Як відомий білоруський тележурналіст Борис Герстен у на Тернопільщині свою мрію «осідлав»

Уже 54 роки цей 72-річний чоловік проживає в Мінську. За народженням – чортківчанин. У стінах редакції районної газети започатковувались його витоки як журналіста. Багато-багато років назад – ще в 1964-1965-х. Тоді юнаком дописував до районки, щоб пізніше стати студентом журфаку. І ось він завітав у ці стіни, пише ЧортківCity.

Чому лікарський «заміс» в душі не проріс

Зростав у медичній родині – аж до третього коліна. Представники старшого покоління містян, мабуть, ще пам`ятають імена його батьків. Ізидор Берлович Герстен завідував терапевтичним відділенням районної лікарні, педіатрією – мати Фріда Яківна Кружкова-Герстен.

– Мама певний час працювала ще й директором Чортківського медичного училища – так би мовити, паралельно, – конкретизує гість.

Борис Герстен (зліва) з громадським діячем Чортківщини Олександром Степаненком у редакції Чортківської газети «Голос народу»Борис Герстен (зліва) з громадським діячем Чортківщини Олександром Степаненком у редакції Чортківської газети «Голос народу» Діана Сорока

Батьки хотіли, аби син теж став лікарем. А він забаг журналістики. Щоб забезпечити собі вступ на омріяний факультет, два роки працював кіномеханіком в кінотеатрі ім. Шевченка – теперішнє приміщення Чортківської ДЮСШ по вулиці Носса. Пояснює:

– На той час, аби вступити до вишу, треба було мати або два роки трудового стажу, або служби в армії.

А ще треба було представити публікації в пресі. І він писав до газети. Азам майбутнього фаху в стінах чортківської редакції навчали тодішній редактор Василь Шуляк, завідуючий сільгоспвідділом Михайло Мироненко, відповідальний секретар Анатолій Попов.

Коли повіз документи до Львова, до ЛНУ ім. І.Франка, – розгубився: конкурс на журфак – гігантський. Подався до Москви, в МДУ, – ще більше «наївся» страху. Абітурієнтами ходили чолов`яги з розбухлими від власних доробків теками. Подумав: «Куди тут мені!..». Тому поїхав до Мінська, де було в кого спинитися – батькового фронтового товариша.

Якщо зі спортом – на «ти»

Вступив на омріяний журфак легко, склавши всі іспити на 5 і лише історію на 4. І то, каже, велике щастя. Деталізує:

– У Мінську на той час на «ура» йшла перша американська вистава – «Архітектура США». Нічого особливого, хоча за квитками стояло все місто. Всі хотіли побачити. А під час вистави глядачам ще й роздавали нагрудні значки з американською символікою. І ось на іспит з історії прийшло багато хлопців з такими значками на грудях. Професор, що приймав іспит (пізніше я дізнався, що то автор підручника з історії Білорусії), вбачаючи у хлопцях ідеологічних ворогів, виганяв їх одного за другим, ставлячи двійки. А мені пощастило: мав на грудях значок «Спелеотурист Тернопільщини». І той значок спрацював магічно: професор поцінував його ще й як! Я отримав четвірку.

Доленосний значок дістався Борисові Герстену за «підкорювання» в отроцтві славнозвісної печери Млинки. Далі – дія його величності випадку.

Спортивна тема – одна з визначальних в фахові Бориса Герстена. Він тепер викладає спортивну журналістику в своїй же alma-mater. Тривалий час працював спершу заступником директора спортивної редакції Білоруського телебачення, потім, після посади директора програм, – директором спортивної редакції. Мав нагоду висвітлювати хід Олімпійських та параолімпійських ігор, Універсіад, об`їздити багато країн світу.

Тема, що крає серце та ятрить душу

Дванадцять років тому Борис Герстен змінив кабінети і студії Національної державної телерадіокомпанії Республіки Білорусь на приміщення ONT (загальнонаціонального ТБ), куди його запросили. Розповідає:

 – Так і працюю – заступником завідувача відділу. Але фактично займаюся документальним кіно. Долучився до випуску понад шістдесяти фільмів. І міжнародні призи є.

Ним створено цілий цикл кінодокументалістики про мінське гетто, одне з найбільших на території Європи, де від рук нацистів загинуло 800 тисяч осіб. До циклу увійшло чотири фільми. За словами автора, найпотужніший – «Зондергетто», його вже продемонстровано в Департаменті США. І ще є три фільми-хроніки з відповідною присвятою: «Трагедія», «Опір», «Праведники». Цикл отримав гран-прі Міжнародного фестивалю історичного фільму у Варшаві, головний приз Національного конкурсу у Відні. Незабаром, 1 вересня, передбачається показ фільмів у Мюнхені.

Конкретизує:

 – Фільми тісно пов`язані з історією Білорусі. У нас є рубрика відповідного спрямування «Зворотний відлік».

Власне ця тема безпосередньо близька Борисові Герстену: адже Голокост часів Другої світової війни безжально «пройшовся» й по долі його родини. У чортківському гетто загинула перша сім`я його батька – дружина і двоє дітей, про що Ізидор Герстен дізнався, повернувшись до Чорткова у 1944-му. А ось батьковій сестрі, Борисовій тітці, дивом вдалося вижити – її врятувала місцева мешканка пані Якубовська. Близько двох років, ризикуючи власним життям, жінка відважно переховувала молоду єврейку у себе в підвалі.

Років з 15 тому Борис Герстен зі своєю дружиною їздив до Америки. Зустрівся лише з дядьком та їхнім сином, бо тітки вже не було в живих.

А пані Якубовській Ізидор Герстен на знак вдячності за врятування сестри допоміг з оформленням документів на виїзд у Польщу, до Кракова. Наш гість пригадує, як дитиною їздив разом з батьком у польське консульство в Києві з цього приводу. Щемко зазначає, що в Чорткові на вулиці Шопена досі стоїть хата, де колись мешкала пані Якубовська.

Світ тісний і безмежний

Борис Герстен дуже добре володіє польською мовою. Каже, це свого часу допомогло йому легко й безболісно оволодіти білоруською. Проте ще й як досконало володіє українською! І це при тому, що більш як пів віку мешкає поза межами України. І все ж зітхає:

– На жаль, мало спілкуюся українською. Хоча в Білорусії українська діаспора численна. Є й рада різних діаспор – у нас сорок дев`ять спілок. Я був головою єврейської діаспори всієї Білорусі. А мій колега – голова української діаспори. Посол України в Білорусі був родом з Тернопільщини! То ми з ним спілкувалися українською досхочу – мені в задоволення.

Пригадує, як під час служби в армії (служив офіцером після військової кафедри в університеті) потрапив на авральний збір урожаю аж в Хакаську автономну область. Запросив якось їх, чотирьох офіцерів, на вечерю до себе додому голова колгоспу, до якого був прикомандирований військовий підрозділ, – полковник у відставці. Його дружина заходилася показувати сімейний альбом.

Раптом Борис побачив фото свого батька воєнних часів. Виявилось, господиня дому – також колишній фронтовий медик. Служила начальником аптеки при госпіталі, де командував Ізидор Герстен.

На свій жаль, відданість журналістиці Борис Герстен не зміг передати дітям. Обидва сини займаються бізнесом. Мають Герстени (дружина пана Бориса – кандидат біологічних наук, викладає в Мінському педуніверситеті) двоє внуків – 21 та 11 років.

До Чорткова приїжджають раз на 4-5 років. Коментує:

– Тягнуть сюди батьківські могили.

Колись Герстени мешкали на вулиці Дмитра Пігута (тодішній Ульянова). І тепер Борис Герстен залюбки навідав рідний колись дім, постояв у тому під`їзді.

Фах і хобі: що старше?

Розмірковує:

– Змінився Чортків, дуже змінився. Чотири роки назад було тут багато вивісок на кшталт «Адвокати», «Стоматологія». А тепер – то «Аналізи», то «Аптека». Стільки аптек ще в житті не бачив! Раніше думав: ну навіщо чортківцям стільки адвокатів? Невже так часто судяться? А тепер ситуація змінилась на аптеки.

Характеризує різні локації як турист. Потім перемикається на власні захоплення. Вже понад 50 років збирає меню ресторанів, кафе, їдалень, ПАБів, бістро, де доводиться бувати.

Географія його відвідин надзвичайно широка. У переліку країн, які бачив, крім усіх колишніх республік колишнього СРСР (за винятком Таджикистану), це  Іспанія, Франція, Італія, Монако, Швеція, Данія, Бельгія, Голландія, Польща, Німеччина, Угорщина, Кіпр, Туреччина, Австралія, США, Аргентина, Японія, Південна Корея, Китай. Ось такий набір. То все – переважно відрядження, і зі спортивними командами теж.

А ще Борис Герстен колекціонує власні записи в бібліотеки країн світу. Хвалиться:

– Я – єдиний громадянин Білорусі, записаний в бібліотеку Гонконгу. І там знайшов книгу, за якою згодом зробив фільм про Олімпійські ігри 1936 року. Так нерідко буває, коли захоплення служить ще й фаховій меті.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *