Влада розпочинає судилище над патріотом Юрієм Хортом, який на виборах мав конкурувати із сином Президента

Вестиме справу суддя Клапоущак.

Він, до речі, підпадає під люстрацію згідно закону: виносив рішення про утримання під вартою активіста Віктора Цебрикаhttp://vn.20minut.ua/Kryminal/pidslidnogo-vinnickogo-majdanivcya-vipustili-pid-domashnij-aresht-10313010.html

Сам суд призначено з порушеннями, – каже Юрій.

– Тому що я з адвокатом мав би попередньо ознайомитися з матеріалами справи. Натомість мене навіть не повідомлено про завершення досудового слідства. Загалом після мого арешту при спробі подати документи в ЦВК, справу “пригальмували” на час виборів, щоб я не збивав рейтинг сину Порошенка. Закінчились вибори – справа рушила вперед.

У Вінниці почались судилища над патріотами. Так коментує цю подію Михайло Рюхов.

– Судять того, хто не боїться думати і говорити свою позицію. Судять того, хто міг забрати голоси у президентського синочка, тому у нього не прийняли документи. Судять того, хто воював на Сході. Судять за те, що у 2012 році він провів марш проти “НЕЛЕГАЛЬНОЇ МІГРАЦІЇ”. Суде той, хто судив юного скрипаля Цебрика за штурм Вінницької ОДА. Гей! Відомі блогери чи прості смертні, розкажіть про це у своєму місті. Так, не бійтесь сказати, що пакращення вже прийшло до хат патріотів.

Син Нації. Ворог Держави

Найближчим часом мене судитимуть за обвинуваченням “у розпалюванні расової, етнічної та релігійної ворожнечі”. Стаття доволі-таки рідкісна, і у моєму місті за всі роки Незалежності я – перший, кого судитимуть за таке. Підставою стало проведення мною 18 лютого маршу-рейду проти імміграції. Ясна річ, що я, як і мої опонети вважаю свої дії правильними і вмотивованими. Я не беруся стверджувати, що я є об’єктивним у момент, коли пишу ці рядки, тому судіть самі.

Чому я виступаю проти імміграції

Одразу зазначаю, що проблема імміграції – не є “стержнем” моїх переконань. У своїх діях я виходжу з позиції: “Усе те добре, що добре для мого народу, і все те зле, що моєму народові шкодить”. Якраз імміграція є одним із тих багатьох явищ, котрі шкодять Україні.

У нас проживає вже більше семи мільйонів іммігрантів. Згідно зі звітом UN Statistics Division, ми входимо до п’ятірки країн світу, за їх кількістю. І це офіційна статистика, яка не враховує нелегалів, котрі здебільшого намагаються нашою територією дістатися країн Європи. Україні дуже пощастило, що вона бідна, інакше б ця проблема була б щегострішою і ми б з нашим географічним становищем впевнено посіли б перше місце за кількістю чужинців у нашому домі.

На сьогодні у Вінниці проживає близько восьми тисяч іноземців. Вінничани всі майже поголівно вирішили чомусь, що в нас тут лише студенти. Однак, насправді, студентів всього три тисячі, інші вже тут проживають постійно, займають наші робочі місця, витісняють підприємців тощо. Неозброжним оком помітно, що вулиці міста “чорнішають” з кожним роком. Та й студенти ці поводять себе надто нахабно, як для тимчасових гостей.

Толерантна Європа вже згортає політику мультикультуралізму, зіткнувшись з проблемою інтеграції іммігрантів з Азії та Африки у європейські суспільства. В результаті толерантні європейці отримали “чорні” квартали, ріст злочинності, безробіття, масові безлади, які влаштовують “гості”. До того ж мусульмани аж ніяк не збираютсья приймати звичаї європейців, а навпаки згідно постулатів своєї релігії захоплюють життєвий простір і проповідують світове панування ісламу.

Однак я бачу головну проблему імміграції не лише в соціальній чи релігійній площині. Коли в Україну приїжджають європейці, я не заперечую проти їх проживання на нашій території тому, що вже через кілька поколінь діти цього європейця нічим не вирізнятимуться від корінних українців.

Інша справа – кольорові іммігранти. Звісно безліч з вас назвуть мене расистом і зовсім кінченою людиною, яка чомусь заперечує тезу про те, що “Колір шкіри не має значення”. Однак я вслід за батьком української Незалежності Левком Лук’яненком повторюю: “Я всією душею виступаю за збереження українців як білої раси, і категорично проти перетворення української нації на націю чорних, коричневих, сіро-буро-малинових!”

Моя позиція може комусь подобатись, а хтось кидатиме в мене каміння. Але згідно діючої Конституції я все ще маю право вільно висловлювати свою думку, так само, як і “збиратися мирно без зброї” спільно з людьми, які сповідують схожі переконання. Це право я і спробував реалізувати 18 лютого 2012 року.

Що відбулося 18 лютого?

Насправді головною акцією, яку я запланував провести у цей день, мав бути зовсім не марш проти імміграції, однак доля розпорядилася інакше. У Вінниці вже давно і з перемінним успіхом точиться боротьба навколо встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку. Ще в перші ж роки Незалежності, після знесення Лєніна, постало питання про встановлення Кобзаря. Місце для нього, як для духовного провідника нашого народу повинно було бути у центрі Вінниці. І в цьому ніхто не сумнівався, однак ідея застрягла утенетах бюрократії і впиралася у постійну нестачу коштів. Коли питання нарешті зрушило з мертвої точки, то мер Вінниці “щирий українець” Володимир Гройсман, за будь-яку ціну вирішив не встановлювати Шевченка на площі Театральній у центрі міста і всіма способами намагається реалізувати свою ідею. Як відомо, прізвище “Гройсман” має єврейське походженя, а в поезії Шевченка важко відшукати позитивні згадки про цей народ. Є лише висловлювання на зразок: “Не будете шинкувати, прокляті жиди” і ніше у тому ж дусі, чого лиш варта поема “Гайдамаки”. Шевченко був “нетолерантним”. Однак не вникатимемо в деталі української історії та літератури і причини, чому наші предки при бунтах і повстаннях убивали євреїв, і чому, наприклад, вони не чіпали сербів, греків, німців та інші народи, які теж проживали на нашій території. Повренемося до теми…

У той день, 18 лютого, ми хотіли привернути увагу громадськості до проблеми встановлення пам’ятника Кобзареві. Потрібно було щось справді провокаційне, що б викликало резонанс у суспільстві. Вирішили оргіназувати флешмоб “В топку!” і  спалювати на площі плоди старих ідеологій, які заважають чиновникам приймати правильні рішення. В той же час, аби залучити більшу кількість людей, я зметикував, що варто провести дві акції в цей день. По закінченні флешмобу ми мали змінити гасла і транспаранти і розпочати “Марш-рейд проти імміграції”.

Прибувши на місце, я переконався, що моє рішення було правильним. З технічних причин проведення флешмобу було вже неможливим. До того ж новий начальник громадської безпеки у Вінниці (дана посада створена для впливу мера на МВС) – В’ячеслав Блащук вирішив, що він “сам собі закон” і почав погрожувати учасникам акції не лише у випадку спалення чого-небудь, а й якщо бодай один із учасників ступить на дорогу. Кількома днями раніше пан Блащук наполегливо рекомендував мені по телефону не проводити жодних акцій і пообіцяв “другою державною” мовою: “Па дарогє ви нє прайдьотє. Раньше прахаділі, потому што бил другой начальнік. Но тєпєрь етава нє будєт”. В умовах тотального беззаконня я вирішив не підставляти людей і ми пішли маршем від площі Театральної по тротуару.

На шляху зупинялися біля Ленінського райвідділу міліції, протестуючи проти свавілляментів, і  далі вирушили в район найбільшого скупчення іммігратнів у нашому місті – студмістечка Медуніверситету. Пройшовши з гаслами по периметру, ми зупинилися біля останнього гуртожитку, де влаштували імпрвізований мітинг на його сходах. Чужинці “обліпили” балкони і з цікавістю спостерігали за дійством. Неодноразово на допитах переглядаючи відео я мав можливість уважно спостерігати за їхніми обличчями. На тих обличчях немає ні страху, ні краплі поваги до українців, які прийшли висловити свою позицію стосовно їх перебування на нашій території. Я не стверджуватиму, що я є “добрим самаритянином”, і що там на сходах я виголошував промови про “мир у всьому світі”, можливо в чомусь я й був різкий, однак ні тоді, ні сьогодні я ні на йоту не сумніваюся у правильності своїх слів і переконань.
Акція завершилась традиційно виконанням Національного Гімну, після чого ми розійшлися. Але найцікавіше почалося потім…

“Перші ластівки”

Наприкінці лютого мені зателефонували зі слідчого відділу Прокуратури міста Вінниці. Зі мною розмовляв слідчий Гупяк, який повідомив мене, що до них звернулася мерія з проханням перевірити законніть даної акції. Я довго ухилявся, однак таки з’явився у Прокуратурі 8 березня. В той день увечері співробітники відзначали “міжнародний день Клари Цеткін та Рози Люксембург”, а самого Гупяка на робочому місці вже не було. Як виявилося, слідчий не знайшов ознак злочину у десятиденний термін, тому Прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи.

Мені зателефонували наново 9 квітня. На цей раз вже в.о. Прокурора міста Вінниці – Артур Добросєрдов. Я з’явився у той же день і дав письмові пояснення, що “дана акція була спрямована виключно на захист інтересів українців, і жодним чином не розпалювала ніякої ворожнечі”. Вийшовши з кабінету я зустрів пана Блащука, який щиро “вболіваючи” за мою долю, спеціально приїхав на окраїну міста, аби дізнатись, чи не порушено, бува, кримінальної справи. Я відповів, що нема ніяких підстав, на що він заперечив: “Найдьом”, і кинув вже навздогін: “І нє вздумай ещо што-то мутіть. На етат раз уже нє пракатіт”. Я лиш засміявся.

Гей-парад

Наприкінці квітня у пресі все частіше почали з’являтися анонси міжнародного форуму педерастів і їм подібних під назвою: “Київ Прайд”, що мав проходити у столиці 16-19 травня, і завершитися “мирною ходою”. Ця новина сколихнула праву публіку, адже всі розуміли, що мова йде про …перший в Україні гей-парад.  Дозволити собі мовчки спостерігати за цим дійством не міг жоден патріот.

В Інтернеті було запущено кілька спільнот, які стали центрами координації дій активістів, що збиралися розігнати марш содомітів. Я уважно стежив за новинами у тих спільнотах, намагався “тримати руку на пульсі”, щоб знати, коли слід виїжджати до Києва. До останнього моменту не було чітко відомо навіть дату проведення, а не те, що маршрут їхньої ходи. Геї плутали людей, поширювали дезінформацію, намагаючись приспати пильність націоналістів і підібрати зручний момент для своєї “вилазки”.

Щоб згуртувати прихильників Вінницької СНА і якомога більше активістів залучити до поїздки на Київ, я вирішив організувати за кілька днів до анонсованого гей-параду, протестну акцію у Вінниці під доволі жорсткою назвою “Геть педерастів!”. Акцію було заплановано на 18 травня.

У ті дні я не знав, що поки я веду підготовку до акції, живу розміреним життям, Добросєрдов таки підписав постанову про порушення кримінальної справу за рідкісною статтею 161 ККУ: “Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії”, за якою передбачено покарання у вигляді великого штрафу чи до п’яти років ув’язнення. Однак справа була порушена по факту вчинення “злочину”, якщо можна так назвати ту акцію, а не конкретно проти мене чи інших осіб. Тому мене й не повідомляли про це і вичікували слушного моменту, аби здійснити “пророцтво” пана Блащука: “І нє вздумай ещо што-то мутіть. На етат раз уже нє пракатіт”.

Таки збулося. 16 травня мені знову зателефонували з Прокуратури. На цей раз зі мною розмовляв уже старший слідчий Прокуратури Антон Ковальський. Він сказав, що хоче зі мною зустрітися і передати повістку, аби я з’явився на наступний день на допит у якості свідка.

Отримавши повістку, я зателефонував своєму доброму знайомому – адвокатові Валерію Палію. Це відомий у нашому місті діяч, член Народного Руху,  який свого часу був дисидентом і сьогодні захищає опозиціонерів у судах.

Валерій Максимович мав невідкладні справи у той день, та й, як і я, не сприймав всерйоз усієї цієї колотні, а тому порадив з’явитися на допит і в разі чого сказати, що не даватиму жодних свідчень без його присутності. Я прислухався до його поради.

Майже викрадення

Я традиційно повідомляю мерію про проведення акції не раніше, ніж за 1-2 дні, адже в статті 39-й Констиуції не вказано, в які терміни громадяни зобов’язані повідомити органи місцевої влади про свої зібрання. Це доволі поширена тактика громадських активістів в Україні, і тут я нічого нового не винаходив. Тому і на цей раз, про нашу акцію проти геїв я вирішив повідомити мерію якраз напередодні її проведення – 17 травня.

Як виявилось, мерія вже була готова до мого візиту. Нічого не підозрюючи, приблизно о 13-й годині я завітав у відділ звернень громадян Вінницької міської ради. Побачивши моє повідомлення, спеціаліст відділу одразу ж пішла в сусідній кабінет до начальниці. Я мусив почекати, бо знаючи, наші “доблесні” і “чесні” органи МВС та “святу” мерію  завжди реєструю копію повідомлення і залишаю собі, щоб пред’явити ментам на акції. Інакше вони зроблять розгублений вигляд і скажуть: “У вас немає повідомлення? Ай-я-яй! Невже акцію незареєстровано? Доведеться вас усіх “запакувати”, товариші…”

Начальниця відділу вийшла до мене взяла мій паспорт і копію повідомлення і зникла на півгодини. Оскільки офіс у нас “прозорий”, то я мав змогу бачити, як вона кудись телефонує. Всі проблеми з моїми документами, за дивним збігом обставин, було вирішено якраз у ту мить, коли до відділу завітав мій “старий знайомий” – В’ячеслав Блащук, одягнений у цивільне. З ним був і ще один міліцейський начальник, чиє ім’я я не пам’ятаю, тому назвемо його “Вусатим”. Побачивши пана Блащука  я пожартував: “Бачу, ви знову проходили повз і вирішили зайти?”.

Коли я вийшов з мерії зі мною чомусь поряд ішли Блащук і Вусатий. Мені здалося це дивним, бо, погодьтесь, якось незручно ходити містом у такій дегенеративній компанії. Панове міліціянти не розгубились і запропонували мені пройти до їх автомобіля “Пежо”, на якому ганяє Блащук і проїхати невідомо-куди дял проведення “профілактичної бесіди”. Не знаю чому, але мені ця ідея не сподобалась, до того ж я поспішав на ринок, щоб докупити палиці для прапорів на завтрашню акцію, і часу “кататись” у мене не було. Я запитав у них: “Ви мене затримуєте?”. “Ні, це добровільно” – відповів Вусатий. “Ну, раз добровільно, то ви йдіть собі наліво, а я піду направо”– підсумував я. Після цього двоє підхопили мене попід руки і почали волочити через усю площу до свого автомобіля на очах у перехожих.

Рівень розумових здібностей Вусатого і Блащука просто-таки вражає. На що вони розраховували – невідомо. Мабуть, на безкарність і вседозволеність. Я звісно ж звернувся до оточуючих людей про допомогу, і вже за кілька хвилин навколо зібралася невеличка юрба із перехожих, які цікавилися, куди мене волочать ці двоє. До речі, це спростовує міф, нав’язаний нам іззовні, нібито ми такий народ, де всім на всіх наплювати. Повна маячня, і в усіх цих перипетіях моя віра в Український народ тільки зміцніла.
Блащук почав голосно брехати перехожим: “Прєступніка задєрживаєм! Чєлавєк вПракуратуру нє являєтса уже двє нєдєлі. І вам ваабще, какая разніца?!”. Я спростував недолугу вигадку “служителя Закону”, кинувши зім’яте повідомлення про акцію в бік перехожих, наскільки дозволяли мені заламані руки (двоє тримали мене спиною до юрби). У кількох словах пояснив, що відбувається, і таке свавілля викликало негайне обурення людей. Блащук і Вусатий вже не мали вибору і змушені були відпустити мене, переключившись на залякування найактивніших моїх захисників.

А я тим часом вирушив до редакції інтернет-видання “Свобода Слова в Україні”, що знаходилось поблизу. Там працюють дві мої знайомі журналістки. Захопивши з собою одну з них, Віку, я повернувся на площу. На жаль, люди вже розійшлись, тому ми взяли інтерв’ю лише у кількох очевидців і через півгодини на сайті газети вже булоповідомлення про ці події.

“Робити  я не хочу, а красти  я боюся…”

В’ячеслав Блащук є уособленням справжнього “героя-міліціонера”. Горда постава, сильна статура, твердий характер, кмітливість і нестримна жага до справедливості – усіх цих рис у нього, як і у більшості ментів, на жаль немає. Елементарний такт чи чемність йому невідомі, спілкується він російською чи ламаним суржиком, перемішаним з матюками, а до співрозмовника зазвичай звертається на “ти”.
Тому я ніколи не підтримував гасла тих, хто скандує:“Міліція з народом!”, бо знаючи на конкретних життєвих пикладах, хто працює в органах МВС, просто не міг вимовити цю фразу. Мені більше імпонує народна кричалка: “Робити я не хочу, а красти я боюся,  поїду я у місто в міліцію наймуся!”, яку ми неодмінно повторюємо на всіх акціях. Навіть з мого двору в міліцію пішли працювати лише найтупіші, і найбезпринципніші люди з низьким рівнем інтелекту і залежні від алкоголю. Таке враження, що це якийсь “клуб” для тих, хто в житті не має ні до чого хисту, і руки до роботи якось не стоять.
Обшук

Той “чудовий” день був насичений подіями. На 16-ту я мав з’явитися до Прокуратури.

Зі мною була журналістка Наталка Вершко. Судячи із завзятості Блащука, цілком імовірним видавався його візит і до Прокуратури, тому хотілося, щоб про те, як міліція посеред білого дня викрадає людей, дізналася громадськість.

Однак Блащук не прибув. Натомість слідчий Ковальський повідомив мені дві новини: погану і …погану. Перша: він забороняє журналістці бути присутньою при проведенні слідчих дій, і друга: у мене вдома мав бути проведений обшук. Постанову суду про обшук з’явилися ще 12 квітня, тобто майже за місяць до того, але Ковальський чекав вдалого моменту. До речі, видала цю постанову суддя Наталія Бесараб, яку Національна спілка журналістів назвала “Ворогом свободи слова – 2012”.

За адресою проживання слідчий “вигріб” у мене два мішки речових доказів, серед яких прапори, банери, транспаранти, якісь папірці, листівки тощо. Навіть комп’ютер і мобільний телефон, який, до речі, знаходився у мене в кишені, а не в помешканні і вилучати його слідчий не мав права, як з’ясувалося пізніше. За мету насправді ставилося зірвати завтрашню акцію, яку уже важко було б провести без всіх тих речей.

За адресою прописки я майже не проживаю, тому там нічого й не знайшли. Складаючи акт, пан Ковальський мило спілкувався з моєю бабкою, яка проживає за тією адресою і пояснив їй, чому він такий завзятий: “Я напалавіну єврей, а он ґаваріт, што нас всєх нужно висєліть”. Про свою національність він потім неодноразово повідомляв і інших фігурантів справи. З якою метою – невідомо. Причин для гордості не бачу.

З Прокуратури я повернувся пізно ввечері. Радувало одне: ноутбук, яким я постійно користуюся , керуючись “шостим чуттям” вперше залишив на роботі і Ковальський не отримав доступу до більшості матеріалів.
Анти-анти-гей-парад
Поки я був у Прокуратурі, мерія вже встигла підготувати позов до окружного адмінсуду з метою заборонити акцію проти геїв. Мені важко зрозуміти таку акивну позицію Гройсмана у цьому питанні. Мабуть, первинним тут була не любов до педерастів, а радше ненависть до українських націоналістів.

Вранці наступного дня  акцію проти геїв заборонив суд, посилаючись на радянський закон 1988 року і неспроможність міліції забезпечувати порядок у зв’зку з перебуванням у місті європейської делегації. Однак на місце, де мала проводитись акція, з’їхалось вдосталь міліції на чолі з В’ячеславом Блащуком, представники СБУ, мерії, судові виконавці та ін.Акцію довелося скасувати, інакше б усіх просто “пов’язали” б.

Я, наскільки мав можливість, повідомив про це учасників. Однак повідомлення прочитали не всі, а тому на місці міліціянти мали змогу проводити активну “роз’яснювальну роботу”.
Одна дівчина, на ім’я Оля, не заходила в той день в Інтернет і не знала, що акцію скасовано, а тому прийшла на місце протесутвати проти пропаганди збочень у футболці з зображенням “Ідея Нації”. Її поблизу наміченого місця проведення акції і перестріла група міліціянтів на чолі з Блащуком. Побачивши таке “неподобство” і “загрозу правопорядку” пан Блащук, доросла людина, до речі, заступник начальника міської міліції і начальник громадської безпеки міста Вінниці, змусив дівчину знімати футболку…

Далі буде…