Десять чудових тернопільських двориків від Анни Золотнюк (фото)

А оце недавно мене запитали про тернопільські дворики. Спочатку я трохи розгубилась, бо нема в нас таких, знаєте, канонічних, які надибуєш, спацеруючи Львовом, блукаючи Франківськом, чи маючи моціон в Одесі чи щось на зразок.

Але потім подумала про дворики як внутрішній простір. Такий, де будинки стоять майже колом (ідеально, але дуже рідко), або ж просто так, що формують затишне місце, де своя атмосфера, звуки, візуальний ряд. І таких виявилось досить багато. Рівень їх камерності дуже різний, але гадаю, в сукупності то такий собі інший бік міста, чи то пак місто зсередини.

І тут саме час пояснити, чим ці дворики мені так подобаються. Звичайно, тим, що тут нема реклам, пофарбованих у різні барви стін. Тут зазвичай потрісканий тиньк ніжно-рожевих кольорів, тут і там розкидані різні дещиці – стільці для приємного обзервування (такі собі знаки літа), сушиться білизна (ачи виморожується. Давайте поговоримо про запах одягу, що сушиться надворі – чистий, синій, морозяний. Гаразд, згода, то я фантазую та ідеалізую, але такий простір саме для такого й годиться). Все те вкупі й надає надзвичайно інтимного, тонкого, ледь чутого звучання, й картинку, як то ніби дивишся на водяну гладь, але не можеш торкнутися – все ефемерне, а тому й манить.

Дворики змінюються та зникають. Іноді це синоніми. Десь виростає забудова, деякі закривають, а разом із тим зметають те, що в двориках торкає так само сильно, як їхня приватність – автентичність, замішана на еклектичності. Кожен двір заселений дуже особистими, хай навіть інтимними знаками, і швидко зникомими (що в принципі, синоніми). Принаймні, в такому ключі хочеться про них фантазувати. Саме тут, як піднімаєш голову горі, і бачиш вигини дахів, хочеться нанизувати епічні історії та творити міфи міста – аби воно було таким же рельєфним, багаторівневим, як бачене, а не вихолощено-пластиковим.

Отож після цього вступу треба починати сентиментальну прогулянку. Хоча це не прогулянка, бо я довго думала, як би то вкласти маршрут, прокласти лінії, але нє, не виходить, тож не булу вкладати у прокрустове ложе логіки цей список. Хай то буде таке собі хаотичне нанизування, намагання вислизнути з лабіринту, чи то пак намагання потрапити в його центр (ну ж бо Мінотар може бути абиде). Та й, як поміркувати, то точка відліку – точка центру – якась точка, звідки б виростала вертикаль буття, у Тернополі дуже така собі умовна.

1. Ми заходимо віддалік, пробираючись латеральними ходами. Запірнувши у арку на Остроького, 32, з’являєшся на світ Божий в такому-собі внутрішньому саду з вічнозеленими й колючими. Зверніть увагу на півзредуковані сходи, особливо ефектний вигляд вони мають притрушені снігом.
   
2. Інше місце за кілька метрів – варто лиш звернути за ріг сусіднього будинку. І байдуже, що, може, то й не дворик, а просто так. Це нагода подивитися на дім з іншого боку. Люблю тут підвиснути. Якось на порозі вмостився (саме таке, знаєте, книжне слово) кіт, а потім втік собі додому – у нього є приватний хід, прорізаний в дверях. Тут гарно вранці, коли стиха падає сніг, і безкарно дивишся на ведмедя, що сидить на вікні та дерев’яну сороку біля нього.
   
3. Не гублячи медитативного настрою, треба дістатися до Коперніка. Тутешні дворики — окрема тема й предмет благоговіння. У першому від Руської (якщо звернути праворуч) вельми цікаві форми дахів, що нагадують гори, котрі насуваються одна на одну.
   
4. Минаючи стадіон заглиблюємося у серцевину. Цей простір схожий на кишеньковий лабіринт. Не так тим, що можна заблукати, а через нелінійність ходів – десь звертаєш, розкручуєш заміс будинків міжвоєння та кінця минулого століття.
   
5. Винесе біля музею політв’язнів. Тутешній простір, зважаючи на контекст, моторошний, а сірі стіни додають свого. Тож не губіть настрою – не дивіться на яскраво-пофарбовану-огидну-новобудову.
   
6. На повороті до Качали зверніть ліворуч. Спершу огляньте будинок із балконними галереями, потім ступайте далі – будинки вхопилися одне за одного, наче бояться погубитися. Ми в їхньому оточенні, і час для деталей – важкі залізні двері, вигріті та вигнуті балясини, тихі кахлі. Тут свій мікроклімат секулярності й рафінованованості. Тож не поспішайте змінювати локацію.
   
7. Найслабкіше місце списку (бо найпопсовіше) – «італійський» дворик. Але цей «мінус» легко виправити, якщо застанете його безлюдним – у ранкові години, або оглянете з висоти третього-четвертого поверхів.
   
8. Дворики Сагайдачного. Колись існував прохід, що зшивав зовнішню й внутрішню боки вулиці. Тепер усію цю шеренгу будинків треба обходити, але є в тому свій хосен, бо так значно цікавіша прогулянка. Я люблю саме цю точку обсервації, що на фото, коли ризаліт напівзаступає стовбур акації.
   
9. А звідти зверніть до Валової — дивіться в гору, як будинки стоять, схилившись над вами — є в тому особлива радість.
   
10. І нарешті до Руської. Головна вулиця, де кишить автами, у своїх бічних відростках кардинально змінюється — міняє масштаби – у двориках не почуваєш вже себе мізерією, а вписуєшся у розміри будинків. Ось прослизаєш під аркою будинку 26, зауважуючи, що колись вхід сюди вартувала, очевидно мегаломатична в’їзна брама. З одного боку – будинок з напівкруглим ризалітом, з іншого — кам’яниця з балконними галереями. Тут приходить саторі.
    

Анна Золотнюк.

Фото авторки.