Відлуння загубленого світу на Тернопільщині. Кам’яний кумир (частина 1)

20:30 | 27.08.201722:27 | 27.08.2017 Redaktor 1703 Views

Науковці, археологи, історики багато років свого життя присвячували Медоборам. Легенди та перекази народжувались на берегах Збруча. Здавалось би, саме тут язичництво і християнство поєдналось в одній вірі. Тут молились і жерці, і священики, піднімали хрести і возносили капища богів.

Безліч туристів сьогодні відвідує язичницький культовий центр, а місцеві люди ще досі з острахом поглядають на ці височини.

Опираючись на дослідження науковців, міфи, народний фольклор та власну уяву, можна заглибитись в тисячолітнє минуле Тернопільщини. В Гусятинському районі найвищі вершини Медоборів. Саме тут колись були одні з найбільших городищ, де поклонялись богам дохристиянського культу…

Літо, 988 рік, рік Хрещення Київської Русі. 6496 рік за давньослов’янським літочисленням.

З древнього тексту Нестора Літописця.

Переклад на українську мову з церковнослов’янської. Оригінал тексту: «Повне зібрання руських літописів», видане Археографічною комісією в Санкт-Петербурзі російською та церковнослов’янською мовами, 1846р.; том. 1.

«За Божим промислом в цей час розболілися у Володимира очі, і не бачив нічого, і тужив сильно, і не знав, що робити. І послала до нього цариця (Анна – сестра Візантійських імператорів Василя і Костянтина,стала дружиною князя, – прим. автора) і передала: «Якщо хочеш позбутися хвороби, то хрестися швидше, інакше не збудешся хвороби цієї». Почувши, Володимир сказав: «Якщо справді виповниться це, то воістину великий буде Бог християнський». І повелів хрестити себе. Єпископ же корсунський (Корсунь – нині руїни Херсонесу, Крим, Україна, – прим. автора) з попами цариці, оголосивши, хрестив Володимира; коли поклав руки на нього, зараз прозрів він. Володимир же, відчувши своє раптове зцілення, прославив Бога: «Тепер побачив я Бога істинного». Це бачили дружина (військо) його, і багато хрестилися» […]

[…] Після цього Володимир взяв царицю, і Настаса Корсунського, і попів корсунських, з мощами святих Климента і Фіва, учня його, взяв посуд церковний, ікони на благословення собі […] Забрав також два мідних ідола (в оригіналі тексту – капища, – прим.), чотири мідних коня, що нині стоять за церквою Святої Богородиці […] Віддав Корсунь Грекам, як викуп за царицю, а сам прийшов до Києва. І коли повернувся наказав кумирів скинути, одних зрубати, інших – віддати вогню. Перуна ж наказав прив’язати до хвоста коня і волочити ним з гори по Боричеву до Потоку (в оригіналі – на Ручай, – прим.), і приставив дванадцять чоловіків сікти його металевими жезлами. Не заради того, щоб дерево відчувало, а на вигнання біса. Великий Ти, Господи, чудні діла Твої! вчора шанований людьми, а сьогодні осміяний. Коли волочили Перуна по Потоку до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо ж не схвалювали святого хрещення. І, притягнувши, скинули його в Дніпро. […] Наступного ранку вийшов Володимир з попами цариці і з Корсунськими на Дніпро, і без числа люду зібралося…

Хрещення Русі – фреска В. М. Васнецова, Свято-Володимирський Кафедральний Патріарший собор, м. Київ (фото з сайту http://www.vlsobor.com)

Серпень, 1848 рік. Річка Збруч, кордон між Австро-Угорською та Російською імперіями.

Королівство Галичини та Володимирії . Кілька кілометрів на північ від села Личківці. Пасовища в заплавах Збруча, нині Гусятинський район Тернопільська область.

Такого спекотного літа на Гусятинщині ще не було, дощ не падав більше місяця. Збруч висихав до потічка. Земля на березі річки через посуху вкрилася тріщинами.

Два пастухи Мартин Бартошевський та Іван Халаман з Личковець в обідню пору погнали корови на водопій.

– Мартине, ану глянь. Он там, у воді якийсь капелюх. Хтось вже певне втопився, – насторожено звернувся до друга Іван.

– Слухай, Іване, той капелюх не потопельника. Він не пливе за водою, весь час на одному місці… Та як би голова з-під води стирчить.

Хлопці залізли у річку, щоб переконатись, чи бува не несе Збруч втоплену людину. Та через хвилину перелякані виходили на берег. У тому місці, звідки виднівся червонуватий капелюх, стояв чотиригранний кам’яний стовп, вертикально занурений в річку. Під капелюхом пастухи побачили чотири обличчя прадавніх божків.

Заплави річки Збруч, де був знайдений Святовид (фото з сайту Природного заповідника «Медобори» http://www.medobory-reserve.te.ua/ )

Слухи про те, що в Збручі пастухи знайшли поганського ідола, швидко розійшлись в селі. Місцеві й так недолюблювали сусідського лісу і гори Богіт, дітей самих туди не пускали. Переказували різні історії про блуд, який може вчепитись людини навіть серед білого дня. Говорили, що вже й з Мартином та Іваном лихе трапляється.

– Та поява викликала сум’яття серед людей, – писав про знахідку польський дослідник, археолог Ґабріель Лєнчик.

Чутки дійшли до місцевого дідича Костянтина Заборовського та прикордонної застави. Як витягали ідола з річки описав польський граф, мистецтвознавець Мечислав Людвік Потоцький (1810 р. н. –помер у Львові в 1878). У своєму листі до Краківського наукового товариства в 1850 році Потоцький зазначив, що ідола витягнули не повністю.

«Прикордонні караульні негайно дали знати про те до садиби і за піклуванням тодішнього управителя запрягли три пари волів і незабаром витягнули на берег чотиригранний тесаний стовп з надзвичайно твердого каміння. Має на чотирьох своїх боках барельєфні різні незграбні висікання, а в горі ж являє собою статую язичницького божка. Трохи глибша в тому місці вода унеможливила впевнитись чи той стовп стояв на якомусь п’єдесталі або чи тільки сам знаходився. Очевидці, які бачили, як витягали його з води, стверджували, що на тому місці були сліди великих каменів, які наче належали до п’єдесталу, але замулені доволі глибоко і недосяжні, щоб їх добути…».

Вага чотиригранного ідола становить одну тонну, висота – 2,57 м, ширина – 30 см. До сьогодні збереглося твердження: коли витягали Святовида зі Збруча, почувся хрускіт каміння, наче він відламався від свого постаменту. Майже точне місце знахідки відоме лісникам Медоборів. Була лиш одна спроба за півтори століття видобути п’єдестал язичницького бога, та й то невдала.

Копія ідола, Тернопільський обласний краєзнавчий музей

Сьогоднішні дні. Село Крутилів, Гусятинський район

Село Крутилів не має прямого автомобільного сполучення з жодним населеним пунктом Тернопільської області. Добратись туди з Тернополя чи Гусятина можна лише через Хмельниччину, минаючи місто Сатанів.

Коли запитати про напрямок в Сатанові, там скажуть, що села під назвою Крутилів не знають.

– Може Кринцилів? – перепитувала продавчиня у магазині біля старої єврейської синагоги.

П’ять кілометрів добре асфальтованої дороги справді тягнуться лише до Кринцилова. Село розташоване по лівий берег Збруча. Тут за радянських часів збудували один лікувальний санаторій. Нині половина села – це території приватних оздоровчих закладів. Окремі схожі на величезні палаци з американських серіалів на кшталт «Династії».

Кринцилів з Хмельничинни і Крутилів Тернопільщини з’єднує кам’яний міст через Збруч. Достатній за міцністю і шириною для проїзду навіть великогабаритних автомобілів. На відміну від лівого берега, правий ще зберігає свою природну автентичність і не є забудованим. Тут проживає близько півсотні людей.

Втім, «крутилівці» вже не ототожнюють себе з назвою рідного села. Тут вважають, що по обидва береги річки є одне село Кринцилів.

Вочевидь, дає про себе знати слабкий адміністративний зв’язок і відсутність дорожнього сполучення Крутилова з Тернопільською областю. Чи не всі крутилівці пов’язані з туристичним бізнесом лівобережжя. Чи не всі приватні санаторії Кринцилова користуються природними багатствами та історичними принадами правобережжя Збруча.

Від Сатанова до Кринцилова пролягає дві дороги. Одна з них напряму, друга через село Сатанівська Слобідка. Хмельницька обласна рада виключила село з облікових даних 24 квітня 1997 року та приєднала землі до міста. Тут теж є збудовані кілька нових відпочинкових баз та велика пожежна частина.

Із західник околиць Сатанова добре видно вдалині купол Свято-Троїцького монастиря у Сатанівській Слобідці. Цей монастир зіграв вагому роль в християнізації найближчих поселень та в подолані вірувань язичників.

Краєвид з околиць Сатанова на Медобори, вдалині видніються куполи Свято-Троїцькиго монастиря.

В туристичній брошурі, яку можна придбати у храмі, написано, що на зламі язичницької віри печери заселив чернець з гори Афону в 839 році. Вважається, що він був учнем святих Кирила і Мефодія і поселився в центрі язичницької культури.

Також в брошурі згадають короткий переказ про князя, який хрестив Київську Русь.

«За легендою у 981 році під час походу на поляків, печери відвідав сам князь Володимир Великий! На перший погляд легенда абсолютно безпідставна, адже князь був язичником».

Справді, у 981 році князь Володимир міг проходити цими землями. Про це свідчить Нестор Літописець. Переклад з вище згаданого видання «Повне зібрання руських літописів» 1846 року:

«В рік 6489 (981р. від Різдва Христового – прим.). Іде Володимир на Ляхів і захопив він міста їхні Перемишль, Червен та інші, і до сього дня вони під Руссю».

Дивлячись на карту, Сатанів не лежить на шляху між Києвом та Перемишлем. Давньоруські князі ходили на Галичину через Волинь. І така легенда не має літописних підтверджень. Про це буде згадано в наступних частинах.

Навіть якщо й був Володимир в печерах, то ще більш ймовірно, він відвідував у 981 році не монахів, а прямував у святі для язичників місця – у прадавні святилища дохристиянських вірувань. Нині це лісисті гори Звенигород, Богіт, Ґолда та їхні долини між селами Крутилів, Городниця і Личківці Гусятинського району.

_________________________

У наступних частинах: мандрівка до «Пущі відлюдника», відьма Бабиної долини, загадки і легенди печер, портал у інший вимір та багато іншого не менш цікавого.