Про “покровські” сутички під Верховною радою. Погляд Олени Білозерської (фото, відео)

Дуже коротко про те, що відбулося сьогодні вдень, бо не маю часу, день просто божевільний.
Об 11 ранку у парку Шевченка зібралися активісти Комітету визволення політв’язнів та інших організацій, які їх підтримали. В тому числі було кілька активістів “Правого сектора”. Вимогою акції було звільнити політв’язнів старої і нової влади і повністю реабілітувати раніше засуджених в’язнів режиму Януковича. (Їх багато – наприклад, наш Роман Хмара не може балотуватися через судимість, отриману за спил голови пам’ятника Сталіну; Микола Коханівський перебуває в розшуку за те, що після “умовного” вироку не ходив відмічатися, а не ходив, бо воював; Адам Осмаєв сидить за нібито підготовку ним замаху на Путіна, тощо).

З постамента пам’ятника Шевченку виступили кілька людей, зокрема, координатор КВП Тетяна Близнюк і командир батальйону ОУН Микола Коханівський. Він закликав іти під Раду і не розходитись, поки не буде прийняте рішення про амністію політв’язнів. Сказав, що усі знають, як можна вплинути на Раду – акціями громадської непокори з розбитими вікнами.

З парку Шевченка колона вирушила до ВР. Дорогою скандували звичайні націоналістичні гасла, до яких додалися: “Героям АТО – слава!”, “Небесній сотні – слава!”. Також кричали “Слава!” батальйонам – “Азову”, “Айдару”, ДУКу ПС та іншим.

Під Радою вже стояв велелюдний мітинг ВО “Свобода”, учасники якого вимагали від парламенту визнання ОУН-УПА. Підходячи до Ради, хтось кинув за паркан димовуху. Далі почали вибухати петарди.

Раду охороняв кордон – кілька лав нацгвардійців (виглядали не як люди з Майдану, а як звичайні “космонавти”, тільки форма трохи інша), за ними ще один кордон з військових у світлій формі, хто такі – не зрозуміла.

Доволі довго вибухали петарди (доволі противні, бо уламками трохи боляче давало по ногах), далі хлопці з гаслами “ОУН-УПА – державне визнання!”, “Революція!”, “Хунта прийде, порядок наведе” тощо спробували штурмувати нацгвардійців, щоб прорватися до парламенту. Ті боронилися, орудували кийками, але як на мене, доволі мляво, більше стримували людей. Хтось, точно не скажу хто, пустив газ, хлопці вдягнули медичні маски. Хтось (не бачила сама, мені сказали) стріляв з духових рушниць по вікнах ВР і розбив скло.

Тетяна Чорновол стояла перед лавою “космонавтів”, не даючи їх бити. Хтось з натовпу крикнув їй: “Чорновол, ти продалася! Скільки коштує смерть твого чоловіка?”

ЗМІ одразу написали, що сутичку влаштував “Правий сектор”, окремі ЗМІ – що “Правий сектор” кидав коктейлі Молотова.

Кажу відповідально: по-перше, активісти ПС не влаштовували сутичку і так само, як більшість людей, присутніх перед Радою, не брали у ній активної участі. Не тому, що вони на таке не здатні, а тому, що дисципліновані і виконують накази керівництва. А такого наказу не було, бо це взагалі була не наша акція. У нас на сьогодні була запланована (і добре пройшла) лише спільна з “Азовом” хода з парку Шевченка. А під ВР було лише кілька “правосєків”, які за власним бажанням прийшли підтримати політв’язнів.

По-друге, ніяких “коктейлів Молотова” не було. Були петарди, дерев’яні палки, бачила також один ланцюг, балончики з газом і каміння, яке виколупували з бруківки просто під Радою. Одному журналісту випадково каменем розбили голову, йому надавали допомогу медики з Червоного Хреста.

Хто ж спробував піти на штурм? Молодь, яка називає себе “Реванш” чи “реваншисти”. Петарди кидали хлопці, у яких чорний прапор з білим черепом на ньому. Спитала, як вони називаються, сказали, здається, “ардійці”. Ще там були (якщо щодо когось помилилася, перепрошую, пишіть, я виправлю) активісти ОУН і члени “Братства” Корчинського. І просто футбольні фанати.

Промовці кілька разів намагалися пригасити накал, заспокоїти людей, в тому числі і виконанням державного гімну. Закінчилося усе тим, що “Свобода” відвела своїх людей з-під Верховної Ради, на площі стало набагато менше народу і стало зрозумілим, що якийсь штурм вже неможливий. Хлопці у масках колоною рушили по Грушевського, там їх затримали і відвезли до райвідділку на Голосіївській, 18.

Враження від їхнього вчинку особисто в мене неоднозначне. По-перше, з одного боку, щоб у можновладців не розвинувся синдром Януковича, їм треба регулярно нагадувати, що народ в разі чого може винести їх з теплих крісел. З другого боку, під час війни акції громадської непокори не те, щоб зовсім не на часі, але… Але їх треба планувати і проводити з підвищеною обережністю. Під час війни, як на мене, є лише два шляхи взаємодії зі своєю не дуже вправною і чесною владою: або терпіти її, поки ще можна терпіти (за принципом “коней на переправі не міняють”), або, якщо терпіти вже не можна, бо вони гроблять державу – винести владу блискавичним військовим переворотом. Але якщо станеться такий переворот і до влади прийде справжня, а не кисельовська хунта, громадські активісти мають усвідомлювати, що не зможуть більше проводити взагалі ніяких акцій.

По-друге, якби в мене спитали, можна чи не можна бити міліцію, кидати в неї камінням тощо, я б відповіла: все залежить від того, коли це робиться. В 90% випадків це невчасна і дуже шкідлива річ. В 10% це початок народного повстання, яке виводить державу з глухого кута. Щоб уловити цей момент, оцю тонку межу між “ще не можна” і “вже необхідно”, треба мати божевільно розвинену чуйку, треба генієм бути, мабуть…

Дуже коротко про те, що відбулося сьогодні вдень, бо не маю часу, день просто божевільний.
Об 11 ранку у парку Шевченка зібралися активісти Комітету визволення політв’язнів та інших організацій, які їх підтримали. В тому числі було кілька активістів “Правого сектора”. Вимогою акції було звільнити політв’язнів старої і нової влади і повністю реабілітувати раніше засуджених в’язнів режиму Януковича. (Їх багато – наприклад, наш Роман Хмара не може балотуватися через судимість, отриману за спил голови пам’ятника Сталіну; Микола Коханівський перебуває в розшуку за те, що після “умовного” вироку не ходив відмічатися, а не ходив, бо воював; Адам Осмаєв сидить за нібито підготовку ним замаху на Путіна, тощо).

З постамента пам’ятника Шевченку виступили кілька людей, зокрема, координатор КВП Тетяна Близнюк і командир батальйону ОУН Микола Коханівський. Він закликав іти під Раду і не розходитись, поки не буде прийняте рішення про амністію політв’язнів. Сказав, що усі знають, як можна вплинути на Раду – акціями громадської непокори з розбитими вікнами.

З парку Шевченка колона вирушила до ВР. Дорогою скандували звичайні націоналістичні гасла, до яких додалися: “Героям АТО – слава!”, “Небесній сотні – слава!”. Також кричали “Слава!” батальйонам – “Азову”, “Айдару”, ДУКу ПС та іншим.

Під Радою вже стояв велелюдний мітинг ВО “Свобода”, учасники якого вимагали від парламенту визнання ОУН-УПА. Підходячи до Ради, хтось кинув за паркан димовуху. Далі почали вибухати петарди.

Раду охороняв кордон – кілька лав нацгвардійців (виглядали не як люди з Майдану, а як звичайні “космонавти”, тільки форма трохи інша), за ними ще один кордон з військових у світлій формі, хто такі – не зрозуміла.

Доволі довго вибухали петарди (доволі противні, бо уламками трохи боляче давало по ногах), далі хлопці з гаслами “ОУН-УПА – державне визнання!”, “Революція!”, “Хунта прийде, порядок наведе” тощо спробували штурмувати нацгвардійців, щоб прорватися до парламенту. Ті боронилися, орудували кийками, але як на мене, доволі мляво, більше стримували людей. Хтось, точно не скажу хто, пустив газ, хлопці вдягнули медичні маски. Хтось (не бачила сама, мені сказали) стріляв з духових рушниць по вікнах ВР і розбив скло.

 

Тетяна Чорновол стояла перед лавою “космонавтів”, не даючи їх бити. Хтось з натовпу крикнув їй: “Чорновол, ти продалася! Скільки коштує смерть твого чоловіка?”

ЗМІ одразу написали, що сутичку влаштував “Правий сектор”, окремі ЗМІ – що “Правий сектор” кидав коктейлі Молотова.

Кажу відповідально: по-перше, активісти ПС не влаштовували сутичку і так само, як більшість людей, присутніх перед Радою, не брали у ній активної участі. Не тому, що вони на таке не здатні, а тому, що дисципліновані і виконують накази керівництва. А такого наказу не було, бо це взагалі була не наша акція. У нас на сьогодні була запланована (і добре пройшла) лише спільна з “Азовом” хода з парку Шевченка. А під ВР було лише кілька “правосєків”, які за власним бажанням прийшли підтримати політв’язнів.

По-друге, ніяких “коктейлів Молотова” не було. Були петарди, дерев’яні палки, бачила також один ланцюг, балончики з газом і каміння, яке виколупували з бруківки просто під Радою. Одному журналісту випадково каменем розбили голову, йому надавали допомогу медики з Червоного Хреста.

Хто ж спробував піти на штурм? Молодь, яка називає себе “Реванш” чи “реваншисти”. Петарди кидали хлопці, у яких чорний прапор з білим черепом на ньому. Спитала, як вони називаються, сказали, здається, “ардійці”. Ще там були (якщо щодо когось помилилася, перепрошую, пишіть, я виправлю) активісти ОУН і члени “Братства” Корчинського. І просто футбольні фанати.

Промовці кілька разів намагалися пригасити накал, заспокоїти людей, в тому числі і виконанням державного гімну. Закінчилося усе тим, що “Свобода” відвела своїх людей з-під Верховної Ради, на площі стало набагато менше народу і стало зрозумілим, що якийсь штурм вже неможливий. Хлопці у масках колоною рушили по Грушевського, там їх затримали і відвезли до райвідділку на Голосіївській, 18.

Враження від їхнього вчинку особисто в мене неоднозначне. По-перше, з одного боку, щоб у можновладців не розвинувся синдром Януковича, їм треба регулярно нагадувати, що народ в разі чого може винести їх з теплих крісел. З другого боку, під час війни акції громадської непокори не те, щоб зовсім не на часі, але… Але їх треба планувати і проводити з підвищеною обережністю. Під час війни, як на мене, є лише два шляхи взаємодії зі своєю не дуже вправною і чесною владою: або терпіти її, поки ще можна терпіти (за принципом “коней на переправі не міняють”), або, якщо терпіти вже не можна, бо вони гроблять державу – винести владу блискавичним військовим переворотом. Але якщо станеться такий переворот і до влади прийде справжня, а не кисельовська хунта, громадські активісти мають усвідомлювати, що не зможуть більше проводити взагалі ніяких акцій.

По-друге, якби в мене спитали, можна чи не можна бити міліцію, кидати в неї камінням тощо, я б відповіла: все залежить від того, коли це робиться. В 90% випадків це невчасна і дуже шкідлива річ. В 10% це початок народного повстання, яке виводить державу з глухого кута. Щоб уловити цей момент, оцю тонку межу між “ще не можна” і “вже необхідно”, треба мати божевільно розвинену чуйку, треба генієм бути, мабуть…

Виступає Тетяна Близнюк

Виступає Микола Коханівський

Стріляють петардою з рогатки