і слухає. Втягнув голову в плечі і набурмошено дивиться на екран телефону, згодом перемкне на якусь церковну відправу…

Зайшли дві гарні дівчини з валізами.

З телефону, навантаженого таким аудіо-різноманіттям, доноситься – «не плач, не плач, не плач, не плач, я буду, буду, буду, буду, завжди поряд, я знаю, знаю, знаю, знаю, тобі більшого не треба», по завершенні чого зазвучала мелодія зі світу тварин…

– Ну добре, я йду на автовокзал, давай, – чоловік в камуфляжній куртці прощається. – Щасливо, – відповідаю.

Чувак з кока-колою слухає щось про януковича.

01.15. «На другу платформу від перону прибуває поїзд сто сімнадцять «Київ – Чернівці». Зупинка триватиме двадцять шість хвилин».

Сонечко відкрило своє віконечко, але я йду, попереднє оголошення було про мій поїзд.

Надворі далі валить мокрий сніг. Вдень було сонячно й тепло, майже весна. А вночі от, як казав чоловік в камуфляжній куртці, – знов зима, як передавали…