10 деталей навколо Старого парку (фото)

Зав’язане навколо Старого парку/Нового городу, це місце такий собі спрут, що на всі боки випускає щупальці, істота аморфна, непевна, її просто так не вхопиш, аби зробити заміри. Вона змінюється, виривається, проростає вглиб і там існує за своїми розкладами.

Певне, одна з особливостей сесієї території та, що хоч і будучи міцно прив’язаною до Центру, вона зберігає сказати б рустикальні риси. Тут мало багатоповерхівок, багато одно-двотриповерхових (хочеться сказати хаток) будинків, влітку все різнокольорове від квітів. Ця територія вільна від гамору чи метушні. Тут своя швидкість і орієнтація на споглядання. А ше вслуховування. Навіть назви вулиць тут своєрідні. Весела, Шопена, Глінки. А як не згадати (зловісне) каркання ворон цей безперервний nevermore? Чи ритмічні звуки колії, чи «Іване-Пусте Тернопіль прибуває на якусь там колію»?

Але вітри переносять не тільки звуки, а й запахи. Серед них і того, що тут було.

  1. Теперішня вулиця Паркова – колишня Володимира Мандля, бурмістра, котрий в 1861 ініціював закладення парку на місці семигектарного пустиря. Через 16 років саме тут відбулася сільськогосподарська виставка, на яку приїхав порфіроносець — Рудольф фон Габсбург. Тут його стріли представники 45 повітів, мешканці навколишніх сіл інсценізували обжинковий обряд і співали народних пісень.

Нині вулиця Паркова навряд чи нагадує вулицю Мандля, хоча як знати. Все ж тут є, а, мо, рідше був виразний натяк на історичність. Для мене ним був будинок, яким ця крута вуличка починалась. Скількись там років, ходила повз нього чи не щодня, проминала огорожу, що ледь-стримувала всі ті невпорядковані кущі-дерева, аби вони не висипалися на назовні. Поступово огорожа зникала. Здається, першою пропала однієї ночі хвіртка, потім сегмент за сегментом. А тепер її нема взагалі. Добре, лишилося хоч фото. Сам будинок, хоч і кілька років стояв пусткою, але минулоріч усі сліди запустіння стали ще очевиднішими, а зміни деструктивнішими. Але краса, хай покоцана лишилася – ці вінки з пальмовим гіллям під вікнами мені дуже довподоби.

  1. Щоби далеко не відходити. Варто окремо проговорити тему огорож. Їх тут багато, щоправда, не так, як на Новому світі, але є. Ця – улюблена, бо, якщо зазвичай візерунок огорож – то такі собі варіації на теми мереживних комірців, – ця візерунками відсилає до готики з її склепінчастими стелями.

  2. Від міжвоєння на цій території лишилось, може, і не аж так багато, але цікаво. Ці будинки розкидані у різних частинах простору біля колії. Зведені на різний манер (і що гірше – перебудовані), вони все ж зберігають заплановану чіткість ліній, виразність.

  3. Їхні стрічки вікон на розвіваються на вітрові.

  4. А ось це — улюблений будинок. І справа, певне, в тому, що він тут чи не єдиний такий – неторкнутий. Є і оригінальна огорожа, і рами (не древні, але давні), і божественний колір стін.

  5. Про колір взагалі окремо. Він старіє разом із будинком. За роки спільного існування, притирання до вітрів, людей, рослин, етс, етс стіни перетворюються на абстрактні картини, де важать переміни кольору, вчасно проставлені пунктуаційні знаки тріщин. Такого не відтвориш, як би й хотів.

  6.  Я говорила про музику назв. Не оминеш ці вулички і не треба. Бо вони малолюдні й невисокі. Такі, ніби трохи забуті – закотились собі і так їх не шукають. А ти йдеш і слухаєш.

  7. Слухаєш історії, які сам собі понавигадував. А іноді докочуються історії інших. Бо як тут біля колії забути про “моторошний” будинок. Його містика, певне, гніздиться в тім, що він не виказує ознак життя – у ньому не світяться вікна, нема дверей з боку вулиці. Це так, ніби він живе тут сам для себе, а то лякає – жити самому по собі вільно тільки людям. Але, якщо подобається складати історії, де фігурують дивні будинки – то тут для того гарне місце.

  8. Цей будинок напротивагу попередньому. На вулиці Веселій і тим усе сказано.
  9. Ці двері на вулиці вояків дивізії «Галичина» давно стали символом району. Їх фотографовано незліченну кількість разів. Від того, щоправда, їм ліпше не стало, а облуплена фарба зблизька виглядає навіть трохи моторошно. Дерев’яні елементи потрохи нищаться та відпадають. Але прекрасне лишається. Воно ж набирає соку з часом.

Анна Золотнюк.

загрузка...

Comments are closed.