Знайомтеся – керманич тернопільської поліції (фото, інтерв’ю)

Дисципліна, порядність і чесність, толерантне ставлення до людей, а навзаєм – довіра, самодостатність, бажання професійно розвиватися – саме таким критеріям, на думку керманича Тернопільського відділу Головного управління Національної поліції в області СтепанаСавки, має відповідати кожен поліцейський. Полковник поліції, за плечима котрого майже двадцять років служби в правоохоронних органах, переконаний, очікуваного результату від роботи реформованого відомства не буде, якщо люди не повірять: змінилася не просто назва, а пріоритети, цілі, завдання, змінилися кадри. А для цього потрібно працювати.

– Степане Степановичу, що для Вас означає працювати по-новому?

– Мої перші вимоги до особового складу – сувора дисципліна, порядність та чесність. Нічого нового,але безальтернативно обов’язкове  до виконання. Гадаю, кожен, хто написав рапорт, у якому зазначив, що має бажання продовжити службу в поліції, робив усвідомлено свій вибір. Як платять – так працюємо – перестало бути актуальним. Усі ми мали можливість, або залишити цю роботу і шукати більш перспективну, високооплачувану, легшу, або переламати в собі споживача людських податків і починати працювати задля тих, хто нас утримує. Цю вимогу я доніс до кожного співробітника поліції Тернопільського відділу. Поступків не буде.

Наступні критерії – толерантність, людяність, доброзичливість, ввічливість у ставленні до людей. Поліцейський – не наглядач, не каратель. Це людина у формі, яка допомагає, захищає, забезпечує законність у суспільстві. Раз і назавжди у свідомість наших співробітників має вкарбуватися ця аксіома. Ми сервісна інституція, і наскільки від наших послуг буде комфортно людям, настільки вони довірятимуть нам. А довіра – це єдино правильний критерій оцінки нашої роботи. Жодні ініціативи, і поліцейські в тому числі, нічого не варті, якщо не мають підтримки громадян.

Відповідна фізична форма, психологічна  стійкість, достатній інтелектуальний рівень, бажання розвиватися – теж обов’язкові вимоги. В руках поліцейських – зброя, їм можуть чинити спротив злочинці, тому неповоротким і без належної фізичної підготовки немає чого робити в поліції. Але лише мускулами грати теж не вийде. У спілкуванні з людьми треба вміти висловити свою думку, пояснити, аргументувати. Правоохоронець повинен постійно удосконалювати свої знання, бути компетентним не лише у правовій сфері, а жити тим життям, яким живе країна.

– Керівник Національної поліції держави Хатія Деканоідзе в одному зі своїх виступів заявила про те, що поліція не реформується, а будується заново. Розуміємо, що як би нам не хотілося все почати з чистого аркуша, фундамент, принаймні кадровий, допоки мусить бути міліцейський. Ви, як фахівець з майже двадцятирічним стажем, як вважаєте – реально вибудувати нове на старій основі?

– Є люди, чий професіоналізм та практика будуть корисними у розбудові нової структури, але, як вчить нас досвід багатьох поколінь, – скільки старе не латай, воно новим не стане. Такі процеси, як створення масштабних державних структур, зокрема поліції, за півроку не робляься. Розумію, в цьому була суспільна необхідність, тому вважаю сьогоднішні зміни – так званим перехідним етапом.

Кардинальні перетворення повинні починатися з навчальних закладів, в яких за новими стандартами, новими програмами, у новому дусі мають виховати нових поліцейських, які б замінили більшу частину старих кадрів – тих, у кого немає бажання чи можливостей працювати. Сподіваюся, ми використаємо цей час, щоб відсіяти гірше і найгірше, а залишаться адекватні, професійні, достойні люди, котрі в подальшому виховають молодих фахівців, які нині є ще студентами, курсантами, а останні згодом безболісно замінять своїх вчителів. Молодь має прийти не на пустир, а вже на підготовлений чистий ґрунт, щоб рости, розвиватися, працювати і  отримувати за це достойне матеріальне забезпечення.

На перспективу я б не відкидав так званої школи наставництва. Тим професійно грамотним  колишнім правоохоронцям, які виявлять бажання допомагати поліції, потрібно дати таку можливість. Хай тандем минулого і тих, за ким майбутнє,працює над розкриттям злочинів, над вдосконаленням методів боротьби з криміналітетом, над іншими актуальними потребами. Але не на словах, не на папері, а на ділі.

– Знаю, що Ваша кандидатура була однією з перших на заміщення посади керівника найбільшої і, по-суті, найпроблемнішої в криміногенному плані відокремленої структури. Як оцінюєте свої шанси?

– Моя життєва і професійна позиція була і залишається незмінною: якщо не переконаний, що  можу виконати цю чи іншу роботу, за неї не беруся, а коли маю у цьому впевненість, то віддаю усі сили, щоб справу зробити якнайкраще. Була у мене можливість попрацювати не лише на  Тернопіллі. Так склалося, що досвід здобував і в центральній Україні – Київщині, і вреґіоні  ближчому до сходу – Полтавщині, і в прикордонній Рівненській області. Інколи люди, котрі мене мало знали, дивувалися, навіщо мені, так би мовити, зі шкіри лізти, щоб зробити щось краще, чи більше, адже можна пливти за течією. Хай не здасться читачам пафосом моя відповідь, але такий вже я є: якщо працювати, то так, аби людям не було соромно в очі дивитися, аби за мене не  встидалася родина, діти. І своїх синів та дочок виховую у тому ж дусі – ніколи не загравати з совістю.

– Скільки у Вас дітей?

– Двоє синів і двоє дівчаток. Це найбільший мій скарб і найбільша радість. Сини уже дорослі.  Найстаршому – 23. Він – випускник економічного вишу. Під час навчання була можливість закінчити військову кафедру, та хлопець він амбіційний, не захотів, аби на це витрачалися кошти. «Я – фізично здоровий і хочу служити в армії», – таким було його рішення. Чи хотів я, аби моя  дитина пройшла армійський вишкіл, скільки було хвилювань і під час служби, але це був його вибір. І я його поважаю. За два роки хлопця було не впізнати – дорослий, змужнілий,  відповідальний, з чітким усвідомленням, чого він хоче від життя. Згодом, добре володіючи  іноземними мовами, які освоював самостійно, вирішив спробувати свої сили за кордоном. Я підтримав. Бо як мене батьки виховували, так і я даю можливість своїм дітям вчитися самим пізнавати світ, розуміти, скільки вартує хліб насущний. Так от, повернувшись з-за кордону син заявив: «Не хочу бути третім сортом на чужій землі, краще шукатиму свій шлях тут, в Україні». Сьогодні він разом з тисячами інших кандидатів проходить тестування, військово-лікарську комісію, аби стати патрульним поліцейським. Буду відвертим, без моєї протекції, бо знову ж таки це його вибір.

Молодший син – студент юридичного факультету, любить спорт, активно займається бойовим  карате, рукопашним боєм, боями без правил. Як і старший, у всьому покладається на власні сили, має свою життєву позицію.

Найбільша потіха дружини, її помічниці і наші красуні – донечки.  Старша, як і молодший з синів, обрала юридичний фах – навчається у Галицькому коледжі. Старанна, відповідальна. А найменшій нашій улюблениці скоро виповниться десять років. Співає, грає на фортепіано, староста класу – невгамовна активістка.

Ми з дружиною, хоч кажуть, що про вік не варто говорити, але уже цілком дорослі, інколи хочеться після важкого трудодня посидіти, відпочити, та де там. Донечка не дає нам старіти, є нашим життєвим стимулом.

 

Усіх своїх дітей ми виховуємо в дусі поваги, взаєморозуміння, довіри, любові. Я ніколи не планую і не загадую, яким буде їхнє майбутнє – життя покаже. Головне, аби вони стали Людьми.

– Наскільки стає зрозуміло з Ваших перших кадрових рішень в Тернопільському відділі, Ви – людина, котра звикла працювати з командою, якій довіряє.

– Характеристику собі можу дати таку – я не з категорії людей, які вростають у посадові крісла, руками і ногами тримаються за посади. Навпаки, вважаю, що ті, хто в житті вичерпав ідеї та цілі, хто думає, що усього досягнув – не приносять користі. Людина, скільки б не жила, не працювала завжди повинна вдосконалюватися, вчитися, розвиватися.  Слава Богу, я це зрозумів у досить ранньому віці.

Пригадую після п’яти років керівництва одним із найпотужніших і в технічному, і в інформаційному, і у впливовому на ряд ситуацій щодо розкриття злочинів управлінь обласного апарату сам попросився у райвідділ. Було це після подій на Майдані, Революції гідності. Я багато читаю, багато слухаю та аналізую, тому розумів, людині мого складу характеру важко буде далі ефективно служити, бо перспектив розвиватися, пізнавати щось нове не бачив. А настрої в суспільстві змінювалися кардинально, тоді я вирішив – маю попрацювати «на землі» – з тими, хто виконує в правоохоронній структурі найбруднішу роботу, якої ніхто не бачить, за яку рідко отримують похвалу. Попросився у райвідділ. Керівництво прислухалося до мого прохання. Та цього було недостатньо. Пригадуєте, тоді будь-які кадрові призначення, особливо в міліцію, проходили через так зване народне віче. Я був на всіх громадських слуханнях, говорив з людьми, розповідав про те, що можу і хочу зробити. І жителі Підволочищини повірили мені. Народна довіра ще більше стимулювала до праці, насамперед, над собою. Я ретельно вивчив нову для мене нормативно-правову базу, згуртував колектив і зробив по-максимуму, аби очолюваний мною підрозділ, скажемо так, не був серед найгірших.

Через деякий час отримав пропозицію очолити тоді Тернопільський райвідділ внутрішніх справ. Знову ж таки – новий виток для розвитку, бо, повірте, це абсолютно різні підрозділи. Робота тільки стала налагоджуватися, як нове призначення – тимчасово виконуючий обов’язки керівника Тернопільського відділу Головного управління Національної поліції. Скажу відверто, для мене це крок у глибоку яму. Знаю, як нелегко тут згуртувати колектив, з якого постійно «виривають» професійних кадрів. В обласному центрі, а тепер до відділу приєднані Тернопільське та Зборівське відділення, стається левова частка злочинів. Тому разом зі мною прийшли перший заступник та начальник кадрового відділення. Повірте, в цьому була потреба, бо взятися за роботу і залишити її на півшляху – не в моїй манері.

Нелегко даються перші кроки, не розраховую, що в подальшому буде легше, але я впертий, наполегливий, випробування та перешкоди мене ще більше стимулюють. Було б здоров’я.

Джерело