Підгайці – місто спокою (фото)

Здається, то двоє Підгаєць, що існують майже автономно одне від одного. Перше – те місто, що лишилось в минулому, недоруйноване та справжнє, друге – сучасне. Бо ж усі ці сецесійні надмірності вперто не вливаються у загальний стрій ядучих кольорів, набризку та прикрашань неприкрашеного.

Зрештою, пояснення тому легко знайти, почитавши бодай побіжно історію Підгаєць. Непогано стартувавши через вигідне положення, активно розвивалось у XVII столітті. Зажило найбільшого розквіту за Станіслава Потоцького. Француз д’Алейрак 1687 року писав: “Підгайці є одним з найбільших і показніших руських міст, мають муровані доми, бруковані вулиці, п’ять церков, оборонні мури, старий замок з потужними мурами, вежами та валами, як також численне населення, яке складається з жидів, волохів, армян, поляків, русинів”. В 1867 місто стало центром новоствореного Підгаєцького повіту, згодом створено міську ґміну. Світові війни як могли доконували місто. Першій це частково вдалось, під час Другої світової війни зруйновано 70 % будинків, у ґето знищили понад сім тисяч євреїв.

Король і гетьман

Промовистий приклад “зубожіння” багатого минулого зустрічає тих, котрі приїжджають у місто автобусом – одразу навпроти автобусної станції розташований Троїцький костел, збудований 1634 року в пізньоготичному стилі з елементами ренесансу. Тут в 1667 році польський король Ян Собеський та гетьман Правобережної України Петро Дорошенко підписали так звану Підгаєцьку угоду. Будівля вражає монументальним контрфорсами та високими стрілчастими вікнами, а ще тим, з якою легкістю може руйнуватись така велич. Храм поєднує ледь вловиму тендітність (є півзгоріла столярка готицьких вікон) з монументальною силою, чию міць відчуваєш майже фізично. Зазирнути досередини нема як – всі входи на колодках. Хіба через вікна – і тоді стає дуже шкода, що не годен ближче подивитись на все те, що вціліло, бо дещиця, що її вихоплюєш поглядом, натякає на скарби й розкошування. Не зле було б і злетіти на кілька метрів, або розгледіти оздоби фасаду, зокрема, обличчя маскаронів.

Тут був Шопен?

Далі – а вибір тут не надто різноманітний – до центру, повз будинки, що містять сліди минулого, однак добряче перероблені як не совітами, то сучасниками. За кілька кроків – мурований будинок із левами, тепер, щоправда одним. Царозвір дуже умовний та символічний, зате монументально кам’яний та із загрозливо відкритою пащею. Вілла, що її він охороняє, належала колись Марцеліні Чарторийській. Для любителів романтичних недомовленостей існує легенда, що Фредерік Шопен був закоханий в Марцеліну та приїздив до неї у Підгайці.

Вілла, як і треба було очікувати, виявилась замкнутою. Проте то не зламало наміру пізнати Підгайці зсередини. Тим більше, чим ближче до центру, тим більше кам’яниць, куди варто зазирнути. Взятись за стару ручку, секунду повагатись, а далі ступити у приємну прохолоду. Першу кам’яницю вартував пес. Така собі репліка до лева – такий же мовчазний, але геть не войовничий. Він довго не знав, як реагувати не чужинців, котрі, певне, не часто заходять на його територію, а потім вирішив піти на задній двір. Ми з подругою тим часом розглянули дерев’яні сходи, пофотографували пічку.

Понад тисячу мацев

Опісля, проминувши центр, пішли до кіркуту, бо бути в Підгайцях і не побачити його було б помилкою. Це чи не найбільший доглянутий кіркут в Україні. Його обшир вражає – величезне поле вкрите мацевами – їх понад 1500 – що стоять пліч-о-пліч. Серед них понад 50 датовані XVII-XVIII століттям. Найдавніша – з 1647 року, найновіша – з 1952 року. Деякі збереглись так, що можна з точністю прослідкувати кожну лінію, деякі знищені, одні – часом, інші людьми. Репліка до першого лева знайшлась і тут, щоправда, більше схожа на вгодованого пса з гривою. Біля кіркуту – синагога, чиє зведення датують XVII століттям. Вона теж зачинена.

Трикутна ринкова площа

Ми повернулись до центру. А він означає центральну площу. Про те, що вона центральна свідчить підвищення до небезпечного рівня концентрації яскравих кольорів фасадів і пластикових вікон. Але є ратуша з годинником тут є і це не може не тішити. Ратушу звели 1931 року замість старої, знищеної під час Першої світової війни. Вона триповерхова з асиметричним фасадом. Посередині – ризаліт, який переходить у невисоку вежу з годинником, чий циферблат має в діаметрі близько метра. Про ринкову площу пишуть, що у неї унікальна трикутна форма, яка характерна для давньоруських, а не для магдебурзьких міст. Навколо – будинки XIX—XX століття з розкішними балконами та іншими архітектурними витребеньками, а ще незамкненими дверима та відкритими вікнами.

Місто спокою

Коли відпочивали навпроти ратуші в тіні дерев, впало у вічі, що щось не так – людей на вулиці можна було перелічити на пальцях. Здається, навіть собаки тут не бігали, а перевалювались неспішно. Був жаркий суботній полудень. «Сієста», – сказала подруга, можливо, вона мала рацію, а певніш такий спокій тут стан душі. Дивно було б поспішати серед цих дво-одноповерхових будиночків центру (що й казати про маргінеси), де в запліччі чи не кожного вовтузяться кури, півні та інша птиця. Тут все повільно тече, абсолютно нікуди не поспішаючи.

І, коли заплющити очі на покращення та неоковирності, на всі розвалини й руїни, а уявити все відбудованим чи принаймні внормованим, місто могло б бути ідеальним для тих, кого дістали люди, і хто хоче пожити в старообрядному не-поспіху. Хочеться собі фантазувати, що колись так і буде. А поки Підгайці добрі для принагідних одноденних розманіжених мандрівок.

Анна Золотнюк.

Фото авторки.

Comments are closed.