Як у Бережанах місцеві чиновники з бібліотекою «воюють»

 Хтось з великих казав, що дім, у якому немає книги, подібний до тіла, позбавленого душі. Здавалося б, що тут складного для розуміння? Тим часом деяким чиновникам ця проста істина видається чимось на кшталт недосяжної мудрості, і вони приймають рішення прямо протилежні до тих, що мали б бути продиктовані здоровим глуздом.

Один із таких кроків – намагання  Бережанської міської ради загарбати приміщення місцевої центральної районної бібліотеки ім. Т. Шевченка.

— Уже майже десять років ми живемо у стані війни за власну книгозбірню, — діляться враженнями працівники бібліотеки. — Місцева влада так взяла до серця гасло “ближче до народу”, що залізла… просто у приміщення нашої бібліотеки, вирішивши, що відтепер воно — їхнє! Вочевидь, місцевим чиновникам не давав спокою “ласий шматок” — чимале приміщення у центрі міста, і вони вирішили його “прихватизувати”…

Історія ця — давня. Зрештою, як і наша бібліотека, заснована ще у 1939 році. У 1979 році була створена Бережанська ЦБС, яка й “оселилася” у приміщенні на вулиці Банковій, 3.  На початку 90-их, під час розмежовування нерухомості між містом і районом, бібліотека стала власністю територіальної громади району. У 2005 році на підставі одного з рішень сесії райради керівництво книгозбірні виготовило свідоцтво на право власності на приміщення.  Здавалося, можна спокійно працювати, але над бібліотекою вже тоді нависла загроза — на приміщення загальною площею 963 кв. м   “поклав око” тодішній міський очільник Степан Токарський. І хоча загарбати приміщення йому не вдалося, справу “папєрєдніка” продовжили його “гідні” наступники… Підкилимна “прихватизація” запрацювала на повну потужність… У 2009 році Бережанська міська рада подала у суд позов, аби скасували рішення сесії Бережанської райради, яке стосувалося приміщення бібліотеки. Юристи райради, прибувши у суд, в усній формі позов визнали (цікаво, чому, і чому Бережанська районна рада не боролася за дане приміщення, — авт. ), і суддя позов міськради задовольнив та скасував наше свідоцтво на право власності. І хоча ми, довідавшись про судове рішення, подали апеляцію, а потім – касацію, обидва суди вищих інстанцій залишили рішення Бережанського районного суду в силі. Тож торік міська рада вирішила остаточно прибрати книгозбірню до рук і виробила свідоцтво на право власності на нього. А нам зробила “подарунок”: за підписом міського голови Володимира Музички надійшов лист про те, щоб укласти договір оренди або звільнити приміщення в 10-денний термін. А згідно з договором оренди ми мали б платити щомісячну плату у… понад 10 тисяч гривень! Така сума для нас просто “непідйомна”, до того ж, як можна змушувати нас платити за наше ж приміщення, незаконно у нас відібране?! Міські чинуші хочуть забрати приміщення бібліотеки, самовільно виробивши на нього документи, при тому, що район не передавав міськраді цієї будівлі: під час щорічного розгляду  переліку об’єктів спільної власності територіальних громад району в усіх рішеннях райради бібліотека була в переліку як власність району.  Багато разів ми зверталися з цією проблемою до очільників Бережанської РДА і райради,  але вони значною мірою “умили руки”…

Ситуація постійно нагнітається, з’являються різні інсинуації: нас то хочуть “потіснити”,  то узагалі відселити… Останнє “ноу-хау” від влади — узагалі з розряду фантастики: бібліотеку пропонували переселити… у село Саранчуки, що за 12 кілометрів від Бережан! Абсолютно зрозуміло, що в результаті цього рішення бібліотека перестане бути районною і стане звичайною сільською, бо з Бережан у Саранчуки по книжки навіть найзатятіші любителі друкованого слова  не поїдуть.  Отже, заклад цілком свідомо відправляють на задвірки.

Бібліотека залишається одним із безкоштовних, а отже і максимально доступних для усіх верств населення інформаційних та культурних центрів… Куди ходитимуть дорослі і діти? Де будуть брати цікаву літературу? У фондах центральних бібліотек (дорослої та дитячої) — понад 90 тисяч книг.   На базі бібліотеки функціонує загальнодоступний безкоштовний інтернет. Перенесення бібліотеки за межі міста позбавляє мешканців Бережан права на безкоштовну інформацію, дозвілля та розвиток, позбавляє наших дітей права бути розумними, освіченими, рости справжніми патріотами нашої держави.

Влада, яка бореться з бібліотеками, майбутнього не має…

Замість P.S.

З того часу, як Белла Ахмадуліна написала: “Даруй мне тишь твоих библиотек”, змінилося чимало. Сьогодні з книгозбірнями в Україні асоціюється зовсім інша тиша. “Вмираємо по-тихому”, — так висловилася знайома бібліотекарка на запитання: як справи? Іронічний вислів про те, що “порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих” цілком вписується в нинішнє ставлення до бібліотечної галузі в Україні. Самим бібліотечним працівникам однак не до іронії, особливо у невеликих райцентрах чи селах, де їм, буває, доводиться трудитися і на половину невеличкої ставки, і на четвертину.

Закрити не можна помилувати: цей дещо переінакшений відомий вислів сьогодні значною мірою стосується українських бібліотек. Ніколи невідомо, де поставить кому чиновницька рука.
І хоч 23 січня 2009 року набула чинності постанова Верховної Ради України “Про запровадження мораторію на виселення редакцій друкованих ЗМІ, закладів культури, у тому числі бібліотек, видавництв, книгарень та підприємств книгорозповсюдження”, вочевидь, бережанським “слугам народу” закон не писаний….

Іноді складається враження, що “інтелектуальний градус” місцевих можновладців перебуває десь недалечко від нуля. Інакше як може прийти ідея “розкидати” по сільських філіях найбільший у районі книжковий фонд Центральної районної бібліотеки?

Знаю-знаю, надворі XXI століття, вік гаджетів та “все можна скачати в інтернеті”, проте питання: “Чи потрібні бібліотеки?”, звичайно, риторичне. Адже “ламать – нє строіть” і саме повальне (непродумане чи, може, й навмисне?) закриття бібліотек 10-15 років тому на Сході України призвело до того, що маємо там нині те, “що маємо”. Знову ж таки, як казав класик, хто економить на закладах культури, буде будувати тюрми.
НОВА Тернопільська газета