Забуті традиції галицького Різдва

Різдво на Галичині завжди було одним з найвеселіших, найщедріших і найпотаємніших свят, сповнене магії, символізму і ритуалів. Найдужче це свято любили діти, бо їх активно залучали до всіляких дійств та обрядів. Нині від старого залишилося небагато – коляда та вертеп.
Колись, згадує у розмові керівник Інституту народознавства НАН України, професор Степан Павлюк, діти чекали цього свята із нетерпінням, бо вони розкидали сіно у хаті, потім шукали у цьому сіні гриби, цукерки, а ще кудкудакали під столом задля доброго виводку курчат у господарці. Був елемент гри, тому це було цікавіше, ніж нині. „Якщо раніше ритуал колядування, де теж були діти, які планували собі за коляду отримати якогось гостинця, то нині ця традиція стала банальнішою, і діти просто заробляють на іграшку, комп’ютер чи інші речі”, – каже Степан Павлюк.
Існував і інший ритуал, в тому числі і для дітей, коли господар оселі під час Святої вечері брав ложку куті, як основну страву, і підкидав її до стелі. Чим дужче кутя приставала до стелі, тим кращим мав бути рік і багатшим. Цієї традиції вже практично не існує, вона збереглася подекуди у сільських родинах. Багато цікавих ритуалів урбанізація просто трансформувала, вони стали непотрібні в умовах міського життя, їхній первинний смисл втратився, пояснює дослідник. Символізм, який вкладали в певні обряди пращури, попросту зник.
Люди поважного віку нарікають, що у сучасному, «модному» варіанті святкування Різдва, немає урочистості, втрачено таїнство, яке присутнє було у Святвечір, а ще немає родинного єднання та відкритості. „Колись ми починали святкувати, то йшли до всіх сусідів, колядували, всі двері були відчинені. Була одна велика родина. І це, я вважаю, вже втрачено”, – каже львів’янка пані Мирослава.
А ось що згадують інші співрозмовники: „Дідуха вже ніхто не носить, бо килими в хаті. А колись всю хату соломою засипали”, „Як не дивно, але коли влада забороняла святкувати, то ці традиції більш пильно берегли. І спалювали Дідуха, і стрибали через нього, щоб прищів на тілі не було. На столі було тільки сухе вино, і в жодному разі горілки не ставили. Як ми помолилися і підкинули кутю, як покудкудакали, то розходилися нести вечерю хресним. Багато цього вже ніхто не робить”, – розповідають сусіди тернополян – мешканці Львівщини.
Серед звичаїв, які обов’язково дотримувалися у Карпатах, на Галичині – це сіно під скатертиною і вінець зі збіжжя. На Гуцульщині був звичай накривали стіл на одну особу більше. Утім, практично у всіх сім’ях завжди залишали страви Святої вечері на столі аж до ранку. Ця традиція, яка символізувала запрошення померлих предків до вечері, тепер збереглася вибірково, розповідає Степан Павлюк.
До практично зниклого вже ритуалу дослідник зараховує качання хлібини, так званого „керечуна”. „Коли у святвечір господар вносив керечун, то обв’язував його навхрест пасмом волокна. І була така містика: з порогу качали той керечун, і коли він падав природно, то вважали, що у родині буде прибуток, якщо керечун перевертався, то це була погана ознака”, – розповідає Павлюк.
Утім, як запевняє співрозмовник, основні обряди зимового циклу на Галичині таки збереглися, ба, навіть, відроджуються. На Різдво господині звикло прибирають оселю та готують дванадцять пісних страв. Молодь гуртується колядувати, ходить з вертепом, засівають, а на Водохрестя господар окроплює освяченою водою помешкання.
Серед обрядів, які актуалізувалися, і відроджуються є окроплення помешкань та вертеп. Якщо говорити про вертеп як театралізоване дійство, то він надзвичайно оновився, зауважує Павлюк. Не рідко у сценаріях глядачі можуть вже спостерігати не просто за відтворенням біблійної історії, але й за політичними та соціальними перипетіями з життя країни. Діти, зазвичай, наслідують сімейні традиції, які з року в рік дотримувалися їх батьки у час свят. Отже, якщо вже є традиція у християнській родині залишати посуд на Святвечір, то вона збережеться. І що вже точно ніколи не буде втрачено на Заході України – це молитва. Бо з неї всі святкування починаються, нею і завершуються.