Волонтер Лілія Мусіхіна терміново шукає помічників

Колись давно, коли мені було років із 15, я написала вірш про те, що ріжу на шматки сонце, як пиріг, і роздаю його людям. Тоді мені найстрашнішим здавалось, що сонця не вистачить мені самій.
Тепер мені стало страшним інше: сотні рук знову тягнуться до мене, а в мене часом нема жодного шматка сонця, щоб покласти його в руки.
Хочеться плакати? Ні, хочеться кричати від безсилля і злості.
Якби можна було вмерти, але одягнути, нагодувати, вилікувати, всім в руки дати такі необхідні рації, тепловізори, джипи та броньовані буси, я б не вагалась ні хвилини.
Дякую всім, хто залишається вірним Україні, хто бореться і не здається.
Ми витримаємо.
Ми зможемо.
Уже кілька тижнів у нас на Штабі “вишивають усе” – готові вироби передаємо для реалізації нашим друзям з діаспори. Ми робимо все, що можемо.
Сподіваємося також, що моя нова ідея із заробітку грошей, про яку зараз знають лише найближчі, теж себе виправдає. Тільки, знову ж таки, – сама не впораюсь. Мені потрібні помічники. Діти і дорослі. Чоловіки і жінки. Всі, хто готовий жертвувати своїм часом, вечорами у колі родини, хто готовий запхати свою гордість у задню кишеню і просто працювати.

Чорт, і так хочеться ще раз написати про оці кляті 20%!!! Не дочекаєтесь!!!
Уже рік я і мої хлопці винаходимо всі можливі й неможливі способи відшукати засоби для життя та боротьби для наших хлопців. Держава не підставила плеча, не спитала, чим живуть волонтери і хлопці на передовій…
Я не дам ні копійки. По-перше, у мене їх і нема. По-друге – всі гроші і все майно, яке проходить через наші руки – не наше, а людське.
А коли придумають за податки конфіскувати майно, – щож, сподіваюсь, той, хто його отримає, принаймні любить читати, обожнює котів і впорається з дівчинкою-підлітком.
Бо все моє майно, нажите за 36 років – це бібліотека, кішка і дитина

Лілія Мусіхіна