У тернопільських Медоборах є три різних цілющих джерела: на очі, на нерви, «від їдзення»

Легенди старі люди іменують байками. Бо не ймуть віри, було це, чи хтось вигадав. А байки ті вже сиві-сиві. Як їх оповідачі…

Багато легенд зродилося в Медоборах. Якісь загубилися, мандруючи віками, а якісь збереглися. Одні схожі на правду, інші – на казку. Адже у деякі оповідки люди вплели щось своє. Аби було цікавіше. А, може, все, що мовиться у них – не вигадка?

Мені було в радість мандрувати Медоборами, що на Гусятинщині, розмовляти зі старими людьми, набирати у долоні холодну джерельну воду… Подолані пішки кілометри не залишили втоми. Пізніше я розповім, чому…

Завітавши у Паївку, почула: колись село називали Поївкою. Тут козаки коней поїти любили, і самі воду пили. Бо тутешня вода сил додавала… А лісок, що неподалік села, Коззачиною називається. Кажуть, тут стояло військо полководця Гуні.

Узагалі ж, село Паївка, что то Поївка, зродилося з невеличкого хутірця. Першими поселенцями були Добриводи, Антоніви і Гаврилюки. На Збаражчині є село Добриводи. Хлопець, котрий одним із перших у сих місцях оселився, був родом з цього села. Переповідали: був він парубком міцним і норовистим. Якось пана добряче відлупцював і добро його підпалив. А щоб пан не скарав свого кривдника, хлопець утік в ліси. Коли хтось запитував його ймення, утікач відповідав: «Я – Добривода».

Парубка пан так і не знайшов. А той згодом одружився, народилися діти. Їх записали «Добриводи». Ось така історія цього прізвища.

А, онде, під скалою, ще один лісок. У народі Шибеницею називають. Туди за козаччини водили винних на страту.

Далі – поле Опирі. Правда, чи ні, але повідали, що там у давнину жили люди з двома серцями. Кажуть, то були упирі. Справжні. Страшні… А дехто сміється: та ні, байки то все, вигадки… На тім місці сходилися війська у двобої. Справедливіше було б назвати це поле Опертям.

Трохи далі – гора Смолівка. На ній за козаччини стояла бочка зі смолою. Як тільки-но вартовий угледів чужинське військо, відразу смолу запалював. Якось один козак-вартовий заснув. Татари його зарубали. На цьому місці потім пам’ятник поставили – хрест камінний. На ньому вирубали прізвище – чи то Шеремет, чи Шеремета.

А в Зеленому татарва начебто на Водохреще все село вирізала. В одну могилу поховали нещасних. І між Лежанівкою та Білинівкою, розповіли старі люди, подібні поховання є. За совітів, правда, все то плюндрувалося.

Є тут ще урочище Церковиця. То вже за Австрії було. Жила колись у цих краях багачка Мотрона. Любила гарно одягатися, слічною була. Одну лише ваду мала – на голову хворіла.

Якось на камені угледіла Мотрона два сліди. Увірувала, що то Матір Божа залишила їх. Може, так і було. Повідала Мотрона, що на тім місці має колись церква стояти…

Почула в Медоборах ще одну цікаву байку: чому горівка, горілка по-теперішньому, горівкою називається. У давнину один хлоп на ім’я Ка робив брагу. Хотів, аби вона щоразу виходила міцнішою і міцнішою… До того довправлявся, що загорівся і загинув. «Хто згорів?» – запитував люд. «Горів Ка». Згодом з’єднали два слова і вийшло ймення нашій оковитій. Хтозна, може й правда.

… Довгий час у Медоборах жив пустельник. Не одну легенду про нього створили. Кажуть: раніше місце, де він оселився, облюбував був собі двоголовий дракон. Це – найдавніша оповідка. Радше, казка, у яку хочеться повірити.

Коли йшла тією частиною лісу, здавалося, десь там, у глибині, існує інший світ. Начебто є під ногами земля, і начебто її немає. Наче якась порожнина внизу.

Про пустельника розповідали різне. Одні казали, був він сином поміщика, скоїв якийсь злочин, після чого подався у Медобори гріх спокутувати.

Інші ж переповідали, що пустельник був сербом чи хорватом. Залишився у цих краях після Першої Світової війни. Мав здібності цілителя.

Казали треті, що був цей дивний чоловік поляком. Звався Влодком, по-нашому Володимиром. Весь час жив у скалі, що в лісі. Зробив у ній собі щось на кшталт двох кімнат. В одній вирубав на камінні іконостас, образи мав. Молився багато. А в іншій витесав з каменя ліжко і подушку.

Ось тепер і розповім, чому подолані кілометри не залишили втоми у моїх ногах. Коли присіла на кам’яне ложе, втома врапт пропала. Гадаєте, це плід моєї уяви? Ні, ні!!! Так воно й було!

А ще у тій скалі стає легко і затишно на душі. Неначе опинилася в іншім вимірі – без суєти, негараздів, образ…

Так ось, до пустельника люди йшли за ліком, як по свячену воду. Він зілля різні знав, коріння викопував. До людей, у села, ніколи не ходив. Ліс був його всесвітом, прихистком, олтарем… Кажуть, мав багато золота. Бо не лише бідні, а й багачі за зціленням ходили до цього дивного чоловіка. Золотом платили, хоча він ніколи не впоминався, скільки його лік вартує. Хто що жертвував, те і брав. Золото пустельника, пошепки повідали старі люди, і до нині шукають. Вірять: є десь сховок…

Тут, де зараз ліси-Медобори, в далеку давнину було місто Звінгород. Місто-капище. Старожили розповідали: каміння, розкидане по лісі, а його багато біля скелі пустельника, – це залишки стародавнього Звінгорода. Місто пішло під землю. Прокляв його хтось…

Є й інша легенда. Гнала сліпа жінка качки. Вона мешкала у Звінгороді. Якийсь чоловік підняв їй вилами повіки. І як глянула вона, місто відразу ж завмерло…

А в Сліпому яру, розповідають, давніше стояла кам’яна баба. То діялося, коли татари на наших землях розбій чинили. Йшли вони ордою і запитали в місцевої дівчини дорогу. Обманула зайдів, не той шлях показала. Закляли її ординці. На кам’яну бабу перетворили вродливицю…

Ще є у Медоборах джерела помічні. Колись із Варшави дохтори приїжджали, цікавилися ними, досліджували. І німці джерела увагою не обійшли. Лише в совітів не було до них діла. Може, й то добре, бо знищили б.

Одне джерело, розповіли мені старі люди, помічне на очі, інше – на нерви, а третє – «від їдзення» – апетит, себто, дає.

Тією водою, що до очей, треба вмиватися до сходу сонця. Почула таку історію. За Польщі це було. Дівчина почала темніти. Ні лікарі, ні знахарі не змогли допомогти зір повернути. Привезла її матір в Медобори, до джерела. Це була остання надія. І цілюща вода вилікувала…

А біля води, що від нервів, раніше, кажуть, жид корчму тримав. Люди його запитували, чи то правда, що вода має помічну силу. Він відповідав: «Помагає, помагає, мені і попови». Бо як подорожні йшли, то вступали до церкви і до корчми. І там, і там яийсь гріш лишали.

Якщо ж направду, то старожили переконували: має та вода Божу силу.

Із цікавості я спробувала воду з усіх трьох джерел. Вона видалась мені різною на смак. Знову плід моєї уяви?..

Припускають, що у Медоборах був осередок язичництва. Він виник тут у кінці дванадцятого – на початку тринадцятого століття. Чому саме тут? Бо на периферію з центру після хрещення Русі перебралися язичники… Яка древня і цікава історія нашого краю!

Ольга ЧОРНА, Наш день

загрузка...

Comments are closed.